Всі давно зрозуміли, що без участі жінок у державній діяльності не можна досягти стабільності в суспільстві (хоча й немає єдиної думки, щодо того, чи починається жіночий рух, коли країна вже досягла високого рівня життя, чи навпаки, постаючи під час кризи, сприяє його досягненню). Чоловіки й жінки по-різному бачать світ і визначають пріоритети. Чоловіки активніше виявляють себе в економіці, торгівлі, фінансах, захисті національної безпеки, жінки - в охороні здоров`я, соціальному захисті, охороні праці, миротворчій і благодійницькій діяльності. Брак балансу між цими сферами може згубно позначитися на державі, й тому необхідна участь жінок у політиці - вони допоможуть наблизити гасла до реальної практики.
В Україні проголошення рівних прав за статтю сталося не завдяки широкій боротьбі жінок за свої права, а з ідеологічних причин: як реалізація марксистських поглядів на жіноче питання. Свободи особистого життя в нашій країні не існувало, людина начебто й не належала собі. Це міцно закріпилось у свідомості, й тепер навіть репродуктивна функція також немовби належить державі. Не дарма, коли заходить про контрацепцію чи планування сім`ї, одразу згадують демографічну кризу та одвічний образ Берегині, а не право конкретних жінок і чоловіків розв'язувати свої проблеми. В усьому світі кажуть про репродуційні права, ми ж і далі торочимо про обов`язок продовжувати свій рід.
Показово, що й наші жіночі організації закликають до захисту сім`ї, материнства й дитинства, в той час як у західних феміністок на першому місці стоять права жінки як особистості.
За радянських часів визнано цінність жіночої праці. Проте подолати дискримінацію жінок у сфері зайнятості не вдалося: права жінок часто залишалися декларативними. Це виявилось у відставанні жінок за рівнем заробітної плати й кваліфікації, в неефективній галузевій і професійній структурі жіночої зайнятості. Все це сором'язливо називали "фактичною нерівністю чоловіків і жінок".
Структурні зрушення в економіці й економічна криза докорінно змінили ринок праці. Держава відмовилася від відповідальності за реґулювання цих сфер, фактично запропонувавши населенню "метод природного добору". Внаслідок цього за останні роки посилилась і безпосередня, й опосередкована дискримінація зайнятих жінок. Це добре видно на прикладі приймання на роботу й звільнення, оплати праці, престижного просування. В оголошеннях про наявність вакансій, де зазначаються стать і вік бажаного робітника, працедавець, коли хоче взяти на роботу жінку, висуває вимоги до зовнішності. За формально рівних умов жінок звільняють частіше, ніж чоловіків. Протягом багатьох десятиліть існувало й далі існує суттєве відставання фемінізованих галузей народного господарства за рівнем оплати. А щойно вона підвищується, місця жінок займають чоловіки - особливо це помітно в кредитно-банківській системі.
За умов правового нігілізму щоденною практикою є недотримання законів, і ми не бачимо жодної владної спроби змусити працювати ті з них, що захищають права жінок на працю. Через неоприлюднення статистичних даних і брак спеціальних досліджень переважна більшість проблем жінок-працівниць стала "невидимою". Подолати цей інформаційний вакуум можливо лише за умови налагодження моніторинґу становища жінок, який дасть змогу зібрати необхідні відомості про масштаби, конкретні вияви та основні причини посилення дискримінації жінок. Це є обов`язком держави, який випливає з ухвали ООН "Про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок" та інших міжнародних документів.
В країні зростає жіноча політична активність. Впливати на державну політику, не будучи при владі, неможливо - тимчасом жінок відтручують від сфери ухвалення рішень. Ситуацію слід виправляти, хоч би й за допомогою квот. Не треба їх лякатися - квоти нас не принижуватимуть. (Не зайвим був би такий пункт і в законі про державну службу.)
Як тимчасовий захід ця система зарекомендувала себе в деяких європейських країнах (Німеччині, Великій Британії). Рівного представництва кожної статі в органах влади вимагають закони Норвегії та Швеції. У Фінляндії ухвалюються п`ятирічний і річний плани з метою вирівнювання статусу чоловіків і жінок. Відповідна державна інстанція контролює його виконання. Планом передбачається не лише представництво жінок, а й комфортні умови праці.
В Австралії нещодавно подано на розгляд проект закону про однакову оплату праці чоловіків і жінок, а також надання держконтрактів лише тим компаніям, де кількість працівників кожної статі пропорційна числу їхніх представників у складі населення.
Сьогодні абсолютно зрозуміло, що лише рівноправні й партнерські стосунки чоловіка та жінки в сім`ї, суспільстві, на всіх рівнях державного управління забезпечують стабільність і усталеність демократичного суспільства. Проте в Україні, де протягом тривалого часу напружено прораховуються переваги пропорційної чи мажоритарної виборчої системи, очевидно, що жінкам надійно ґарантовано лише право обирати й далі жити в суспільстві чоловічих координат і пріоритетів.
На противагу історично сформованому типу розумної, вольової, енерґійної та самодостатньої української жінки нам настійливо пропонують патріархально-піднесені фольклорні типи поведінки, що мають на меті відсунути жінку на узбіччя суспільного життя. На жаль, в Україні немає яскравих постатей політичних і громадських діячок, мізерною є кількість жінок на найвищих щаблях влади. Проте жіночий рух, на відміну від чоловічого, не потребує харизматичного лідера. "Жіноча" політика - корпоративна, лідер у ній виконує необхідну функцію, а не стає символом.
