У сучасному світі модно бути жертвою, або принаймні вважати себе нею. Феміністки твердять, що жінки є жертвами чоловіків, менші народи вважають себе жертвами більших, чорні - жертвами білих і под. В Україні таке уявлення також дуже поширене. Ми - жертви більшовизму, колоніалізму, корупції, життєвих обставин тощо. З цим, звичайно, важко сперечатися. І все ж таки...
Євген Маланюк якось зауважив, що у нас святкують Крути (де було багато наших жертв), та чогось забули про Конотоп (де жертвами були не ми, а наші вороги). Правда, Конотопів у нашій історії менше, ніж Полтав. Шевченко був свідомий наших історичних жертв, хоч саме слово вжите в нього лише раз і то в не історичному контексті ("І в Капітолій принесла чималу жертву"). Він був також свідомий того, що ті, які вважаються жертвами, часто самі собі винні ("що добре ходите в ярмі, ще лучше як батьки ходили..." - цікаво, чого цей приклад не подано в Словнику мови Шевченка, Київ, 1964?). Та все-таки замислимося - чи варто й надалі думати про себе як про жертв історії? Чи долі? Чи нашого безкінечного нещастя? Таке уявлення створює певний комплекс, який не дозволяє сприймати дійсність такою, яка вона є, зокрема у вільній Україні. А якою вона є ця дійсність?
Ну, принаймні не тільки сповнена жертв і жертводавців. Кілько світа, тілько й дива - каже наше прислів'я. Світ широкий і не шукаймо в ньому тільки жертви і кривди. Бо тоді наше сприймання світу буде однобоким. Вільна людина хоче вилізти з кайданів життя, у якому хтось завжди є жертвою когось, і змагати до самопізнання без вічних суспільних та історичних покривджень. І в нашій "скривдженій" літературі можна знайти деколи щире відчуття того глибшого життя, що, за Горацієм у перекладі Зерова, було - як "безповоротні береги довічного вигнання". Невже хтось наважиться сказати - "то ж ми і жертви вигнання"? Та Горацій і Зеров писали про життя і смерть, а для смерті ми не жертва.
