Забудьмо слово "спад"
І все-таки Нацбанку за останній рік удавалося не лише утриматися в рамках раціональної грошової політики, а й добитися формування свідомих "споживачів" такої політики з лав промисловців і підприємців. Голова НБУ В. Ющенко не раз заявляв, що в результаті проведення грошової реформи він сподівається створити принципово нову "ресурсну базу для економіки" й особливо для окремих груп конкурентоспроможної української промисловості. Тож промисловцям, котрі як і раніше залишаються найпотужнішою політичною силою в Україні, було обіцяно не протекціонізм у формі фетишизованих юридичних норм, а реальні гроші, які можна використати для фінансування розширення рентабельного виробництва.
Тепер, через рік, Віктор Ющенко стверджує, що грошова реформа цілком виконала поставлене завдання: оптимальних параметрів грошового пропонування (в середньому 2,8% - 3,1% на місяць) після реформи набула якість малоінфляційного зростання. Інакше кажучи, Нацбанк запропонував (як і було обіцяно) такі темпи приросту грошової маси, які спроможні, з одного боку, забезпечити відтворення промислових підприємств, а з іншого, - гарантувати всім економічним суб'єктам стабільну антиінфляційну політику. Саме тепер, як вважають фахівці з НБУ, підприємства й населення дістали змогу робити заощадження в національній валюті, що є невід'ємною передумовою початку економічного зростання.
Утім рано говорити, що сигнали до промислового зростання надійшли до всіх секторів економіки. Беззаперечно лише те, що "ресурсною базою" вдалося скористатися тільки деяким банкам і великим фінансово-промисловим угрупованням (головним чином, ніде юридично не зафіксованим). Зокрема, колишні державні банки й кілька банків, так званої нової хвилі ще можуть уявити себе суб'єктами процесу великої приватизації та гравцями на утворюваному фондовому ринку. Проте їхній грошовий резерв також закінчується, позаяк з часом їм дедалі складніше виконувати свої традиційні функції.
Уже заяложений докір на адресу українських властей про необхідність доповнити макроекономічну стабілізацію структурною реформою для банківської системи означає неможливість кредитування промисловості. Переважна більшість промислових підприємств не можуть вважатися ефективним і відповідальним позичальником, позаяк для них немає правових стимулів повертати позику. Суперечливе законодавство про майнову відповідальність позичальника, відсутність надійного заставного механізму й ряд інших перешкод на шляху банківських капіталовкладень не можуть ні збільшити розміри кредитування за рахунок наявних у банківській системі ресурсів, ні тим паче гарантувати вкладання додатково емітованих коштів з боку НБУ.
Одна валюта, дві економіки
Багато хто вважає, що погане юридичне забезпечення кредитних взаємовідносин банків і підприємств створює додаткові проблеми винятково для фінансових установ. Тим часом навіть поверховий аналіз кредитоспроможної клієнтури банків підтверджує, що від недоліків правової бази потерпають передусім товаровиробники. Крім невеличкої групи експорторієнтованих підприємств і підприємств, приватизованих за участю іноземного капіталу, головними споживачами національних кредитних ресурсів виявляються торговельні фірми, переважно також орієнтовані на зовнішні ринки.
Сьогодні склалася парадоксальна ситуація: вітчизняна економіка виявилася нібито поділеною на дві непропорційні й нерівноцінні частини. На одному полюсі зосередився прогресуючий експортний сектор, а на другому - стагнує сектор, який обслуговує внутрішній ринок. Проте на цьому парадокси не закінчуються. Самі експортні галузі також поділено. Безпосередні виробники експортної продукції в рідкісних випадках є рентабельними de-jure. Найчастіше виробництво не припиняється лише тому (або лише тому і продовжується), що de-facto такі підприємства є "збитковою" складовою більшого прибуткового об'єднання. Таким чином фірми, які контролюють директорів і фінансові потоки збиткових підприємств, на сьогодні стали одними з небагатьох вітчизняних споживачів стабільних національних грошей.
Нерідко на адресу Національного банку лунають звинувачення в тому, що сьогоднішні перекоси в українській економіці - це справа його рук. Проте насправді авторство слід з'ясовувати за цілком іншим критерієм. По-перше, НБУ ніколи не фетишизував ні монетарну стабілізацію, ні курсову політику. А, по-друге, НБУ завжди нагадував, що реструктуризація економіки - це справа уряду й парламенту. Та й сам уряд не раз проголошував про свою спроможність проводити активну структурну політику. А коли реальна структура економіки не відповідає запланованій схемі, то це означає принаймні або помилковість управлінських рішень, або нещирість публічно заявлених планів.
Знаменно, що й новий уряд демонструє цілковиту готовність повторювати помилки попередників. Міністр економіки Віктор Суслов так само, як керівники галузевих відомств, щиро обурюється несправедливим розподілом "ресурсної бази" між підприємствами країни. Хоча замість розробки економічної політики "для підприємств" галузевих керівників тягне до розробки потенційно конфіскаційних заходів на макрорівні. Справді, "синдром перерозподілу" вже вкотре може виявитися більш звичним для урядовців, ніж ліберальні принципи недоторканності нечесно (але законно!) заробленого капіталу.
Поки що не можна впевнено стверджувати, що час для коригування грошово-кредитної політики необоротно втрачено. На сьогодні, як утім і рік тому, монетарна стабілізація не знайшла продовження ні в бюджетній, ні в кредитній, ні у фінансовій реформі. Тож вона й не захищена від нищівного обвалу. На жаль, саме політекономічний конфлікт в Україні, який супроводжує активну макроекономічну політику, і далі вирішально впливає на економічні процеси в державі.
