У сьогоднішньому ефірі телеігри вітчизняного виробництва можна перелічити на пальцях. Їх практично лише три: "Усе - в дім - усе" ("ТЕТ"), "Золоте колесо" (УТ-1) і "Лего-експрес" (ICTV). Недавні "Вечірні розваги для дорослих" та іже з ними безславно залишили телепростір. А названі дебютанти навряд чи спроможні гідно конкурувати зі своїми російськими побратимами за жанром. І тут немає чому дивуватися: телегра - привілей заможного телебачення. Своєрідний атрибут респектабельності та престижності. Показник фінансової й технологічної солідності. І хоча самопальний сурогат "для бідних" ніхто заборонити не вправі, його ефірна життєздатність виявляється нікчемною порівняно з фірмовими ігровими шоу хоча б того ж ОРТ.
Глобальна мета телегри: привернення до каналу уваги глядачів, а відтак і коштів рекламодавців. У зв'язку із цим телебачення віддає перевагу іграм азартним. ТБ грає на гроші, рекламуючи, у свою чергу, не лише фірми й товари, а й стиль життя, в якому не платить той, хто виграє.
Незалежно від індивідуальних особливостей кожної окремо взятої телегри, від безпосередніх учасників найчастіше вимагають угадати - слова чи мелодію, цифру чи скриньку... Ігри з вищим інтелектуальним цензом, приміром, "Що, де, коли?" та її вітчизняні варіації, які зійшли з дистанції, - "Брейн-ринг" і "Крізь терни" вимагають від гравців певної ерудиції, кмітливості, спритності, а часом і почуття гумору, що, втім, трапляється нечасто. І в цьому один із парадоксів. Гра, за своєю природою передбачає розвагу й веселощі. А в телевізійному втіленні розважає хіба що самих ведучих.
Тим часом учасники чи перед об'єктивом телекамери, чи перед пральними машинами й музичними центрами цілком втрачають почуття гумору. І в цьому, власне, також один з істотних для телеглядача моментів, коли із захватом спостерігають не за ходом гри як такої, а за парадом типажів і характерів її учасників. Безкорисливі веселощі й чиста змагальність - велика рідкість. І саме тут хочеться згадати тетівську "Усе - в дім - усе!" Не відрізняючись оригінальністю й досконалістю, родинне шоу в дусі "Нумо, дівчата!" рясніє кумедними конкурсами й має метушливу атмосферу домашнього свята. Або сімейні змагання "Лего-експрес" в обстановці чи дитячого куточка, чи магазину іграшок. Гості програми, хоча й розмовляють завченими фразами, але на вигляд цілком задоволені. Проте частіше складається враження, що на телегру вирушають, ніби на заробітки, пов'язуючи з нею мало не останню надію.
Воно й не дивно, що певна категорія глядачів ігрових шоу передусім відчуває мазохістське задоволення від спостереження акту надбання "на шару" таких цінностей, як мікрохвильова піч або відеомагнітофон. Правда, є категорія гравців, котрі беруть участь у різних теледіях зовсім не заради користі. А сприймаючи свою участь у грі як зоряний шанс "сяйнути" на телеекрані. І, коли пощастить, передати привіт рідним і близьким.
Але найцікавішим феноменом ігрового шоу залишається телевитівник. Опиняючись у точці перетину найрізноманітніших пристрастей і емоцій, стаючи об'єктом вихваляння й подарунків, він набуває особливого, мало не культового значення практично незалежно від обраного іміджу чи особистої привабливості.
А загалом, телеігри в усій своїй одноманітності - видовище не лише розважальне. Чимало несподівано повчального приховують у собі ігри, у які грають люди. І відкривають у собі люди, котрі грають у ці ігри.
