Ця держава — крихітна. За площею — десь три чи три
з половиною Києви. 90 кілометрів з півночі на південь і 40 кілометрів із
заходу на схід — в найширшому місці. Й мешканців у ній лише 420 тисяч —
менше, ніж у Кривому Розі.І ця держава — велика. Така велика, що, побувавши
тут, вчитися величі хочеться саме в неї, а не в Росії, наприклад. Отож,
ласкаво просимо до Великого герцогства Люксембург.
ЯК ТРЕБА БАТЬКIВЩИНУ ЛЮБИТИ
В жодній країні Західної Європи пам’ять про Другу світову не є такою
живою, як у Люксембурзі. У центрі столиці побудовано меморіал жертвам війни,
неподалік — пам’ятник невідомому воякові, а стіни будинків і церков прикрашені
численними меморіальними дошками «тут жив, тут працював, тут служив...
герой руху Опору». І якщо ввечері ви побачите натовп молодиків зі смолоскипами,
то це виявляється не марш футбольних фанатів, а урочисте вшанування героїв
Другої світової.
Нацисти окупували нейтральний Люксембург 1940 року. Через кілька днів
було захоплено Францію, і мрія про світове панування арійської раси здавалася
як ніколи близькою. Гітлер не вважав люксембуржців «унтерменшами», як євреїв
чи слов’ян. Навпаки, він проголосив, що звільнив цих «німців» від згубного
французького впливу, включив їхню країну до Рейху, а всім люксембуржцям
надав права рейхс-бюргерів — тобто «запросив» їх разом із німцями бути
господарями світу. Переважна більшість австрійців, наприклад, на таку «пропозицію»
радісно згодилася. Великий герцог, який утік до Англії, щось там патякав
на британському радіо, що люксембуржці зовсім не ощасливлені милістю фюрера.
І Гітлер вирішив наочно показати всьому світові, що це не так. На початку
1941 року у колишньому Великому герцогстві було проведено референдум з
одним-єдиним питанням: «Чи схвалюєте ви возз’єднання Люксембургу з матір’ю
— Німеччиною?» 94 відсотки люксембуржців відповіли «ні».
Гнів фюрера був жахливим. Сотні громадських діячів і священиків були
заарештовані й загинули в таборах смерті. А решту люксембуржців Гітлер
вирішив переселити на схід. На Люблінщині та Бялисточчині поляків виганяли
з рідних сіл, а до їхніх будинків привозили люксембуржців. І не давали
ані зброї, ані охорони. Отож, прибульцям, які розмовляли такою схожою на
німецьку говіркою, дуже важко було пояснити місцевим партизанам, що вони
не за власною волею приїхали колонізовувати Польщу. Від рук польських патріотів
загинули десятки тисяч люксембуржців. Але цей рахунок піддані Великого
герцога теж виставляють нацистам.
БЕЛУГА — ЦЕ ЗОВСIМ НЕ РИБА
Може, саме тому Люксембург 1945 року урочисто відмовився від проголошеного
минулого сторіччя нейтралітету і став одним із засновників НАТО. Нині Велике
герцогство має професійну армію, яка налічує 430 військовослужбовців. І
хоча 60 з них — це військовий оркестр, а ще три десятки — почесна варта
Великого герцога, є дві бойові одиниці — піхотно-розвідувальна і транспортна
роти. Остання зараз перебуває у Боснії у складі бельгійсько-люксембурзько-грецько-австрійського
батальйону «БЕЛУГА», прикриття якого, до речі, здійснює український десантний
батальйон. А у штабі оперативного командування НАТО — Європа рівень бойової
підготовки люксембуржців цілком офіційно оцінюють як «вище середнього»
(натовського, звичайно).
Люксембурзький капітан Альберт Грізіус з легкою самоіронією поділився
зі мною способом, як відрізнити військовослужбовця з його збройних сил
від іншого натовця: «Якщо ви побачите воячка у німецькому камуфляжі і бельгійському
бронежилеті, з австрійською автоматичною гвинтівкою і на американській
бойовій машині — знайте, це — наш».
Під час нещодавньої зустрічі міністрів закордонних справ країн НАТО
у Люксембурзі всю місцеву армію (окрім, звичайно, 9 офіцерів, 33 унтер-офіцерів
і 137 рядових, що служать у Боснії) було виведено на вулиці столиці. Формальною
причиною був захист міністрів від гіпотетичних терористів, але насправді
люксембуржці просто хотіли ще раз ствердити: «Є така армія!». І бачили
б ви, як грізно виглядали оборонці Люксембургу із автоматами з примкнутими
багнетами, із потужними цейсівськими біноклями, через які вони уважно вивчали
найближчий парк! А яка дитяча втіха з’являлася на суворих обличчях вояків,
якщо хтось із іноземних журналістів питав дозволу їх сфотографувати!
А ВИ СКIЛЬКИ МОВ ЗНАЄТЕ?
Кожен випускник люксембурзької середньої школи вільно володіє чотирма
мовами — німецькою, французькою, англійською та рідною — летцебергіш. Остання
походить від, як жартують німці, малозрозумілої навіть самим люксембуржцям
говірки німецької мови. І визнано мовою її було лише два десятиріччя тому.
Отож, викладання у школі рідною мовою ведеться лише в молодших класах,
а далі — німецькою та французькою. Причому математика, наприклад, викладається
виключно французькою, а історія — в якомусь класі німецькою, а в якомусь
там — французькою. Ну а англійська — лише навчальний предмет, але дитина,
яка не вміє читати й розмовляти цією мовою, просто не отримає атестата.
Ну, все не як у людей!
На вулицях столиці чути переважно французьку та летцебергіш. Попри те,
що німецька, здавалося б, ближча й зрозуміліша, прийнятнішим вважається
розмовляти мовою не східного, а західного сусіди. Та й сам Великий герцог
зветься чомусь не Йоганном, а Жаном. Може, все було б інакше, якби не дві
німецькі окупації у 1914-1918 і 1940-1945 роках.
Самих люксембуржців у країні лише 290 тисяч, ще 130 тисяч постійних
мешканців — іноземці. Найбільше португальців та італійців, але чимало інших
європейців, є й представники країн третього світу. І чорний-пречорний підліток
почувається серед своїх білих ровесників вільно і невимушено. Принаймні
так виглядає зовні.
А КОМУНIЗМ УСЕ Ж ТАКИ МОЖЛИВИЙ! Я БАЧИВ САМ
Люксембуржці пишаються тим, що їхню столицю поруч із Брюсселем та Страсбургом
дедалі частіше називають однією із столиць об’єднаної Європи. Дійсно, міністри
країн НАТО чи Євросоюзу дедалі частіше збираються саме в цій маленькій
країні. І люксембуржці роблять усе, щоб прийняти гостей на найвищому рівні.
Під час таких зустрічей, наприклад, у прес-центрі від 11 ранку до 12 ночі
працює безкоштовна кав’ярня для журналістів, де холодні закуски й гарячі
страви — на рівні найкращого ресторану, меню змінюється що три години,
а вино просто стоїть на столах у необмеженій кількості. І варто поставити
на стіл порожню пляшку, як звідкись блискавично вигулькує офіціант з рухами
ілюзіоніста і замість порожньої вже стоїть пляшка повна. Багатьох журналістів
цей острівець комунізму в громадському харчуванні цікавив більше, аніж
прес-конференції Хав’єра Солани чи Мадлен Облрайт.
Люксембуржці можуть собі таке дозволити, не переобтяжуючи державного
бюджету, адже ця країна — найбагатша в Європейському Союзі. На кожного
мешканця тут припадає 30,3 тисячі екю валового внутрішнього продукту. Це
на третину більше, ніж у Німеччині, майже в півтора раза більше, ніж у
Франції, і в 3,5 раза більше, аніж у Португалії.
Люксембург має розвинуту промисловість і сільське господарство. Понад
сто років Велике герцогство упевнено посідало перше місце в світі за виробництвом
чавуну та сталі на душу населення. У країні два великих металургійних комбінати
— в Еші та Дюделанжі. Вони зіставні за розмірами з маріупольськими «Азовсталлю»
та імені Ілліча. І країна зараз дає приблизно стільки чорних металів, скільки
наш Маріуполь. Щоправда зараз чорна металургія в Люксембурзі, як і у всій
Західній Європі переживає не найліпші часи. Висока заробітна плата і величезні
витрати на захист довкілля роблять західноєвропейську сталь чи не золотою.
Тому з 1980 року кількість металургів у країні скоротилася з 20 до 8 тисяч
чоловік. Символом економічної потуги Люксембургу замість домни став банківський
офіс. У 80-тисячному місті Люксембурзі працює 70 банків та їхніх відділень.
І окрім власне люксембурзьких установ, у герцогстві є не лише французькі,
німецькі чи бельгійські банки, а й американські та японські. За ті ж сімнадцять
років кількість працівників банківської сфери зросла з 8 до 20 тисяч. Це,
звичайно, не означає, що металурги, які втратили роботу, перекваліфікувалися
на банківських клерків. Але люксембурзькому урядові вдається утримати найнижчий
в Європі рівень безробіття — близько 3 відсотків. Для порівняння у всіх
його сусідів — Франції, Німеччині, Бельгії — роботи не мають 11–13 відсотків.
Люксембург — країна, яка, мабуть, найбільше в Європі нагадує той «рай
на землі», який обіцяли (і ще й досі обіцяють) побудувати в Україні комуністи.
Але править у країні Християнсько-соціальна партія. Комуністи ж у Люксембурзі
вимирають. 1979 року до парламенту з 60 депутатів було обрано 5 комуністів,
1984 року — двох, у 1989 — одного, 1994 року — жодного. І живуть же якось
без справжніх оборонців народних інтересів. Може б, і Україна трохи більше
нагадувала Люксембург, якби у парламенті не стало комуністів?
