У будинку на Андріївському узвозі, 13 «прописано»
дві родини: Булгакови і Турбіни. Гості, як і належить гостям, приходять
і йдуть геть, а Будинок живе своїм життям. Талант Булгакова викликав Турбіних
до життя, а кияни увічнили їхню пам’ять. У цьому Будинку так сплелися долі
автора та його героїв, що відділити правду від вигадки неможливо. Хоча,
хто зна, може талановита вигадка також правда, просто — інша. Про цю правду
кореспондент «Дня» розмовляє з Кірою Миколаївною Пітоєвою, творцем музейної
концепції Будинку Турбіних.
— Напевно важко готувати експозицію, присвячену одній особі?
— Та що ви, такій, як Булгаков, шалено легко. Хоча це не тільки його
музей, але й киян, які двадцять років домагалися його відкриття.
— Як вам здається, наскільки сьогоднішня атмосфера в музеї близька до
булгаковського духу?
— Я переконана, що, не розбудивши своє особисте почуття, ти не зрозумієш
іншого. Я ніколи, напевно, не зможу збагнути, що відбувалося з Булгаковим,
коли він писав, але я відчуваю шкірою, коли йому було боляче, коли його
не розуміли. Наприклад, Булгаков пише, що в будинку у Турбіних була кімната
для книжок. А в його реальному, батьківському домі книжок майже не було,
і книгозбірня у Турбіних — це, мабуть, його втілена мрія. Так що в нашій
«книжковій» кімнаті стелажі приречені бути порожніми. Але це наш подарунок
Булгакову, як і кімната Миколки, яку ми називаємо кабінетом Михайла Афанасійовича.
Експозиція глибоко містична, адже ніхто з нас, працівників музею, не відчуває
Булгакова померлим. Ви знаєте цю, вже легендарну історію, як 1991 року,
під час відкриття музею, після слів: «А тепер прошу до будинку», в абсолютно
чистому, безхмарному небі раптово пролунав грім. Після цього запанувала
справді заворожена тиша, всі відчули присутність чогось ірреального. Тому,
повторю, у мене ставлення до музею Булгакова, як до його справжнього будинку.
Моє бачення «Білої гвардії» — це море крові, сніговий буран і тоненькі
кремові штори, які намагаються захистити людей. І захистили ж: війна пройшла,
а Будинок стоїть, і до нього приходять люди. Я зрозуміла, що тема, яка
мене найбільше цікавить, — це пам’ять. Людина тільки тоді людина, коли
вона пам’ятає про те, чого з нею не було. І в цьому допомагають саме музейні
речі — вони зберігають пам’ять про тих людей, які ними користувалися. Адже
пробудити пам’ять дуже просто. Треба не бути байдужим до близьких, розпитати
їх. Людина і її досвід — унікальні, але за кожною конкретно стоїть пам’ять
мільйонів.
— А відкрита нещодавно на нижньому поверсі Будинку виставка — логічне
продовження основної, вже знайомої відвідувачам музею експозиції?
— Тут репрезентовано частину збереженої колекції Василя Ілліча Екземплярського
«Лики Ісуса Христа в зображеннях», яку, за повір’ями, автор «Майстра і
Маргарити» бачив і вивчав. Насправді з нею працювала молодша сестра Михайла
Афанасійовича. Колекція тривалий час вважалася загубленою, але, на щастя,
відшукалася в родині нащадків відомого в Києві священика отця Олександра
Глаголєва. Завдяки Фондові сприяння розвитку мистецтва України «Лики Ісуса»
тепер у нашій експозиції.
— Кіро Миколаївно, Булгаков, мабуть, не випадково з’явився у вашому
житті?
— Мені Булгакова передано як спадщину від батька, якому пощастило бути
знайомим з сестрою письменника Надією Афанасіївною. Я з дитинства жила
в любові до Булгакова. Він для мене — втілення ідеалу.
— Булгаков-письменник чи реальний Булгаков з його непростим характером?
— Я вважаю, що суть творчої людини видно не зі спогадів сучасників про
нього, а лише з його власних творів. У книзі збрехати не можна...
