Курортне містечко Пезаро, розташоване на Адріатичному
узбережжі Італії, відоме в світі мистецтва завдяки музиці та кіно.
У Пезаро народився Джакомо Россіні. Цією обставиною місто дуже пишається.
Не те, щоб з кожного вікна долинала арія Фігаро, але міжнародний фестиваль
оперного мистецтва проводиться щороку.
Кіно представлене в Пезаро двома фестивалями: червневим, присвяченим
«новому кіно», і жовтневим — анімаційного фільму. Обидва проводяться тією
самою дирекцією за підтримки міської влади. Обидва не конкурсні. Це швидше
форма спілкування зі світовою кінематографією та осмислення місця в ній
національної екранної продукції. Такий інтерес до 10-ї музи не в останню
чергу пояснюється близьким сусідством з Ріміні, батьківщиною Федеріко Фелліні.
Але без багаторічної праці двох відомих італійських кінокритиків — Ліно
Міччике і Адріано Апра — обидва кінофестивалі могли б залишитися містечковими
подіями з джентльменським набором розхожих програм. Але Пезаро по праву
вважається справжньою творчою лабораторією італійського кіно.
Секція «нового кіно», до якої нинішнього року ввійшло 30 стрічок, створених
у різних країнах за останні два роки, сформована за рахунок ретельного
вiдбору картин на інших кінофорумах. Сюди увійшли роботи визнаних європейських
документалістів Йона Йоста (імпресіоністський портрет британської столиці
«Коротко про Лондон») і Реймона Депардона («Париж»); три дебюти — японського
режисера Сатокі Кеммочі «Як звичайно» — один із небагатьох сучасних фільмів
цієї країни, що не зачіпає теми насильства та жорстокості; картина іранця
Фархада Шехранфара «Паперові літачки», що розповідає про кіномеханіка,
який мандрує з пересувкою провінціями; і філософська притча індуса Секхара
Хімансу про пошуки бога «Форма пустоти». Ця стрічка репрезентує паралельне
кіно штату Орісса, що продукує за рік 13–14 комерційних і 3–4 незалежнi
фільми — все мовою орія. Для порівняння: в Україні нині випускається 4–5
ігрових картин на рік — і далеко не всі українською мовою.
Щорічно фестиваль у Пезаро присвячує частину програми кінематографії
однієї країни. Нинішнього року було представлено кінопродукцію Тайваню
останнього десятиріччя. Колекція з 15 фільмів дала цілісне уявлення про
кінематографію країни, яка виробляє не так уже й багато (10–12) стрічок
за рік, але досягла дуже високого художнього рівня.
У Пезаро панораму тайванського кіно представляла численна делегація
режисерів і акторів, найбільш яскравою постаттю серед яких був 40–річний
Цай Мінг-Ліанг. На Каннському МКФ в травні успішно демонструвалася його
остання робота, психологічна драма «Діра» про проблеми людського спілкування
і спробу подолати самотність. У Пезаро було показано всі стрічки Мінг-Ліанга
— починаючи зі знятої на відео короткометражки «Хлопці» та «Всіх кутків
світу», яка вперше в 1989 р. привернула до молодого постановника міжнародний
інтерес, — до нагородженої в 1992 р. призами Берлінського та Венеціанського
МКФ драми з життя тайванської молоді «Бунтарі неонового бога». Творчість
Мінг-Ліанга присвячена дослідженню суперечностей життя сучасного Тайваню
і пройнята гострим песимізмом. На поставлене під час прес-конференції питання
про причини такого світовідчуття, режисер відповів: «Якщо ти живеш у Тайвані,
то неминуче почуваєшся песимістом. Ми дуже дорого платимо за успіхи тайванської
економіки в останнє десятиріччя. Люди стикаються зі злочинністю і насильством,
політичними конфліктами і корупцією, забрудненням навколишнього середовища,
відчуженістю і зростаючими розбіжностями в особистих стосунках. Не знаю,
чи варто заради економічного дива руйнувати природу і культуру».
Неповторної індивідуальності і творчого азарту МКФ в Пезаро додає програма,
яка щороку виносить на фестивальний екран італійську кінопродукцію одного
десятиріччя. Цього разу до неї ввійшло близько 60 картин, найхарактерніших
для, на думку багатьох критиків, втраченого, сірого, огидного десятиріччя
80-х. Це був час занепаду кіно в Італії. Кіновиробництво почали підточувати
теле- та відеоринок, але насамперед — зростаюча експансія голлівудської
продукції. Саме у 80-ті італійська кінематографія з провідної на континенті
та однієї з найсильніших на світовому ринку (поступаючись лише американській)
перетворилася на пересічну європейську, що посідає N-е місце після французької,
британської, німецької та іспанської, і помітно втратила щодо якості порівняно
з періодом «буму» 1960–1975 років. Проблеми, про які на фестивалі в Пезаро
італійські режисери вели щонайпалкіші дискусії, багато в чому перегукуються
із сучасною ситуацією в українській кіноіндустрії та заслуговують на окрему
розмову.
