Будь-яка держава, яка претендує на те, щоб бути правовою, повинна подбати про чітку роботу органів місцевого самоврядування - владних структур, до яких найчастіше звертаються громадяни зі своїми повсякденними проблемами. Є нагальна потреба звернути пильну увагу на деякі особливості українського законодавства в цьому питанні.
Згідно з Конституцією України та законом про місцеве самоврядування воно здійснюється територіальними громадами міст як безпосередньо, так і через міські ради та їхні виконавчі органи. Безпосередньою формою участі громадян у вирішенні питань місцевого значення є загальні збори, порядок проведення яких встановлено законом та статутом територіальної громади. Затвердження цих статутів належить до компетенції пленарних засідань сільських, селищних, міських рад.
У містах із районним поділом можуть утворюватися районні в місті ради. Доцільність їхнього існування сумнівна, а механізм створення доволі громіздкий: питання має бути винесене на референдум територіальної громади міста, який проводиться на вимогу не менш як однією десятої її членів або половини загального складу депутатів міської ради. Рішення треба ухвалити не пізніше як за шість місяців до чергових виборів. Справа, як бачимо, непроста, вимагає часу і грошей.
В тому разі, якщо громада міста або міська рада не ухвалили рішення про утворення районних рад, міська рада, згідно з нинішнім законодавством, здійснює управління майном і фінансовими ресурсами, які є у власності громад районів, та несе перед ними відповідальність - тобто перед мешканцями районів, яких іще фактично не існує.
В разі позитивного рішення районні в місті ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно очолює і її виконавчий орган. Обсяги й межі повноважень утворюваних у місті районних рад та їхніх виконавчих органів встановлює міська рада на своєму пленарному засіданні. Своєю чергою районні ради згідно зі статтею 14 закону про місцевк самоврядування (а якщо районного поділу в місті немає, то міська згідно із ст.140 Конституції) можуть дозволяти за ініциативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення й наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна, іншими необхідними для виконання цих повноважень ресурсами. Така трирівнева вертикаль владних органів здатна надзвичайно ускладнити управління міськими справами й розвиток міста як єдиного населеного пункту.
Але ще більшу небезпеку для міст із районним поділом закладено в частині 4 ст. 16 цього закону, за яким територіальні громади районів у містах отримують майно та відповідні фінансові ресурси у свою власність. Управління нею вони повинні доручити районним радам на місцевому референдумі. Якщо він такого рішення не схвалить, управляти комунальною власністю й нести відповідальність перед громадою району буде міська рада - тобто повторюється попередній сценарій. Тимчасом законодавством ця відповідальність не визначена. Отже, фактично закон закладає безвідповідальність місцевої влади перед територіальною громадою.
Така система відносин міської влади з районними органами самоврядування створює неабиякі пролеми й у формуванні комунальної власності. Згідно зі ст. 10 розділу V закону міська територіальна громада отримала у свою власність майно, яке до ухвалення нової Конституції було передане у встановленому законодавством порядку до комунальної власності міст. До нього може додатися майно, отримуване від районних та обласних рад за відповідною пропозицією міської ради. Тимчасом згідно зі статтею 142 Конституції та статтями 16 і 60 закону територіальні громади районів у містах мають однакову з громадою міст матеріальну й фінансову основу самоврядування. Це закладає протистояння владних органів у межах одного міста. Щоб уникнути його, треба, очевидно, терміново розробити окремий правовий документ про розмежування між комунальною власністю міста й міських районів - та чи стане нашим законодавцям снаги виправити абсурд, який вони ж і створили?
Закон фактично вимагає, щоб у містах із районим поділом міська комунальна власність розподілялася шляхом проведення районних референдумів, аби зберегти єдине управління міськими справами. Ось цим і належить перейнятися керівникам самоврядних владних органів, шукаючи на це кошти в дірявих бюджетах і полишивши всі нагальні справи.
Територіальні громади сіл, селищ, міст, міських районів можуть на договірних засадах об'єднувати комунальну власність, кошти місцевих бюджетів задля виконання спільних проектів або спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій і створювати для цього відповідні органи та служби. Громади населених пунктів можуть також отримувати безоплатно від держави майно. Реалізація цих прав вимагає законодавчого та нормативного реґулювання. Такого законодавства немає, а поточні проблеми вирішувати треба. Доцільно не розпорошувати вирішення цих проблем по окремих нормативних актах. Правові засади функціонування та формування комунальної і спільної власності територіальних громад можна визначити в "Законі про власність" у вигляді окремих розділів, а порядок процедури - відповідною урядовою постановою. В такому разі не потрібен буде передбачений у розділі V закону про місцеве самоврядування закон про комунальну власність.
Просто анекдотична ситуація склалася навколо управління міськими справами державними адміністраціями Києва та Севастополя. Після того, як набув чинності закон про місцеве самоврядування, голови їхніх міських рад, як і в інших містах країни, стали міськими головами й набули права формувати свої виконавчі органи. Це суперечить Конституції (за якою ці міста мають спеціальний статус) і ухваленому, хоч і не підписаному досі Президентом закону про місцеві державні адміністрації. В Києві новоявлений міський голова Леонід Косаківський заходився управляти містом без виконавчого органу, а голова міськдержадміністрації Олександр Омельченко юридично втратив ці повноваження, відколи став чинним новий закон. У Севастополі голова міськради й міськдержадміністрації Володимир Семенов задля виконання всіх законих вимог повинен провадити взаємозаперечну діяльність. Органи виконавчої влади втратили право розпоряджатися міською комунальною власністю принаймні доти, доки набуде чинності закон про місцеві державні адміністрації. Для міських мешканців це може означати ненадходження коштів і невиплату платні бюджетникам.
Аби уникнути цих правових колізій, потрібні поправки до закону про місцеве самоврядування. Третю частину розділу V "Прикінцеві та перехідні положення" доцільно доповнити: "за винятком міст Києва та Севастополя до ухвалення законів про їхній спеціальний статус". В цьому розділі потрібен іще такий пункт: "Управління комунальною власністю міст Києва та Севастополя здійснюють місцеві державні адміністрації, яким делеґовано ці повноваження міськими радами до ухвалення законів про спеціальний статус цих міст".
Через правові колізії, закладені в закон про місцеве самоврядування, він не працюватиме, й уже нині викликав проблеми функціонування владних органів. Це не дивно, якщо зважити, що й конституційні положення в цьому питанні недосконалі (стаття 140 суперечить статтям 133 і 142). Націленість впливової частини парламенту на повернення до "системи Рад" об'єктивно не могла не погіршити правовий статус самоврядної влади. Якщо держава хоче запобігти майбутньому протистоянню місцевих самоврядних органів, Кабінетові Міністрів необхідно терміново підготувати пакет законодавчих актів, найперше закон про власність. Але цього замало: для реального реформування вкрай потрібна законодавча ініциатива Президента. Інакше недосконалість і суперечливість законів і Конституції остаточно перетворить самоврядування на театр абсурду.
