Втім, цей демарш можна розцінювати як чергову фазу баталії, що розгорнулася в мас-медіа між Миколою Мозговим та спаплюженими ним у розв'язному інтерв'ю двом спритним і не дуже делікатним "бульварним" журналісткам "колегами по цеху", у яких амбіційність і образливість гіпертрофовані за самою природою. Спочатку можна було передбачити, що керівником Державного театру пісні України і за сумісництвом директором міжнародного фестивалю "Море друзів" та міжнародного ж конкурсу молодих естрадних виконавців у Ялті скандал затівався з єдиною метою - зірвати фестиваль, що не удався і був погано профінансований, а тож і невдало організований. Уміло сфокусувати увагу громадськості на сварливо-пікантні проблеми та під цю верескливу сурдинку завуалювати власну ретираду. Версію цю не варто відкидати, навіть незважаючи на клятвені запевнення Миколи Петровича (зокрема в інтерв'ю, спеціально для "Дня" взятому у відомого співака і композитора журналісткою Софією Доброхотовою) провести ялтинську імпрезу у вересні (звідки візьмуться кошти, якщо деякі спонсори накивали п'ятами, і "міжнародний масштаб", якщо конкурсантів і так було негусто - питання, зізнаємося, безтактне). Проте напад у відповідь на метра вітчизняної естради, що був занадто відвертим ("День", як і багато інших київських газет, одержав факсом колективну петицію, де фігурують шановні прізвища, але немає жодного, вибачте за каламбур, факсімілє, що змушує припускати: "отповідь", мабуть, інспірував хтось один особливо зачеплений і вельми обізнаний у науці інтриг) мимоволі викликає підозру: ні, не лише ображена гордість диктувала його гнівні рядки, але й цілком прозаїчні мотиви. Публічна сварка, здається, відкрила секрет полішинеля: у шоу-бізнесі, як і у будь-якому іншому, йде запекла боротьба. І спаплюжити в ній противника, конкурента, поставивши під сумнів його чи порядність, чи дарування, чи правомірність громадських заслуг, почесного звання, скажімо, - це завжди нанести превентивний удар, спробувати виграти тур невидимого "вічного бою". Тож на ділі дана сенсація виявляється вельми буденною і не надто ароматною. Хоча, думається, є в скандальному інтерв'ю Миколи Мозгового і очевидно позитивний сенс: нехай і у базарній формі (лексичні пристрасті метра і його любов до недрукованих висловлювань нехай вже вважаються рисами його портрета, який газета, що опублікувала матеріал, не захотіла ретушувати, мабуть, вирішивши, що брутальна лайка робить кумира більш доступним і рідним для народу) у ньому зроблено спробу розібратися в справжньому стані речей в українській естраді. Звичайно, прикро, що обговорення почалося в такому вульгарному ключі, а висловлені міркування виявилися такими категоричними і бездоказовими. Проте деяким з них, на жаль, не відмовиш у влучності. Ну, хіба не справедливо хоча б зауваження про те, що у телеконкурсі Олександра Яголькика "Пісня року" навряд чи слід очікувати кваліфікованих та об'єктивних оцінок пісень і виконавців від кандидата філософії, дизайнера одягу або екстрасенса? Чи така вже безперечна професійна майстерність групи "Грін Грей"? Втім, ми не маємо наміру ані докладно аналізувати нашуміле інтерв'ю, ані виправдовувати Миколу Мозгового в очах громадськості. Нехай вже його захищає адвокат у суді, якщо туди звернуться з позовом ті, хто вважають себе ображеними і сприймають слова "контрабасист" і "баяніст" як лайливі.
Тут же принагідно звернемо увагу на те, що в нашій пресі нарешті з'являються елементи конструктивної критики сучасної вітчизняної естради, що поки, на жаль, йде від тих, хто, за ідеєю, має бути її об'єктом. Проте, що вдієш, якщо професійна критика стоїчно мовчить, немов не бажаючи помічати свавілля в сучасній популярній музиці. Шоу-бізнес по суті віддано на відкуп журналістам, які не спускаються до художнього аналізу конкретних його явищ, а віддають перевагу частуванню читаючої публіки подробицями приватного життя "зірок", інформацією про їхні гастрольні пересування або місця відпочинку, перерахуванням назв пісень, кліпів, магнітоальбомів, компакт-дисків, створенням нескінченних блефових списків популярності, описом програм поп-фестивалів тощо. Естетичне ж осмислення власне творчої діяльності майже відсутнє. А необхідність у ньому є.
Гадаєте, Микола Мозговий створив прецедент? Зовсім ні. Один із порівняно свіжих прикладів - інтерв'ю удачливого продюсера Євгена Рибчинського газеті "Петровна" (10 липня ц.р.), де без натяків стверджується, що кумири підлітків Юрко Юрченко і дует "Аква Віта" - (цитуємо) "бездарні", а у заслуженої артистки України Ірини Білик - "манічка" (слід розуміти, манія величчя, горезвісна "зоряна хвороба"). Образливо звучить, чи не так? Проте чи такий вже далекий Євген Юрійович від істини? Чи за фактом даного інтерв'ю також слід організувати "відкритий лист" з інспірованими підписами, на їх щастя, далеких від шоу-бізнесу Ади Роговцевої та Євгенії Мірошниченко і з сакраментальними посиланнями на "професійну корпоративність"? Остання традиційно припускає, що не можна погано висловлюватися про колег, а більше всього виносити сміття з хати, аби, борони, Боже, публіка-дура не порозумнішала. Бо вона під впливом масованої реклами і в результаті щедро фінансованої "розкрутки" все ще вірить, що безголосі і бездарні особи на естраді дійсно художнє явище. Так само, як свого часу патологічно наївно повірила запевненням тої самої реклами, що, мовляв, "снікерс" здатен замінити обід. Проте люди із здоровим глуздом розуміють, що це зовсім не так. І хто є хто, і в що одягнений голий король - нашому суспільству також корисно дізнатися. Лише інформувати громадськість слід усе-таки цивілізовано. А матом краще покривати лампочки: яскравіше світять.
