Немає вічності під небом, і дорога ховає тисячі подрібнених
спогадів, нині притертих задушливим запахом споришу, теплої пилюки після
короткого дощу.
Тут, під кругляком вічного місяця, завмерла смерть, ховаючи свою прохолоду
на дні озер із жовтим сонцем, білими хмарами, — багатоповерхові дачі з
червоними черепичними дашками. Сади. Туман. Позаду задрипана зупинка «Видубичі»
із запахом часнику, перегною, перегару, матюками п’яних у смерть мужиків.
Усе позаду: біль, довгі перегони, строї, шеренги, атаки, воші, голод, автоматні
черги, істерики атак. Країна червона. Країна чорна. Країна жовта... І думалося
кинути на папір інше, але світ зібрано по такій схемі, що людина рячиться
на щастя там, де його немає, де його не може бути, де воно зотліває від
ненависті, від віри, від любові. Щастя, як бліда спірохета. А людина заздрить.
Так вона влаштована. Дорогам, таборам, смертям, хворобам, славі. Тільки-но
людина чує слабшого, слабину, вона верещить: розіпніть його, розіпніть!
Так вона влаштована, ця молекула, напхана фантазмами. Ми можемо надавати
нашим фантазмам найдивовижніших форм, але це навряд чи збігатиметься з
нашою дійсністю. Жорстока, обрушлива правда приходить тільки тоді, коли
про неї говорити пізно. Упав важкий ніж. Молекула верещить...
Я спробував написати про невидимі світи, щоб молекула не цибала на рахітичних
ніжках; я намагався говорити про шотландські волинки, про чеберяйчиків,
про гуслярів, про перекинуті дзвони, про поламані хрести, про... Я хотів
кинути на сизий полудень фарби, щоб побачити яскравіше двійко зачарованих
собою людей, але рука моя неспроможна, пам’ять моя куца, розум мій нікчемний.
Гоголь помилявся. Великих писати важко. Коли їх двоє, ще тяжче. Коли ти
їх любиш — страшно. Для великих придумані світські хроніки, пліткарські
часописи, задрипані салони, куди вони ніколи не ходять, бо там учорашній
борсучий гумус святкує перемогу над власним кендюхом.
А в далеких дзвонах пам’ять дитинства. У пройдених дорогах, у пошуках
і втратах. Двоє зачарованих життям людей. Дві частинки, що проросли одна
в одну, що стали одним цілим. Неповторний світ, феєричний, жорстокий, скрушний,
радісний... Скільки вивалених від злоби язиків, скільки ряшок із вибалушеними
від ненависті очима чекали, що це вже остання його сторінка, останній рядок,
остання книга. Тільки кинь писати. І все. Ми тобі все подаруємо. Ми дамо
тобі спокій. Ми вже навіть готові тебе полюбити... Вибалушені очі, вивалені
від заздрості язики. Сизо в нашій пам’яті. Сизо в наших головах. Сизо в
наших думках. Запах бібліотек, запах крові, запах поту. Чому ж не запах
любові? Як-от у цьому домі. Книги, картини, дві пари очей. Там тепло, в
тих очах, бо вони перебачили на своєму віку. Щось ламається у звичному
світовлаштуванні. Дороги перебігають, дороги плутаються, дороги сходяться.
І ці запахи полину, пісків, крові, війни, поту. Що примушує жити, писати
книги, жити... жити... жити?.. Це ніжне створіння поруч, що накриває твою
холодну долоню теплом своєї долоні, коли навіть твоя помилка в її очах,
як перемога. Всі ми маленькі нічники на полях чиєїсь безмежної пам’яті.
І велика ніч поглинає нас, коли ми тільки починаємо щось розуміти. Що вона
ота вічна дорога, довгий перегін серед вивалених синіх язиків, запінених
ротів. Що як не героїзм говорити тоді, коли ти вибілів від горя, коли світ
зруйнувався на очах. Будувалося щось інше. І книги — ці маленькі душогубки,
ці маленькі оманливі малюночки заблуканого людського життя. Як відшукати
серед них правду?.. І аби сам... І приходить спокій, бо приходять учні.
Приходять люди. І Конча Озерна наповнюється голосами. І приходить ковток
отруйної свободи, коли знову віч-на-віч зі світом, коли після довгої темряви,
після довгої ночі можеш стуляти чорні кривульки, павучки кирилиці, можеш
у смак, у втіху, у невимовну радість бачити її очі, а не тільки відчувати
тепло долоні. А над світом збирається крижаний холод. Темно над світом.
А у Місті карнавал. Надуті розфарбовані мордяки. Дешевий гашиш, тринадцятилітні
повійки, розжирілі зади колгоспних дядьків у костюмах від «Валентино».
Світ тріскотить бряцалами безпритульних чи приблудних перуанців. Холодно.
Голодно. Холодно. Дешеве морозиво, дешеві забавки. Кока-кола. Гамбургер.
Піца... А тут вітер ніжно розгортає лапасті гілки сосон. Ангел пролетить
хатою. І ми всі зупинимося перед нещадним вогнем вічності. І всіх нас обігріє,
покладе на долоні Господні. Світ утихомириться в наших грудях. І ми намагаємося
утихомирити його, вічні мандрівники, заглядаючи за межу дозволеного, за
світ, за ніч, за життя. І я бачу великі промерзлі полтавські степи, і полки
з корогвами, знаменами, бунчуками, китайками. Все на вітрі. Грає. Лопотить.
Коні рвуть копитами землю. Свобода. Життя. Кров. Піт. І прийде час, і прийде
година на цей народ, і хтось невидимий покладе на долоні, під Господній
подих, і вітер лопотітиме знаменами. Ми маленькі вогники, мандрівні вогники
у безмежній ночі нашого народу. Нас накривають темні і в’язкі хвилі сподівань,
надій, минулого; ми захлинаємося в широчезних потоках часу, а потонувши
у хаотичному бабранні, відпочиваємо, занурившись у срібний плин спокою,
де не видно берегів. І нам дано в цьому світі більше, ніж того треба, ніж
того сподівався мозок, уражений довгими мандрами життя. Нас вже ніколи
не заскочить несподіванка, — путь пройдено, путівець прокладено, попереду
білий день, біле світло, вітер розпушує сосни, нагинає трави. Життя така
печальна і нудна річ, але то колись...
І кожного разу шлях, подоланий до дачі Загребельних, де затишок миру
Елли Михайлівни, буркотливий, іноді сердитий голос самого метра, повертає
на землю. Марнота життя продовжує свій колообіг, мерехтить, міняється влада,
міняються уряди, пропадають країни. І все починається знову.
