Вплив змін у посткомуністичному суспільстві на соціальні самооцінки населення вивчається в ході дослідницького проекту, який реалізують Центр російських і східноєвропейських досліджень Мічиганського університету (США) та Центр "Соціальний моніторинг" (Україна). Про деякі результати досліджень розповідає керівник проекту Майкл КЕННЕДІ.
- Чому ви вибрали для дослідження саме Україну, Естонію, Узбекистан, а не, приміром, Росію, Молдову або Таджикистан?
- Адже в Таджикистані йде війна! Але головне, що визначило наш вибір, - це те, що в нашому центрі працює експертна група, яка й раніше вивчала ситуацію саме в цих країнах, отож для нас важливо продовжити роботу й зіставляти нові оцінки з попереднім аналізом.
- Чим Україна відрізняється від інших вибраних вами країн?
- Ми проводимо дослідження насамперед для того, щоб визначити спільне. Найважливіша проблема для України, Узбекистану, Естонії - економіка. І ця схожість віддалених однієї від одної країн пояснюється тим, що крах комунізму в кожній із них неминуче спричинив економічні негаразди безвідносно до того, що крах минулого режиму мав різне політичне забарвлення в цих колишніх республіках. А головна відмінність між трьома державами полягає в тому, що в розповідях людей ці негаразди розрізняються за обсягом і якістю. І в Україні, і в Узбекистані люди нарікають на високі ціни, на дисбаланс між роботою і зарплатою, на низький рівень життя. Опис економічних проблем тут схожий. Але в Узбекистані базар, ринок - це добре. А в Україні до цього ставляться негативно. В Естонії, де останнім часом рівень життя значно підвищився, головною економічною проблемою є зайнятість. Наявність роботи забезпечує вирішення багатьох проблем.
- Чи можна стверджувати, що Україна й Узбекистан у майбутньому зіткнуться з подібними проблемами в економці, які сьогодні властиві Естонії?
- Україну я скоріше порівняв би з Польщею, яку багато хто сприймає як майбутнє вашої країни. Я також на це сподіваюсь. Але в Польщі було більше стартових переваг. Перетворення там почалися раніше, і Захід хотів засвідчити, що в Польщі реформи проходять успішно, тому й надавав їй велику допомогу. До того ж у Польщі вже була створена незалежна держава. Україні її ще належить збудувати. Крім того, "Солідарність" свого часу зуміла об'єднати труд і націю.
Але що ж зближує Україну з Польщею, а не з Естонією? Мінімально низьке етнічне напруження, тобто міжетнічні відносини сприятливіші в Україні, ніж, скажімо, в Естонії або Узбекистані. Багато хто в досліджуваних групах в Україні, порівнюючи себе з Росією, відзначав: "Ми не воюємо в Чечні, і це досягнення нашої незалежності". Цим Україна нагадує Польщу.
- Тобто агресивності націоналізму в масовій свідомості практично немає. А чи є, на вашу думку, в Україні прагматично орієнтована національна еліта, яка, до речі, відіграла важливу роль в успіху реформ і в Естонії, і в Польщі?
- Я б відзначив, що сьогодні національна еліта сприймається населенням так само, як і в минулому: еліті зовсім немає діла до нас, хоч би ким ми були. У зв'язку із цим виокремилася ще одна проблема - проблема влади і її відповідальності, оскільки, на думку людей, влада відповідає за економічні негаразди.
Що стосується прагматизму еліти, то я відзначив би, що головна соціальна функція еліти - відгукуватися на потреби людей, реагувати на їхні проблеми. Тому що під тягарем проблем люди питають: що робити? Їм необхідно знати, а що ж буде зроблено для задоволення їхніх потреб? А невпевненість провокує ностальгію за минулим: за радянських часів вони принаймні знали, кому адресувати свої проблеми.
- Чи можемо ми казати, що проблема співвідношення державного й особистого в Україні - це проблема відповідальності?
- І так, і ні. Я сказав би, що незалежність України й особиста відповідальність людей мають бути єдиним цілим. Але так гадає дуже незначна група людей. Отож головним завданням державної політики є створення соціальних умов, які б робили вигідним особисту відповідальність людини, котра тяжко працює.
І тут я б виокремив територіальний аспект. Тому що всюди й завжди виникає питання, яке місто чи регіон тієї або іншої країни є привілейованим. Як правило, це столичні міста. І одна з головних проблем співвідношення державної цілісності й особистої відповідальності полягає в тому, що ці два процеси проходять більш-менш узгоджено у столиці, але не в провінційних містах і, тим паче, не в селах. Адже всі гроші, влада, особисті можливості концентруються у столичному місті. А провінція, незважаючи на свою особисту відповідальність, залишається обділеною. У результаті куди дивиться Донецьк? На Схід! А Львів? На Захід! Територіальна рівність є не менш важливою, аніж політичні свободи, але необхідно, щоб місцева самооцінка не конкурувала з державною.
- Чим, на вашу думку, є нинішні соціальні зміни в Україні: трансформацією, переходом або деградацією?
- Усі ці слова мають оціночне значення. Якщо йдеться про перехід, то мається на увазі майбутнє, деградація означає повернення до минулого, а для трансформації властива невпевненість, відповідальність лягає на самих людей, співтовариства, організації. Люди, які ведуть мову про свободу, відповідальність, про цінність самовідданої праці, думають про перехід до майбутнього. Ті люди, які нарікають на те, що їм не платять півроку зарплати, що погана охорона здоров'я або що "колись вони були потрібні, а тепер непотрібні нікому", дивляться в минуле, що свідчить про деградацію. Але суспільство різнорідне, немає абсолютних демократів або абсолютних автократів.
- Які факти ваших досліджень в Україні вам запам'яталися найбільше?
- Примітно, що деякі сільські жінки вважають, що всі їхні біди - від тих, хто при владі, хто керує. Але коли пояснюють свої погляди, то виявляється, що проблему вони вбачають у тому, що при владі - чоловіки. Вони вважають, що якби при владі були жінки, то уваги соціальним питанням приділялось би більше.
Злочинність і корупцію було названо, але вони на займали провідного місця в розповідях людей. Ми не сподівалися також, що українці говоритимуть про військові проблеми, а вони якраз жваво відгукнулися на це питання: "У нас незалежна держава, але хай наші діти, сини не йдуть кудись воювати. Ми хочемо, щоб вони були вдома".
Про торгівлю, базари в Україні говорили набагато менше, ніж в Узбекистані. Я вважаю, що науковець не повинен торгувати на базарі. А соціолог в Узбекистані піде працювати на базар. Це забезпечить йому можливість займатися наукою. У цьому плані я ближче до українців - я також не пішов би стояти на ринку.
Про екологію в Україні (через Чорнобиль) згадували частіше, ніж в Естонії або Узбекистані. Криза Аральського моря в Узбекистані драматична, але вона менше хвилює узбеків, аніж Чорнобиль українців. Щодо того, як розв'язувати чорнобильську проблему, висловлювалися полярні думки. Деякі звинувачують Захід, мовляв, він обіцяв зробити те-то й те-то, але нічого не зробив. І водночас були висловлювання, що проблема зовсім не в Заході, а "в нас самих ", у наших християнських цінностях".
- Подібні кризові ситуації часто породжують таку інтерпретацію, як змова, чиясь зла воля - Заходу або когось іншого...
- Я не експерт із питань Чорнобиля, але мене дійсно здивувала ця підозра людей, що Захід хоче зробити Україну слабшою. Я не представник західного уряду, але нерозумно гадати, що Захід бажає, щоб Україна була слабкою державою. Для гарантії своєї ж безпеки йому потрібна сильна й незалежна Україна. Я деякою мірою зіштовхнувся з проблемою українського націоналізму: спочатку створюють образ ворога, а потім самі себе від нього починають захищати.
