Обговорення ситуації у вітчизняному аґропромисловому комплексі щоразу до смішного точно повторює старий анекдот про песиміста й оптиміста. Перший понуро товкмачить: "Справи йдуть - гірше нікуди!" Інший заперечує: "Та що ви, буде ще гірше!" Рік минає - і з'ясовується, що обидва мали рацію.
Від 1992 року українські власті безуспішно намагаються переломити руйнівні тенденції в сільськогосподарському виробництві. Чергове перетрушування керівництва одного з головних секторів національної економіки, який дає близько третини вироблюваної продукції, знову повертає нас до запитання: гірше вже нікуди чи буде ще гірше? Усунення керівників у Міністерстві сільського господарства та продовольства з одночасною заміною вивіски на його фасаді (тепер це - Міністерство аґропромислового комплексу) має, за задумом ініціаторів кадрових перестанов, нарешті вивести сільського трударя зі злиднів і забезпечити решту громадян продуктами власного, українського, виробництва. На своїй першій прес-конференції новопризначений міністр АПК Юрій Карасик так і заявив: основним завданням Міністерства агропромислового комплексу буде "наповнення внутрішнього ринку" продовольчими товарами й вихід на зовнішні ринки. І хоча програмна промова Юрія Карасика мало чим різнилася від планів його попередника, спостерігачі, як і раніше, намагаються вгадати, хто ж матиме рацію тепер: песиміст, оптиміст чи обоє?
СПАДОК
За словами колишнього міністра сільського господарства, новий міністр отримав все-таки непоганий спадок. Дивовижа, але Михайло Зубець вважає саме своєю заслугою очікуване 1997 року 20-відсоткове зростання виробництва сільськогосподарської продукції. З таким же успіхом на грамоту переможця соцзмагання в боротьбі за врожай міг би претендувати й екс-прем'єр Павло Лазаренко. Адже саме він проводив копітку роботу з організації (і примусу) товарних і навіть грошових кредитів під заставу обіцянок майбутнього врожаю. За скромнішими оцінками експертів, минулий рік продовжив тенденцію до виснаження резервів сільськогосподарського виробництва. Причому до несприятливих чинників незалежні спостерігачі з ринковою орієнтацією схильні зараховувати саме ті дії властей, що їх державні урядовці вважають своєю заслугою.
Приблизно 1994 року у аґропромисловому комплексі почалися так звані ринкові реформи. Сільськогосподарські біржі мали замінити систему державного розподілу вирощеного врожаю та зреформувати практику державного фінансування галузі; приватизація радгоспів і переробних підприємств - створити ринкові стимули для виробництва; земельна реформа - забезпечити розорених селян потенційно ліквідними активами, себто земельним капіталом.
Але замість того, щоб швидко й комплексно провести заявлені реформи, геть усі команди управлінців, що міняли одна одну в сільськогосподарському відомстві, виконували або спускали на гальмах лише ті рішення, які диктувала їм політична кон'юнктура чи наближена до можновладців група лобістів. Так було занепащено біржову систему та оптові ринки, що ледь зіп'ялися на ноги. Жодних слідів, окрім хіба що банкрутства найдовірливіших інвесторів, не залишили по собі нові механізми фінансування. А земельну реформу здійснюють так спотворено, що владі залишається хіба що розпочати розкуркулювання й колективізацію. Одне слово, постсоціалістичне реформування села виробило такий "продукт", для споживання котрого потрібно зорганізувати спеціальну реформу й набирати нову команду чиновників.
БІДНІСТЬ ВІД БАГАТСТВА
Перед напором руйнівного державного втручання нейбеззахиснішими залишаються селяни - через свою фінансову неміч. Із тієї ж причини вони потенційно програють і в комерційних оборудках із приватними інвесторами. Але чому ж сільський виробник не в змозі обстояти свої фінансові інтереси, якщо він, а не хтось інший, розпоряджається головним багатством - землею? Чому він ніяк не виб'ється зі злиднів, залишаючись головним споживачем найдешевших фінансових ресурсів і продаючи (від минулого року) зерно, цукор і м'ясо тільки за цінами світового ринку?
Парадоксальна на перший погляд ситуація пояснюється досить просто. Перше, що підважило основи рентабельного господарювання на селі - це непаритетність цін на аґропродукцію та промислові товари. Більшість фахівців одностайні в тому, що нинішній критичний стан аґрофірм закладено за часів гіперінфляції, коли індекси зростання цін у цих товарних групах різнилися на порядки. Наприклад, 1992 року комбайн міг коштувати 40 т збіжжя, 1993 - 100 т, 1994 - 500 т. Приблизно так само змінювалися пропорції цін на м'ясо та комбікорми, на збіжжя та енерґоносії.
Втім, тепер причини цінових перекосів зовсім інші, хоча господарствам, котрі знаходяться на межі банкрутства, від цього не легше. Кара сучасного АПК - нестерпна витратність аґрарного виробництва, виплекана соціалістичною плановою системою. Питома вага витрачання бензину та дизпального в Україні 1992 року складала близько 300 кг умовних паливних одиниць на 1 га ниви - у 2,5 рази більше, ніж у США, у 3,5 рази - ніж у Канаді. Пшениці, соняшника та цукрового буряку на гектар посівних площ Україна виробляє вдвоє, картоплі - втроє менше, ніж схожа на неї за кліматичними умовами Франція. Тому реальні ціни (ціни виробника, а не ринку) української продукції вдвоє-втроє перевищують світові. Зменшити собівартість сільгосппродукції не можуть навіть низькі заробітки селян. У поточному році показник витратності дещо зменшиться завдяки використанню іноземної техніки, проте економія буде настільки мізерною, що не змінить загальної картини збитковості АПК.
Уряд, побоюючись втратити навіть такі обсяги виробництва сільгосппродукції, досі не може наважитися скасувати державне замовлення для села. Понад усе чиновники побоюються, що селяни, залишившися без державного нагляду, припинять сіяти. Для таких побоювань, видно, є підстави: якщо колгоспи вільно вийдуть на ринок зі своєю "витратною" пшеницею, вони, скоріш за все, не зможуть продати свою продукцію так само, як не змогли цього зробити торік цукрові заводи.
ПРИХІД ПАНІВ ПОСЕРЕДНИКІВ
Сільському господарству України, як і раніше, притаманні всі основні риси соціалістичної системи. Більшість продукції й далі виробляється в одержавлених колгоспах; над господарствами вибудувано громіздку бюрократичну систему, яка всіма силами прагне зберегти централізований контроль; реґіональні структури зберегли свої повноваження щодо голів аґрофірм у незмінному вигляді.
Міністри від АПК, змінюючи один одного, фактично залишили недоторканим адміністративну систему управління та контролю. Але деякі відмінності авторського стилю та особистих переваг міністрів досить чітко проглядаються, якщо простежити історію злетів і падінь структур-посередників, що опікувалися товарно-грошовими відносинами держави й новоспечених аґрофірм. У руках таких псевдоринкових утворень зосередились основні важелі впливу на ситуацію: кошти, товарні ресурси, адміністративна влада. Колгоспам, які ніколи не вирішували, що й як сіяти, як повітря потребували вповноваженого "провідника" у світ вільної економіки. Не менше потребувала посередника й держава, хоча покладала на нього дещо інші зобов'язання: міністерство розраховувало на допомогу у збереженні адміністративного контролю за виробництвом і вилученням додаткової вартості на селі.
З 1992-го по 1994 рік від постачання та закупівлі сільськогосподарських матеріально-технічних ресурсів під тиском міжнародних донорів поступово було відлучено державні відомства на кшталт "Сільгосптехніки", що входили до єдиного апарату управління АПК. На зміну їм (звичайно ж, після міністерського благословення) прийшли державні організації - постачальники техніки, хімікатів, пального тощо). Вже 1994 року, поряд із колишніми державними монополістами "Украґрохімом" і "Украґротехсервісом", що контролювали до 80% постачань, з'явилися фірми зі змішаним (переважно - іноземним) капіталом. Найбільшим із них (15% ринку) було СП "Украґробізнес".
Донедавна ці структури залишалися основними аґентами держави, забезпечуючи товарні кредити та субсидування сільгоспвиробника. Але 1996 року славну команду посередників потіснив іще один монополіст - компанія "Хліб України", яка об'єднала під одним дахом інфраструктуру зернового ринку - елеватори, хлібозаводи тощо. Після її створення контроль за левиною часткою грошових та товарних потоків, що підтримують виробництво зернових і тваринництво, перейшов саме до цієї компанії. Аналогічна структура діяла й на ринку цукру.
Як завжди водиться в історіях про комерційні успіхи наближених до влади осіб і фірм, фінал у них рідко буває щасливий. Звичайно на фаворита після кадрових чисток очікують обвинувачення в корупції та позбавлення дарованих привілеїв. Не стала винятком і нещодавня зміна влади в Міністерстві АПК.
У перші ж дні свого перебування на новій посаді міністр Юрій Карасик повідомив громадськості, що серед його пріоритетів буде забезпечення господарств технікою. До того ж він не заперечує проти припинення централізованого держзамовлення на сільгосппродукцію, що автоматично зменшує значущість об'єднання "Хліб України" й тягне за собою його розформування. Нові фаворити міністерства АПК - "аґротехнологічні корпорації" (подоба машино-тракторних станцій перших пореволюційних років), створені за рахунок державного "лізинґового фонду". Саме цим фірмам відтепер буде доручено контролювати фінансові й товарні потоки в АПК, а при нагоді - поглинати збанкрутілих орачів. Отож поки що все йде за планом, і оптиміст із песимістом не помиляться в прогнозах.
