Уперше я побачила цей дивний кортеж у листопаді минулого року, коли почала водити дитину до іншого дитячого садка. Тоді наші вранішні та вечірні дороги й перехрестилися. Майже щодня й завше - назустріч нам. І неодмінно ця традиційна зустріч відбувалося на одній і тій самій вулиці - Виборзькій.
Попереду сумна похила постать штовхала візок з вагами. Далі сивий, кремезний ще (чи то видавалося так?) чоловік вправно штовхав руками колеса порепаного інвалідного возика. Над возиком був саморобний цератний дах. Колись маршрут їх просування був інший: проїжджою частиною вулиці вздовж заводу "Більшовик" до центрального гастроному, що коло станції метро "Шулявська". Зо два кілометри зранку й стільки ж - увечері.
- Мамо, навіщо дідусеві цей кумедний дах? - спитала тоді до всього цікава моя шестирічна донька.
- Від дощу.
- Але ж сьогодні немає дощу! - невгавала дитина.
- А як піде? - тільки й знайшлася я.
Коли нудні довгі дощі справді пішли, ми вже не бачили старечу пару ні на дорозі, ні на робочому місці біла гастроному. Чи захворіли вони? Чи якось владналося їхнє життя й перестали ходити на ті важкі, точніше "вагові" заробітки?
Навесні якось побачила їх на майдані Перемоги. Помилитися було неможливо. Ваги, візок. Та сама помаранчева табличка: "Контроль ваги", прилаштована високо над інвалідним візком. Нічого не змінилося. Промайнула думка: чим вони доїжджають в таку далечінь? Невже трамваєм? Ні, неможливо! А може доробилися й сяку-таку машину купили? Останнє видалось найбільш ймовірним. І я подумки пораділа за них, згадуючи вимучене жіноче обличчя, особливо вечорами. Пригадалося, як з роботи вони часом повертались в іншому порядкові: вона позаду, ледь пересуваючи ноги. Й чоловік щоразу мусив зупинятися, чекаючи на жінку.
... Того вечора ми пішки поверталися з зоопарку. Було десь пів на восьму. Ми з малою перетнули парк біля студмістечка, вийшли на Виборзьку. І несподівано наздогнали знайому-незнайому пару. Він в інвалідному візкові, вона з вагами.
- Зачекай, - тихо гукнув старий. Вони перепочили з півхвилини. Й поволі рушили. - Якраз вчасно, ще й до крамниці встигнемо.
Наші шляхи зійшлися, на якусь мить злилися в один: теж- додому, теж - пішки. Ми йшли осторонь. Я навмисне сповільнила ходу. Так, тепер справді поруч, навіть дещо позаду.
В перших сутінках величезні обгорнуті згори ганчіркою ваги на чолі процесії ввижалися чорними, важкими... Дорога підіймалася вгору. Й раптом обпекло: "Збіглося... Хрест. Не примарно-образний, химерний. Справжній. Не одного разу. Кожного дня."
Буяло щире бабине літо. Втім, жінка була взута в шматяні чорні чобітки. Довга темно-синя кофтина на вузеньких плечах та довга до самих чобітків спідниця вималювали невеликий сухенький силует ще більш кволим, хворобливо худорлявим. На вагах поверх нехитрого скарбу лежало жіноче пальто. Мабуть, колись воно було рожевим. Дідусь, як звичайно, був у чомусь схожому на чорно-сіру робу. У незмінному кашкеті. Й колір обличчя в обох теж звичний вже: червоний від напруги. Однаковісінький.
Не намагалася того вечора підійти ближче, завести розмову. Не до балачок їм зовсім. Надто разюча межа: вони стомлені, ми з прогулянки. Зовсім: "Люди однакові. Люди різні."
Завчена розповідь ні про що
От і зважилась врешті решт. (Само собою "написалося" двозначно.) Певне у найпростішій розповіді не виключне щось надскладне. Мені в цій історії сама тільки можливість такого надпростого шляху не зрозуміла своєю надскладністю. Як? Навіщо? За будь-які гроші, золоті гори, не може отак буденно звичайнісінька людина таке витримувати. Так жити. Нереально. Якби хто розповів - не повірила б.
- Тебе скоро від вітру хитатиме, - пересуваючи важки на вагах сумно пожартував, звертаючись до мене, дід з візка.
- Нічого. А скажіть краще, чому ви так далеко перебралися? - запитала я у відповідь. - Раніше мало не кожного дня я бачила вас біля гастроному на Шулявці.
- Там зовсім немає людей. Не заробиш. Та й сюди скоро перестанемо ходити. Як зимно стане. А напровесні - знову. П'ять років ходимо. Треба ж якось жити. На 50 гривень пенсії не розгонишся.
Він говорив голосно, поспішаючи, ніби страхався чогось не встигнути, не доказати. На противагу говіркому чоловікові, жінка сиділа мовчки на складаному ослінчикові півобертом до нас. Помітно було: вона мляво посміхається, мружить очі чи то від сонця, чи від нашої розмови.
Підходили клієнти. А дід не встигав їх навіть як слід обслуговувати. Сердився. На мене. На себе. Та все одно ніяк не міг виговоритися. Про що балакали? Про все й ні про що водночас. Скоріше за все, про споглядання навколишнього життя з інвалідного візка...
Він сказав, що ненавидить всього дві речі - фашистів і... демократію. Спершу мені видалось досить дивним поєднання несумісного. Потім потроху з'ясувалося. Війна зробила його калікою. По війні все ніби налагодилось, влаштувався в шляхову управу мотористом. Жінка працювала на шкідливому "гумовому" виробництві. Дотягли до пенсії. І нічого, вистачало.
- Ще й на книжках було. Як у людей, - не втрималася й собі старенька. - Нехай би все повернулося, як раніше.
- Дуже вже втомлюється жінка, - пояснив її "нестриманість" чоловік. - Ввечері мріє тільки доповзти до ліжка й упасти до ранку.
Тож і слово "демократія" вони обидва тлумачать як нинішнє нестерпне своє існування.
Тепер на дорогу до роботи вони витрачають добрих дві години й стільки ж - назад. Навіть їх убога техніка не завжди витримує.
Я пригадала, як колись бачила їх зі зламаними вагами. Дід здивувався, мовляв, звідки я все теє бачу, але ствердив: і ваги, і возика час від часу він лагодить. Сам. Допомоги ж чекати нізвідки. Хіба що в соцзабезі раз на рік "привітають" на день Перемоги пачкою макаронів чи упаковкою заморських таблеток. Гірко посміхається: краще б і не приносили. Аби вважалося тільки.
І знову поєдналися, збіглися слова-символи: на тому самому гучно названому майдані Перемоги він тепер, ніби на честь всіх наших перемог, перемагає каліцтво й убогість власну.
На банальне: як це все сприймають його діти? - дід відповів майже по-писаному. Діти далеко в Росії, аж біля китайського кордону. Їм там добре. Заробляють. Онуки - тут. Ще й їм час від часу з дідових заробітків кілька гривень перепадає.
Підлетіло до нас двійко замурзаних хлоп'ят.
- Діду, дайте зважитись!
Він напружився, подався вперед, розкинув руки й суворо відігнав їх:
- А де ваша мама? Біжіть до неї. Не чіпляйтеся!
Так само він відштовхував і мене, й інших цікавих від свого життя. Не погоджується на численні пропозиції телевізійників, не хоче фотографуватися. Виявилося, що він таки розбещений увагою преси: якісь іноземці все ж зняли його камерою. А сусіди колись принесли газету з "несанкціонованим" колоритним знімком двох старих. Дід не розуміє: навіщо йому це все? Чому до нього чіпляються? Адже багато убогих, сиріт безпритульних. Він все якось грубувато-лагідно намагався здихатися й мене.
- От, знову клієнта втратив, через тебе. Стоїш тут. Йди вже, дівчино, всього тобі найкращого.
- Бувайте, може ще зустрінемось.
Він розсміявся:
- Так коли б ти старша була, зустрілися б. А то - дитя. Мені вже знаєш - 77 років. Але навіть зараз деякі жінки хочуть переманити до себе жити! - відрекомендувався наостанку войовничий дід.
- Так, так, - пожвавішала й сухенька тендітна бабця. - Він все вміє. Ось дивіться що мені вив'язав. - Вона похизувалася темно-синьою довгою спідницею. - Ще й собі - гарного светра. Він і шиє, і вишиває, й цвяхи забивати вміє. Путящий.
Шляхи розійшлися. Подумалося: поки в цієї старенької є такий міцний тямущий дід - не пропаде.
P. S. Індустріальну вулицю за "більшовицьким" мостом навіть найнесамовитіші пішоходи переходять підземкою. О 19-30 плюс мінус півгодини, на трипасовій автотрасі з'являється інвалідний візок (попереду) й за ним маленька ляклива постать з вагами. Вони трохи чекають. Звивні автомобільні валки їдуть нескінченим потоком. Аж ось перший жалісливий водій пригальмовує. Й вони пішли. Ризикуючи, що інші менш ввічливі... рип гальм... Все. Перейшли. Вслід їм зирять широкі темні вікна Жовтневої райдержадміністрації. Робочий день скінчився в усіх.
