Коли ставиш дуже просте запитання: «Хто з вітчизняних
політиків за образом чи іміджем подобається вам більше за всіх?» — на обличчя
співрозмовника насувається важка хмара невдоволення. Якщо ж питання трохи
видозмінюється — «А якими би ви хотіли бачити наших політиків?» — у відповідь
неначе прориває якусь внутрішню загату. Побажання виливаються рясно й пристрасно,
однак не як особисті побажання тому чи іншому, а відразу всім і ніби з
«потаємних куточків душі».
За всіма думками стоїть одне бажання: дізнатися не тільки про погляди
політика, а й стиль життя людини, тільки через це й можна «проникнути»
у футляр наглухо закритого професіонала.
Недовіра й до слів, і до вчинків залишає людям надію на одну маленьку
щілинку — особисте життя, котре хоч у чомусь об’єднує «верхи» з «низами».
І справа тут не в «обивательському душку» чи в бажанні, щоб і «високе»
показало себе «низьким». Аж ніяк: саме бажання побачити в політиках норму
«високої» культури є найпомітнішим.
Представники «покоління ікс» передовсім цураються принципів відеоряду,
звичного, як догма, нашому телеглядачеві:
— Я люблю усміхнених і красивих людей — на світських прийомах, на природі,
з дітьми, а не в звичних інтер’єрах кабінетів і з папірцями. «Наші обличчя»
— або нудні, або перелякані, і весь час повчають. (Наташа В., 8 клас гуманітарного
ліцею).
— Звичайно, політики, а серед них і Президент — повинні репрезентувати
нашу державу за рубежем, але щось вони мають і для своїх громадян означати.
Багато в чому вони дуже самовпевнені, тому й запідозрюєш їх у хитрощах
і нахабстві. Спілкуються з нами тільки указами й промовами, а де ж їхні
людські емоції, де спогади, стосунок до сіл і міст, у яких народилися й
жили? Де вчаться їхні діти, що люблять робити у вільний час? (Василь М.,
2 курс поліграфічного технікуму).
Зазначимо: молоді люди сприймають «політиків» апріорі як людей старшого
покоління, як «батьків», які щось приховують від «дітей» і які не вміють
бути привабливими, спортивними, світськими. Варто уваги й те, що на «противагу»
згадувалися в основному лідери Америки й Росії: наддержави диктують надобрази.
Побіжно згадували iмпозантнiсть Гельмута Коля, романтичний трагізм принцеси
Діани й виправку генерала-рятiвника Франції де-Голя. Масштабність особистості
політика, схоже, напряму співвідноситься з культурним завоюванням держав!
— Політики не цікаві тому, що не шукають масок, близьких і зрозумілих
народу. Немає поки що культурної моделі, у якій можна було б побачити знайомі
прототипи. От навіть хвороба Єльцина йде йому «на користь» — як пушкінське
«царствуй, лежа на боку». Знов-таки, в американців був хворий президент
Рузвельт, який став майже героєм, «що вирівнює» інтелектуальну рівність
із воюючою Європою. Вітчизняна історія сповнена прикладів наших «нетипових»
політиків із їхніми драматичними історіями — що Хмельницький, що Мазепа,
а де драми наших сучасних політиків? Вони навіть не пам’ятники, а боввани,
не схильні ні до слабкостей, ні до радощів. (Ірина Б., викладач історії,
42 роки).
Емоційна відвертість — чинник настільки важливий, що зневажання його
викликає найрадикальніші реакції:
— Мене дивує, що про наших політиків немає анекдотів — чи вони настільки
нецікаві? Ні пліток, ні гучних скандалів — усе сховано, «упаковано» в офіційний
стиль, неначе вони — суперлюди, котрі зневажають усе людське. (В’ячеслав
Б., дизайнер інтер’єрів, 34 роки).
— Був би не проти побачити нашим президентом жінку — красиво, по-представницькому
й демократично. Але не дай Бог, із сьогоднішніх політиків. Вони всі розлючені,
нервові, вже аж ніяк не захисниці. Повага до жінки — в наших народних традиціях,
може, при ній і чоловіки крали б менше?! (Микола К., художник, 56 років).
«Жіночий лик» iнколи та й промайне в роздумах: незабутні Індіра Ганді
й Маргарет Тетчер втілювали національні образи матері й економіки. Але,
наприклад, Грейс Келлі, голлівудську «зірку», що стала зразковою королевою
Монако, не назвав ніхто. Так само, як і Еву Перон, чия популярність начебто
збільшилася після фільму «Евіта» з Мадонною в головній ролі. Так і скандальну
Чиччоліну наші співгромадяни не зараховують до політиків, а згадують лише
в курйозах. Про вплив дружин на політкар’єру іменитих чоловіків також не
дуже говорять; то морщачись, то криво усміхаючись, мої співрозмовники (й
чоловіки, й жінки) «недобрим» словом згадували Надію Крупськую і Раїсу
Горбачову.
Що вищою є «вікова планка» — то рідше зустрічаються побажання щодо зміни
вигляду, образу, іміджу. Частіше проривається риторична гіркота: «Що кожний
з них робив би, втративши владу і ставши такими, як ми? Чим би займалися,
лишившись у самотності?» Відчуття безсилля перед кінцем земного шляху в
покоління, яке живе спогадами, викликає іншого роду запити «близькості
до народу»:
— Мені все одно, як вони виглядають, де лікуються або куди їздять відпочивати.
Лише б господар відчувався, який ставиться до країни як до землі, яку треба
доглядати, щоб вона урожай давала. От, хіба що, хотілося б спитати: чи
їздять вони до своїх батьків або на могили, чи піклуються про них? (Юрій
К., сільський учитель, 63 роки).
Мабуть, найбільш інтригуючим стало прохання всіх опитаних — змінити
їхні прізвища при опублікуванні. Чому? Навіть якщо й немає критики персональної
— страшно: гіпотетичні неприємності «з владою» не потрібні нікому. Ймовірно,
в образах наших політиків (або в образі нашої влади) ще дуже мало демократизму,
якому можна довіряти. І важко вирішити, що ж тут є первинним — брак культури
чи існування структури?
А як ви, наш читачу, ставитеся до того, що народні обранці «живуть на
видноті» найчастіше тільки в іпостасях політичних функціонерів і бонз?
І що значить для вас поняття «політична культура»? Чекаємо ваших дзвінків,
листів, запитань, відгуків за адресою: 254212, Київ, вул. Маршала Тимошенка,
2-л, «День», т. 414-91-26.
