Як уже повідомляв «День», в Україні знімається серіал
про нових і не дуже нових росіян — спільний проект вітчизняної телекомпанії
«Студія «1+1» і «НТБ-Профіт» із близького зарубіжжя. Зніматися в це суто
телевізійне кіно, яке, можливо, ми побачимо через півроку, на головні ролі
запросили одних з наймодніших і найстильніших московських «зірок» — подружню
пару Валерія Ніколаєва і Ірину Апексимову. Остання — крута сучасна героїня
«Ліміти», «Дрібниць життя», «Чоловічих одкровень», і цього — «Дня народження
Буржуя».
— Як ви самі ставитеся до серіалів?
— Прекрасно. Це просто трохи інший стиль кіно: трохи розтягнутіший і
наближеніший до реального часу. Тут усім треба докладно пояснити мотиви
вчинків. Я обожнюю наші радянські серіали. А точніше, багатосерійні фільми.
Щось подібне знімається і тепер.
— Але в юності ви, мабуть, і не думали про такі масштаби?
— Так. Я вступила до театрального інституту з третьої спроби. А взагалі
я мріяла про оперету. І хоч професіонально танцем я ніколи не займалася,
але були якісь дані, мене в 13 років навіть запрошували до Москви, в хореографічне
училище. Але все вийшло не так, і я вступила до школи-студії МХАТ до Олега
Павловича Табакова.
— Нині вважається, що випускники школи Табакова — це найсильніша акторська
школа. Ви відчуваєте свою належність до касти привілейованих?
— Так, і дуже цим пишаюся. Школа Табакова — така дивна. Я не змогла
б написати про неї книгу. В Табакова, на перший погляд, немає системи як
такої. Він не вчить конкретно, а, немов сліпих кошенят, штовхає туди-сюди.
Ти розумієш щось раз і на все життя. Ніхто з нас не повторив двічі тієї
самої помилки.
— Наскільки відомо, в театрі у вас класичний репертуар. На екрані —
ультрасучасний. А що ближче особисто вам?
— Поки що театр. У кіно я нічого істотного не зіграла.
— Але тепер, завдяки голівудському блокбастеру «Святий» Філіпа Нойса,
вас знають і шанувальники видовищних бойовиків?
— Від моєї ролі в цьому фільмі нічого не залишилося. Спочатку героїню
Елізабет Шу вбивали в середині фільму, і відтак починався мій роман зі
Святим, з Велом Кілмером. Але коли все зняли і переглянули, — вирішили,
що головну героїню вбивати не можна, і моя роль одразу стала «вихолощеною».
Було дуже образливо.
— Образливо було втратити такого партнера, як Вел Кілмер?
— Просто дуже багато було надій на цей фільм. Потрапити відразу на «Парамаунт
пікчерз», в багатосюжетний проект, зніматися з такими акторами і працювати
з такими режисерами... Звісно, на це робилася дуже велика ставка...
— Ви взагалі ставите себе в ряд західних акторів?
— Так.
— У «Святому», та й у «Дні народження Буржуя», ви працюєте зі своїм
чоловіком — актором Валерієм Ніколаєвим. Складно чи легко працювати сімейною
парою, особливо якщо доводиться грати почуття, як у цьому серіалі?
— З чоловіком грати почуття складно, адже ми абсолютно все знаємо одне
про одного. І коли граєш кохання — виходить брехня. Принаймні, для нас...
А показувати, як це у нас розвивається по-справжньому, незручно.
— Та й не потрібно, мабуть. Як героїня «Театру» Моема... Коли вона почала
жити на сцені своїми власними почуттями...
—... то вийшла цілковита дурниця.
— А що вам подобається з книг, музики, фільмів? Наче й банальне запитання,
але це важливо, де людина «мешкає».
— Так. У мене два улюблених твори — це «Майстер і Маргарита» і «Театр».
І є ще «Темні алеї» Буніна. З музики — люблю нашу класику, Прокоф’єва,
Рахманінова.
— Серед колег є ідеали?
— Обожнюю Меріл Стріп і Лайзу Мінеллі. Напевно, тому, що я — сама така,
не красуня. Мені подобаються жінки з дивним виразним обличчям.
— Ваш типаж на екрані можна назвати бізнес-леді. А в житті?
— Тільки якщо «бізнесом» можна вважати мій задум з акторським агентством.
— Це для підтримки іміджу?
— Розповідаю: ось мені зараз 32 роки. Залишається щонайбільше десять
років, коли я ще реально буду потрібна як актриса, а потім залишуся ні
з чим. І для того, аби ці комплекси не розросталися, я хочу створити собі
якусь нішу, тил.
— На ваш погляд, ви можете постаріти актрисою? Чи все-таки настане момент,
коли треба буде піти?
— Про це я саме й думаю: робити пластичні операції чи старіти, як це
буває насправді.
— Знову до запитання про сучасність і класику. Яка епоха вам ближча?
— Щось із романтичних часів. Хочеться, скажімо, у XVIII століття...
Хочеться рицарських пригод. А з іншого боку, я обожнюю наші 60-і роки.
— Якщо романтичний час, отже... вальс?
— Швидше — танго. Щось різке й пристрасне.
— Ви взагалі пристрасна людина?
— Так. Я багато робила в житті, як кажуть, «не від голови». І якщо комусь
здається, що я така холодна й крута, то це тільки засіб захисту. Коли я
приїхала до Москви з усіма її складнощами, то тут, мабуть, і відбулася
зміна іміджу — навіть риси обличчя загострилися. Але, в принципі, я характерна
людина і в житті. І з мене всі сміються.
