Оскільки геополітичні реалії не можна змінити розчерком пера, логіка здорового глузду підказує: серед численних викликів молодій українській дипломатії і тепер, і в наступному столітті найсерйознішим є виклик з боку Росії. Щоб відповідати на нього адекватно, треба розуміти глибинні стратегічні інтереси, на яких будується її зовнішня політика.
"КОНСЕРВАТОРИ" ТА "ЛІБЕРАЛИ"
Поведінку росіян на міжнародній арені тією чи іншою мірою обумовлюють дві тенденції.
Першу з них означимо як "консервативну". В її основі лежать економічні інтереси великих фінансово-промислових монополій, чий капітал формується сьогодні на базі традиційних експортних сировинних виробництв та оборонної промисловості. Екстенсивне господарювання, застаріле виробництво, а отже низька конкурентоздатність продукції змушують російських монополістів шукати відносно невибагливі ринки збуту, а відтак тісніше співпрацювати з державами, що стоять в опозиції до західної цивілізації. У найвищих владних ешелонах Російської Федерації ці інтереси персоніфікують Черномирдін, Примаков, Куликов, Лужков, Рибкін та інші. Можливість реально впливати на зовнішньополітичний курс консерватори отримали наприкінці 1995 року після відставки Андрія Козирєва й приходу до МЗС досвідченого сходознавця Євгенія Примакова. Доволі виразне антизахідне спрямування російсько-китайського партнерства, активізація військово-технічної співпраці з Іраном та Індією, неафішоване співчуття багдадському режимові, оголошений стратегічний курс щодо країн СНД засвідчили перехід у реальній політиці РФ від західної до східної орієнтації. Плани реставрації імперського типу відносин із міжнародним оточенням підтримані націонал-комуністичною опозицією, антизахідно налаштованими військовими та іншими силовими структурами. Поглиблення економічної кризи підживлює в суспільстві пригнічене імперське самолюбство, готуючи імперському реваншеві підтримку соціальну
Виявами зовнішньополітичної активності консерваторів стали юридичне оформлення російсько-білоруського Союзу (хоча і не на омріяній ними основі), підписання між Москвою та Пекіном документу про багатополярний світ і широка антинатівська кампанія, в перебігу якої з російського владного Олімпу дедалі частіше почали лунати натяки про можливий перегляд позиції Москви щодо договору ОСО-2, договорів про звичайні озброєння та тактичну ядерну зброю. Поворот до конфронтаційної моделі міжнародних відносин став досить імовірним.
"ЛІБЕРАЛИ"
Хвороба Бориса Єльцина змусила сили, які вдруге вибороли для нього президентське крісло, тривалий час перебувати в тіні. Його одужання та довгоочікуваний початок роботи в Кремлі виявили серйозність планів прибічників Чубайса. Політичні лідери нової ґенерації великого російського капіталу поступово посіли ключові посади в уряді та президентській адміністрації. Зрозуміло, не могли вони залишити без уваги й міжнародну політику.
Перші місяці зовнішньополітичної активності оновленого російського уряду показали, що в ній формується "прагматично-ліберальна" тенденція, ґрунтована на розумінні необхідності відмовитися від нічим не підкріпленого і наперед приреченого месіанізму й відроджувати реальну силу та вплив своєї держави завдяки інетґрації до світової економічної системи. Увагу лібералів до західного вектора дипломатичної активності можна пояснити тим, що вони чітко усвідомлюють реалії російської економіки (без інвестиційної та технологічної підтримки від західних країн доля реформ приречена), а також пов`язаністю чималої частини нових капіталів із певними фінансово-економічними структурами на Заході. Попри нестабільне внутрішнє становище та деякі проблеми в торговельних відносинах він залишається для Росії головним економічним партнером, а західні інвестиції в російську економіку в першому кварталі цього року зросли проти 1996-го втроє. Економічні пріоритети диктують і практичну політику: "непоступливу поступливість" Москви в процесі укладення російсько-натівського Засадничого акту чи блискуче виконану Єльциним роль "весільного генерала" на останньому саміті "великої сімки".
Проте водночас Росія може собі дозволити, заявляючи в Денвері про непорушну єдність економічних інтересів Росії та Заходу, тут-таки відверто нехтувати нею на Кавказі, терміново владнавши досить непрості двосторонні відносини з Азербайджаном; декларувати з високих трибун відданість європейській ідеї і демонстративно не прибути на заздалегідь запланований офіційний обід із віце-президентом Комісії ЄС; готуючися до візиту прем`єра Японії, без пояснень не прийняти спікера її парламенту... Очевидно, що попри відчутну поразку, якої зазнали консерватори в боротьбі за свій варіант російсько-білоруського договору та в антинатівській компанії, їхні позиції та вплив усе ще сильні, отож зовнішньополітична стратегія Росії перебуває сьогодні в стані нестійкої рівноваги. Дипломатична активність Віктора Черномирдіна нинішнього літа (візит до США, Китаю, Німеччини, Брюсселю) окрім іншого, без сумніву, мала за мету продемонструвати (особливо на тлі контрасту між прем`єровою риторикою в Нью-Йорку й Пекіні) незмінність зовнішньополітичних пріоритетів консерваторів. Безумовно, доки вони зберігатимуть контроль над деякими з основних важелів впливу Росії на зовнішній світ (передусім через "Газпром" і компанію "Росвооружения"), доти існуватиме потенційна можливість порушити рівновагу на свою користь.
ПИЛЬНУВАТИ Й СПІВПРАЦЮВАТИ
Неупереджений погляд на нинішній облаштунок російської дипломатичної кухні крізь призму суто українських національних інтересів дає підставу зробити деякі висновки.
По-перше. Попри всю значущість широко декларованої зміни акцентів у ставленні Москви до Києва, безперечно, пов`язаної з перегрупуванням сил у російських коридорах влади та численними економічними зв`язками нової російської олігархії, що сформувалися за останні декілька років головно на Сході України, не варто втішатися, що та зміна буде докорінною: уважний аналіз травневих російсько-українських угод не дає підстав для таких сподівань. Та й післядоговірні реалії наших відносин свідчать, що, коли йдеться про можливість встановити російський контроль над газотранспортною системою України, чи про борги та власність колишнього СРСР, ліберали швидко знаходять спільну мову з консерваторами.
По-друге. Потрібно завжди пам`ятати про існування певного елементу кон`юнктури у традиційному протистоянні Росії Заходові. Наявність сьогодні там стійких російських інтересів здатна не тільки збалансувати будь-які розбіжності, а й досить відчутно вдарити того, хто спробує на цих розбіжностях непрофесійно зіграти.
І, нарешті, останнє. Щоб не втратити можливості самостійної гри на нинішньому постмадрідському етапі міжнародних відносин, українська дипломатична служба має сконцентрувати максимум уваги на вміло прорахованій партії широкої політичної співпраці з Росією. Чимало можливостей відкривають структури СНД: Треба спробувати максимально наблизити до українського виробника перспективні російські ринки, вирівнюючи тим дисбаланс у міждержавних економічних відносинах.
З іншого боку, слід якнайбільше сприяти залученню західних інвестицій: тільки це збудить реальний інтерес Заходу до України, позбавить наші взаємини будь-якої кон`юнктури, стане справжнім ґарантом незалежності та територіальної цілісності держави. За інших умов Україна як майбутній центр сили та впливу в Європі може й не відбутися.
