Валентин Мельничук, на сьогодні єдиний іноземний тренер у португальському баскетболі, відбув до місця нинішньої своєї служби. А перед закінченням київської відпустки ми зустрілися з відомим у недалекому минулому тренером чоловічих команд майстрів СКА (Рига) та СКА (Київ), згодом - виконавчим директором Федерації баскетболу України.
- Чи не порушиться "порядок у військах" упродовж вашої побивки?
- Взагалі-то господарство у ФК "Електрико" на мені чималеньке (дарма, що містечко Понте-де-Сор нараховує лише 12 тисяч мешканців). Працюю з самого ранку до пізнього вечора, займаючись і з дорослою командою клубу, і з молодіжною (до 22 років), з командами з міні-баскетболу, де зібрані хлопчики та дівчатка 6-10 років! Серед них й син мера міста... До речі, саме мер знайшов спонсора, який і сплачує мою працю.
- Зазвичай у нас перед тренером ставлять завдання - посісти певне місце в чемпіонаті, потрапити до вищого дивізіону тощо.
- О, я працюю в особливих умовах, бо мене просто попрохали: "Навчіть наших хлопців цій чудовій грі - баскетболу!.." Але з людини, на мою думку, неможливо вигнати дух змагання, перемоги! "Молодіжка" вперше виграла регіональний етап першості країни і потрапила в одну із зон основної фази - "південну". Далі - більше. Стаємо другими і беремо участь у головному "Фіналі чотирьох". Щоправда, в результаті - четверті. Але для Понте і це грандіозний успіх! Хоча, відверто кажучи, моя улюблена команда - "Інісіадош" (хлопчаки 11-14 років).
- Чи не кортить спробувати свої сили у так би мовити вищих сферах баскетбольної Португалії?
- Кортить. Але для цього, щонайменше, треба пройти курс відповідного семінару і скласти (все це - не безкоштовно!) екзамени на право отримання третьої, вищої тренерської категорії. Друга категорія вже є. Але це пов'язано з колишнім клубом з міста Фуншал (150 тис.), який вдалося утвердити в першій лізі. Команда зветься САВ ("Клуб аміго, друзів баскетболу"). Це - на Мадейрі, райській точці в океані.
- Щодо "раю" це серйозно?
- Цілковито. Весь острів по периметру - 65 кілометрів. Населення - 300 тисяч. Чудовий клімат, достаток продуктів, усілякі овочі та фрукти, гостинні пляжі - все це наштовхує на думку, що тут можна прожити років до 150-ти! До одного я так і не зміг звикнути - до короткої злітно-посадочної смуги!
- Мабуть, це не єдина проблема, ваша особисто і португальського баскетболу?
- Не проводячи аналогій з рівнем життя, скажу, що у професіональній лізі Португалії ступінь конкуренції вище, ніж в іграх провідних українських клубів. Але загалом тут відчувається дефіцит тренерів. Навіть у відомих клубах дитячим тренерам платять або дуже мало, або не платять за роботу взагалі! Я, наприклад, знайшов кілька 15-річних хлопців, яких зацікавив тренерською професією і які вже сьогодні допомагають мені у роботі. Це не примха, адже, хоча мер і полюбляє повторювати: "Головне, щоб грали красиво", але основною командою ми з боями пробивалися на четверте місто в зоні "Центр" другої ліги. До сьогодні найкращим було - сьоме...
- Додому не пориваєтеся? Знаю, що з нетерпінням чекаєте зустрічей з сином та онуком...
- Буквально кілька днів тому мені запропонували роботу в одному з провідних українських клубів, але без будь-яких... гарантій навіть щодо найближчих місяців! Погодьтесь, варіант вкрай ненадійний. Звичайно, багато тисяч кілометрів від дому - це тисне. Попервах взагалі було важко, головним чином - через мовний бар'єр (це зараз я - майже ас португальської та англійської!). Сьогодні постала інша проблема спілкування. Навколо - лагідні, доброзичливі люди, але не "українці", не "кияни"! Уявляєте, лише три іноземні особи в місті - Люда, Маша і я! Була одна англійка, яка разом з моєю дружиною працювала на курсах іноземних мов, але вона поїхала додому.
- До речі, Валентине Федоровичу, ви сказали: троє іноземців. Може знімете завісу таємниці з загадкової "Маші"?
- Хай не ображаються на мене жінки на ім'я Маша, але наша "Маша" - улюблениця родини, киянка, симпатичний сріблястий пудельок, якому не звикати до авіаподорожей за маршрутом Київ-Ліссабон-Київ. Тому кожний наш приліт додому - це мов підзаряджання акумуляторів перед черговою тривалою розлукою!
- Ну, по-перше, ображатися "за Машу" ніхто не повинен. Людські імена братам нашим меншим - це вдячність за їх вірність. І було б непогано завжди відчувати цю чесноту й з боку наших з вами колег. А по-друге, хотів би висловити надію, щоб "зарядний пристрій" ніколи не підводив далеко від дому...
