Узимку, до Нового року найбільше засмучує не мороз або ожеледиця, а думка, що завтра буде ще гірше. А ще темрява, яка чимдалі оточує людину все густіше і триваліше. Брудно-темне небо майже торкається голови, сонце зовсім перестає з'являтися (цього року у грудні було 5 сонячних днів). І в глибині душі, попри досвід та науку, зріє підозра, що воно, можливо, більше не з'явиться. Мені зрозумілі острахи древніх ацтеків, які ніколи не були впевнені, що сонце, сівши, знову встане. Я подібно до них маю свої великі сумніви, принаймі у грудні.
І от, зрештою, ми досягли дна чорної ями і після Нового року йдемо вгору: день мажорно подовжується. Десь далеко попереду маячить зеніт - свято Івана Купала. Тоді, у найбільш квітучу пору почнеться рух униз, знову на дно чорного грудневого провалля. Але то печаль далекого майбутнього. А сьогодні маємо час чистої надії, бо світло, тепло, весна - все попереду і для всіх!
У кожної живої істоти всередині є годинник, який цокає синхронно із природою. У людині той годинник давно знівечено, розладнано, він показує, що хоче, а його слабкі дзвіночки в унісон із великим хронометром Усесвіту сьогодні мало хто чує. Пори року, пори дня - це тепер не для нас, це не має ніякого значення. Скільки є серед нас "сов", які навіть не підозрюють, що то таке - встати разом із сонцем ясного літнього ранку. Майже не стає людей, котрі мають потребу вмитися росою або снігом, котрі помічають такі події, як появу перших бруньок на деревах або приліт дроздів. А хто тепер загадує бажання, коли зірка креслить золоту лінію на нічному небі, і взагалі хто має час або можливість підняти очі до зоряного неба? Того самого, про яке ідеаліст Кант колись сказав, що найважливішим у людині є "моральний імператив у душі та зоряне небо над головою". Ми давно забули про небо і не тільки зоряне. Блакитний купол із химерними плинними хмарами давно вже не для нас, бо нам ніколи лягти на спину десь у високій траві і вдивитися у "глибокі небеса", налаштуватися на спільну з ними хвилю. Не цікавить нас і первісна велика Тиша природи. А якщо коли й доведеться з нею зіткнутися, то негайно розбиваємо її вщент криками, магнітофонами, ревом двигунів. Я знаю багатьох людей, які не можуть заснути, коли навколо тихо як у вусі.
Заглушити годинника природи, однак, вдалося ще не зовсім. Десь у глибинах свідомості зберігається-таки бажання бути разом "з Усім", бути втаємниченим у цикли великої вічної містерії - джерела смутку і радощів, а головне - невичерпної, постійно обновлюваної надії. Новий рік - то один із засобів нагадати нам про це.
