У пам'яті ще свіжі спогади про гучну рекламну кампанію, що сприяла просуванню на політичний ринок такого специфічного товару, як новий курс економічних реформ. Тоді цей товар дістав романтичну назву "пакет економічного зростання". Та не минуло й півроку, як кампанія вщухла, реформи загрузли в політичних узгодженнях, а уряд знову - у безвиході.
БЕЗВИХІДНИХ СИТУАЦІЙ НЕМАЄ
Проте нещодавно з'явилися виразні ознаки того, що уряд сповнений рішучості знову випробувати себе в ролі реформатора. Сценарій повторюється з точністю до деталей: конференції, прес-конференції, круглі столи та інші іміджеві збіганки ретельно "просувають" нову ідею на ймення "дереґуляція". Одне погано: всі ці потрібні заходи не дають, та й не можуть дати, відповіді на запитання, чи якісний виріб нам пропоновано. Однак дещо із задумів іміджмейкерів приховати просто неможливо.
Вже давно помічено, що безвихідним називають таке становище, простий та очевидний вихід із якого просто не до вподоби. Якщо вважати, що чисту модель ринкової самореґуляції народного господарства, де державі відведено лише роль настроювача тонких інструментів податкової, амортизаційної та відсоткової політики, ми вже "проїхали", то гіпотетично існує лише два можливі механізми державної структурної та інвестиційної політики.
Перший механізм передбачає пряме втручання органів влади в господарську діяльність підприємств. Інший побудовано на тому, що між урядом і господарством завжди існує якийсь ринковий прошарок, який передбачає, що провідником державних рішень у підзвітне йому народне господарство є капітал.
Судячи з усього, нинішній уряд, усупереч запущеному гаслу дереґуляції, поки що не визначився з вибором і не зважується віддати перевагу якомусь конкретному способові своєї присутності у виробничому житті підприємства. Навіть попри те, що пряме втручання в нього втратило будь-яку ефективність. Водночас, судячи з кабмінових планів структурної перебудови і з войовничості галузевого блоку уряду, що зберігає свої колишні позиції, можна припустити, що нове посилення державного реґулювання економіки піде звичним колом.
НОВЕ - ЦЕ ДОБРЕ ЗАБУТЕ СТАРЕ
Оскільки в Програмі структурної перебудови економіки навіть не згадується можливість делеґування менеджерських повноважень уряду ринково зорієнтованим структурам та відходу держави від оперативного управління своєю частиною власності на підприємствах, отже, уряд настійливо вдосконалюватиме наперед провальну практику керування державною власністю. Десь за містом вкотре збереться група розумних і поки що чесних людей і почне визначати пріоритети державної структурно-інвестиційної політики. Цим людям, безперечно, буде надано найновіші статистичні дані, оперативні матеріали та інша необхідна інформація. Вони почнуть рахувати, сперечатися, доводити і, зрештою, дійдуть висновку. Звісно, нові перші урядовці долучаться до ухвалення рішень і подбають, аби програма дій відрізнялася від торішньої, скроєної на замовлення Павла Лазаренка... Хоча за структурою, слід гадати, документ буде аналогічним старому.
Висновок міститиме списки: пріоритетних галузей (з переліком конкретних "своїх" підприємств); науково-технічних ідей (з переліком підприємств); конверсійних проектів (з переліком підприємств); цільових програм (знов-таки з переліком підприємств). Окрім того, в підсумковому документі мають бути фінансові оцінки з пропозиціями щодо джерел грошових потоків: як за рахунок власних коштів, так і за рахунок централізованого або зовнішнього фінансування. Природно, не обійдеться без макророзрахунків, покликаних відповісти, коли ж почнеться економічне зростання - бо навіщо тоді все це? Особливий розділ колективної праці повинен буде запропонувати набір стимулів для учасників держпрограми - від податкових і зовнішньополітичних до банальної дружньої підтримки.
Але найважливіше почнеться тоді, коли дійде до розподілу централізованих інвестицій під програми. Саме тоді групи тиску, або, як у нас їх іще називають, клани, почнуть усіляко спокушати чиновників, намагаючись отримати доступ до державного контракту. А людина, особливо чиновник, як відомо, слабка й не застрахована від помилок, тим паче, коли керується такою багатозначною працею, як "Програма структурної перебудови". І тому абсолютно зрозуміло, що хоч би якою досконалою була Програма, її реалізація розподільчими методами приречена на розтягування грошей, неповернення інвестицій і, зрештою, блискучий провал.
ЩО СПІЛЬНОГО МІЖ ПРИБУТКОМ І МОРАЛЛЮ
Щоправда, треба віддати належне вітчизняному апаратові управління: від провалу він уже застрахувався. Створені протягом останніх півроку декілька державних інвестиційних компаній, що відають перерозподілом державних інвестицій, цілком можуть перехопити ініціативу реструктуризації економіки з рук галузевого лобі. Тільки тоді це буде вже не "Програма структурної перебудови економіки", а цілком ринкове заробляння грошей у межах корпоративного капіталу. Тоді стосунок урядового чиновника до цих грошей дорівнюватиме його особистій трудовій участі в прибутку. Хоча українським законом це вже заборонено.
І все ж таки, попри позірну аморальність леґалізації заробляння грошей під патронатом уряду, цілеспрямоване створення фірм для підзаконної трансляції державних грошей куди моральніше за прихід комерсантів у владу з таких самих міркувань. Годі мріяти про безкорисливу зацікавленість державного чиновника в поверненні державних кредитів. Практика каже, що навпаки, лише приватний капітал, що його спільні фінансові інтереси злучили з державним, робитиме все можливе й неможливе, аби повернути свої гроші. А заразом - поверне й державні. Справа за малим - зацікавити й залучити приватний бізнес працювати в рамках державних пріоритетів. І не слід думати, що таке завдання дуже просте. На його вирішення потрібен заміський санаторій та інтелектуальні експерти. Тільки інші.
Фактично, починати структурну перебудову економіки треба не з декларацій про стратегічні підприємства чи науково-технічні пріоритети. Головне - у визначенні інвестиційного механізму реалізації пріоритетів. І тут досвід підказує, що галузь, куди приватний капітал не йде нізащо, є ґарантовано провальною для всієї економіки. Отже, жодний державний проект просто не повинен бути ухвалений, якщо він не пов'язаний із приватною інвестицією. Якщо хочете, в такий от незвичайний спосіб державний проект тестується на інвестиційну доцільність. В інакшому разі підкуплений чиновник може розцяцькувати будь-яку збиткову програму. Він за свою працю отримає за всіх умов. Частка приватних інвестицій не конче має бути великою, не в цьому річ. Проблема в тому, щоб інвестиція мала сенс: тільки це може правити за ґарантію того, що проект буде прораховано й проаналізовано якнайсумлінніше, насамперед - чи реально повернути кошти.
ХОТІЛИ ЯК КРАЩЕ
Можливо, саме в такому поєднанні державних пріоритетів з інтересами приватного капіталу полягає єдино можлива за наших умов формула державного реґулювання економіки. Ну й, звісно, структурної перебудови відповідно до заданого, тобто прорахованого, сценарію. А поки держава не покине казати одне, а робити - інше, національному капіталові буде явно з нею не по дорозі. Ті, кому було адресовано законопроекти, підготовлені під прикриттям останньої рекламної ідеї уряду - дереґуляції (наприклад, поправки до закону про патентування), оцінили їх не більше і не менше як катастрофу для приватного капіталу взагалі. Але ж ідея загалом була цілком протилежною... Те саме можна сказати й про нові податкові закони, що виводять приватного підприємця на демонстрації протесту.
Одне слово, щось у цій державі зміниться лише тоді, коли декларація точно відповідатиме декларованому змістові. Якщо це податкові послаблення, то вони мають забезпечувати бізнесові зиск, а не збільшувати відрахування до бюджету. Якщо це зниження бюрократичного тиску на підприємства, то підприємці мають реально відчути зменшення кількості перевірок і санкцій, а не готуватися до нових поборів. Якщо це скорочення обсягів ліцензування, то належить справді скоротити кількість підконтрольних видів діяльності, а не просто замість одних ліцензій запровадити інші. Взагалі, все дуже просто. Якщо без ошуканства.
