Невиплати заробітної платні гірників на тлі твердження
прем’єр-міністра про своєчасні розрахунки з бюджетниками привертають увагу
до дещо загадкової фігури ще однієї дійової особи шахтарської епопеї —
посередника.
Раніше його образливо називали спекулянтом. Тепер громадська думка з
ним уже змирилася, розглядаючи його послуги як неминучу розплату за перехід
до ринкової економіки.
Однак є і новий, відносно молодий вид посередництва, котрий працює за
схемою «виробник — посередник — покупець».
У схемі «торговець — посередник — покупець» відбувається повторний перерозподіл
прибутків у сфері обігу товарів. Вiдмітимо: перерозподіл суто добровільний,
заснований на співвідношенні попиту і пропозиції на конкретний товар. При
цьому ринок абсолютно відкритий. Процеси такої схеми опосередковано впливають
на вітчизняного виробника, змушуючи його перебудовувати або згортати своє
виробництво. Не зачіпаючи сутності такого вибору, зазначимо, що вплив на
виробника здійснюється суто економічними методами під впливом механізму
конкуренції.
Новий посередник, окрім повторного перерозподілу прибутків, входить
і в сферу утворення прибутку безпосередньо в процесі виробництва. Таким
чином сфера обігу товарів вторгається в сферу їх виробництва, безпосередньо
впливаючи на неї методами, які не можна визнати економічними.
Як відомо, ціна будь-якого товару складається з витрат на його виробництво
і прибутки на просте або розширене відтворення продукції. Це класична схема,
що діє як у ринковій, так і в неринковій економіці. Єдиним відхиленням
від неї є випадок дотування державою суспільно значущої продукції, що має
собівартість вище за середньосвітову. При цьому свідоме планове виділення
державних дотацій на конкретний вид продукції переслідує як економічні,
так і політичні цілі. Наприклад, відомо, що така продукція, як вугілля,
є дотаційною не лише в Україні, але й у цілому ряді розвинених і країн,
що розвиваються.
У радянській планово-наказовій економіці дотаційне вугілля могло потрапити
лише на державні підприємства за встановленою центром ціною. Нині згідно
з ухваленим ще 1991 року Законом «Про підприємство» шахта (а точніше —
її директор) сама визначає ціну. У цьому й приховано корені як шахтарських,
так і всеукраїнських проблем.
У період гіперінфляції шахти позбулися практично всіх обігових коштів,
і завдання прискорення обігу фінансів і отримання попередньої оплати за
видобуте вугілля стало визначальним.
Ось тут і зіграв свою роль посередник, що діяв за схемою «виробник —
посередник — покупець». Виконуючи, власне, функції банку, він за свої послуги
не брав відсотків і не оформлював кредитної угоди. За цю «послугу» він
нав’язував шахті свої умови реалізації продукції, як правило, за заниженою
ціною. Перешкодити йому міг лише директор, але ж він ставав згідливішим,
якщо отримував «чорною» готівкою частину різниці між розрахунковою відпускною
ціною і ціною фактичної реалізації продукції. Як варіант цієї схеми розрахунків
використовувалося оформлення директора або будь-кого з його родичів до
складу засновників малого підприємства, яке виступало посередником.
Обмеження нижнього рівня ціни реалізації вугілля немає. Пояснити його
продаж за явно заниженою ціною можна відсутністю ринку збуту й конкуренцією.
Тобто директор завжди може «відмазатися» як від громадського осуду, так
і від карного переслідування. У цій ситуації лише абсолютно чесна або дуже
боязка людина не погодиться на вигідну операцію. Заради цього можна й почекати,
доки посередник «крутитиме» фінансовими ресурсами, котрі йому не належать,
в інших торговельних операціях.
Оскільки дотаційна частина коштів шахти і її власні кошти перебувають
на одному розрахунковому рахунку, то розмежувати напрямки їх використання
практично неможливо. Тому є всi пiдстави стверджувати, що дотаційні кошти,
котрі спрямовуються державою на покриття підвищених затрат при виробництві
вугілля, «утікають» у кишені директорів шахт і фінансових посередників.
Розглянута схема являє собою одну з чорних бюджетних «дір», яку шахтарі
не можуть виявити через відсутність доступу до договірної та бухгалтерської
документації. Пошук вимагає високої кваліфікації й уміння доказово обгрунтувати
факт розкрадання коштів за попередньою змовою. На жаль, у більшості випадків
перешкодою для такого розслідування є чинне законодавство.
Подив викликає й та обставина, що згідно з тим же Законом «Про підприємство»
прерогатива встановлення цін на продукцію державних підприємств належить
не державі в особі її органів управління, а найманому керівникові, для
якого державні (тобто за розумінням, що склалося — нічийні) інтереси практично
нічого не важать.
Проведена в пострадянських країнах сертифікатна приватизація по сутi
не змінила характеру власності. Вона лише звузила фронт нічийності. Юридичним
господарем підприємства при цьому часто виступає колектив акціонерів, а
фактично — все той же директор, перейменований на голову АТ. Тому механізми
утворення «дір» збереглися й для колективних підприємств, більше того,
— бурхливо розквітнули. Про розмах розкрадання свідчать матеріали самих
підприємств. На стадії встановлення цін на продукцію, що випускається,
вони закладають рентабельність 20–30% (в обробних галузях), а фактично
реалізовують її з рентабельністю 2–3%, а то й зовсім зі збитками. У багатьох
операціях за спиною виробника маячить фігура посередника.
Розуміючи хиткість цих «виробничих» відносин, посередник лавірує. Новою
формою «облагороджування» зв’язків між ним і виробником є укладення договору
про спільну діяльність. Але це всього лише ширма, що прикриває лазівки
різних розмірів, через які державні й колективні гроші «тікають» у кишені
вузького кола людей.
