Приріст родини й чергова криза жанру привели мене на Володимирську вулицю в газетний відділ "академки" - нинішньої Національної книгозбірні України.
Після зустрічі з колишнім однокурсником з обласної номенклатури я вирішив покотитися з попутним вітром змін у бік дрібного і найдрібнішого бізнесу. Залишалося лише вибрати рід діяльності, який відповідав би господарським особливостям району. Й, водночас, не заводив би на темні матеріальні манівці, подалі від світлих орієнтирів спеціального історика.
Якби вже в той час мені трапилися мемуари Юрія Клена й Віктора Домонтовича про київських неокласиків початку 1920-х років, я куди швидше і комфортніше упакував би себе в баришівську дійсність. А так, не знаючи ще ні Миколи Зерова, ні Павла Пилиповича, довелося самостійно знайти в Баришівці й дух Григорія Сковороди, що виносить на Переяславськую дорогу, й народне бароко, й самовдоволені фізіономії полковників Сулим, що зійшли з парсун в райвиконкомівські кабінети, й порятунок душі та тіла в шкурницькій діяльності.
Як би не пристібали назву Баришівка до літописного Баручу, в корені цієї назви для мене виразно впадає у вічі бариш. Баришем козацького містечка Баришівки триста з гаком років залишалася шкіряна справа. Підріс і був зрізаний під корінь природний український капіталізм, пройшовся країною асфальтовий каток соціалізму, вискочив, подібно до прища, капіталізм новий - а все так само горбляться кутами на складах мокросолоні яловичі й свинячі шкіри, міздріння змінюється дубленням, квітнуть легені майстрів букетами отруйних наслідків...
Звичайно, вбиті ще за часів колективізації приватні майстерні, самі колишні кустарі та їхні нащадки розосередилися між європейською еміграцією та печорським засланням, поля фільтрації створюють в сусідніх дачників ілюзію екологічного спокою... Й все-таки баришівські кушніри, хоч і загнані за заводський паркан, пережили своїх колег з київського урочища Кожум'яки.
Я вирішив знайти шкіряній дійсності Баришівки найбільш екзотичне застосування. За останні півтора роки життя Союзу у великих книгозбірнях заворушилися книжкові реставратори. Стародруки й рукописи потребували традиційної оправи з тисненої, тонко струганої шкіри і пергаменту. Цю продукцію Європа все ще виробляє поштучно, мануфактурним способом. Імпорт обходився дуже дорого. Павлівські експерименти на людях ще не встигли зім'яти всіх і всілякі мрії про окупність дрібного виробництва...
Це недовге поживне середовище й породило мікроекономічну авантюру з цілком барочною назвою Опус Магнум Лімітед. Опус Магнум, велика справа - так середньовічні алхіміки завуальовано називали філософський камінь, що перетворював лайно на золото. Сміх сміхом, а моя історико-алхімічна афера стала одним з перших товариств з обмеженою відповідальністю в Київській області.
Коли під'їжджаєш з боку Києва до станційної будівлі колишньої Києво-Курської залізниці, тебе не ошукають ані чупа-чупси в кіосках, ані роздовбані ауді на привокзальному майдані Баришівки. Омела на яворах та осокорах, дихання недомучених меліорацією поліських боліт і соняшникове лушпиння на роз'їждженому колесами путівці точно визначать дух надійної, захищеної глушини. Дивна ця захищеність болотяного острова високо цінувалася за козацьких часів переяславськими полковниками. Ще за часів Руїни ви не знайшли б жодного полковницького ордера, підписаного з Переяслава. За петровських же часів полковники Сулими взагалі залишили від Переяславського полку одну назву, зробивши його власне спадковим володінням і остаточно перебравшись в Баришівку. Бравий Семен Сулима, котрий ганявся за хорольськими гайдамаками степами й справно вичавлював консистентські дачі на потреби російської армії, досі сяє з портрета голлівудівською посмішкою перед моїм внутрішнім зором. Його дрібнесенький почерк так схожий на почерк полководця Суворова... Дружина ж його так нагадує відому державну діячку радянського періоду, що мимоволі віриш - є в нашій полковій старшині щось, чому не буде ні зносу, ні зміни довіку.
Цю непорушність застали тут влітку 1920 року й київські неокласики. Голод майже перевів їх за життя в духовну субстанцію. Професуру носило за вітром, як тополиний пух. Бруківки Києва заростали травою, кияни доїдали торішню пшоняну крупу й потихеньку переходили на двотижневі, з ніготь завбільшки, яблучка. Слабкість і залишки скромності не дозволяли їм, подібно до одеситів, покласти на постамент пам'ятника Марксові пакет ячної шрапнелі з запискою "сам їж!". Інтелігенція мовчки, в обхід ЧОП'івських загороджувальних загонів, розповзалася навколишніми селами.
У буремні двадцяті роки Баришівка могла б стати й Афінами. Новостворену гімназію очолив Микола Симашкевич - директор департаменту шкіл в Міносвіти УНР. Юрій Клен, котрий за чверть сторіччя потому досяг успіху в Мюнхені, читав європейськими мовами... Нарешті, видавши на Володимирській останній номер "Книгаря", присвячений Сковороді, в Баришівку переїхав Микола Зеров. Тут він читав мій предмет - історію.
Тут, в Баришівці, неокласики оформилися як літературна течія. Родинами й поодинці вони мешкали у будинках кожум'як. Оскільки готовий шкіряний продукт можна було відразу використовувати в швацькому промислі, вони також трошки шили. Ночі спливали в перекладах Вергилія, дискусіях про мазепинську архітектуру й суканні дратви. Зерови жили в Фещенків, Домонтович - у Цвіркунів... Ці старі козацькі прізвища все ще виповнюють містечко. Але можна лише здогадуватися, що сталося з конкретними трударями - квартирними господарями неокласиків, батьками телеграфістів і гімназистів, з їхнім незламним пролетарським запахом і пирогами з калиною на Великдень... Не допомогло й те, що тримали не коней, а волів, навіть, можна сказати, воликів, не допомогла ані їм, ані Зерову споконвічна звичка все робити самим...
Мені випало жити у ситнішу добу. Але після 70-річної, в трьох поколіннях, збоченості "списані на берег" народні контролери дикими очима спостерігали, як директор Опус Магнума намагається все робити сам. На фермах відділення для тільних корів були вимощені цементом. Новонароджені телята негайно ламали задні ноги, вони були заплановані на списання. Колій худоби (чудовий запис в трудовій книжці!) на прізвисько Півтора Миколи білував теляток легко, як зайців на полюванні, й вантажив шкури на вантажівку вдвох з директором. На заводі все було проблемою - свій склад і замок на нього... вийнята з рамою половина вікна в цеху, що виходила прямо на безмежні поля фільтрації... в'їдливі посмішечки працівників та адміністрації... дід-надомник, якого я на півроку перекваліфікував з барабанної шкіри на пергамент...
Поважали лише споживачі. З валізкою й накладними, від Львова до Москви...
Дивна закономірність - практично всі мої київські покупці-реставратори за 2-3 роки перебралися в журналістику. Дивно думати про національний ринок, де матеріальний заробіток приносять лише нематеріальні професії, де перед виробництвом опускаються руки. Дивно думати про економіку, де Сміт і Рікардо виявляються зганьбленими кавалькадою завантажених "Княжим келихом" машин, що зупинилися повирішувати питання на капотах у підвідомчій лісосмузі...
І все-таки коли-не-коли та й полоскоче бісенятко марнославства, коли, торкаючись оправленої в твоє телятко Євангелії, Поважні особи присягають на вірність Україні.
