Наші підприємства не в змозі віддавати державі занадто багато - спочатку це, ясна річ, означатиме зменшення надходжень, а відтак, і видатків. Саме тому таким важливим вважають скорочення частини ВВП, яку перерозподіляють через бюджет. На чому ж заощаджувати?
Уряд вважає, що однією з перших жертв повинен загинути й так нікудишній соціальний захист. Проте є й інший бік питання: недарма навіть відомі низьким рівнем оподаткування східно-азійські "тигри" вкладають величезні кошти передусім саме в "людський чинник". Більше того, "соціальні" країни Північної Європи й Канада живуть не гірше, а то й краще, ніж сусіди, попри високі (хоча все-таки не такі, як у нас) податки. Не можна однозначно стверджувати: що менший відсоток перерозподілу, то вища ефективність економіки - головне в тому, як саме держава порядкує отриманими грошима.
Візьмемо для прикладу горезвісний дорожній збір: авжеж, ніхто не будуватиме дороги загального користування, приміром, міські вулиці, на комерційних засадах, позаяк для того, щоб окупити видатки, довелося б стягувати плату за проїзд вулицями, а це абсурдно. Тим часом дороги прямо чи непрямо потрібні всім, адже витрати як підприємств, так і громадян вельми істотно залежать від їхньої якості - це і швидкість доставки вантажів, і вартість експлуатації транспорту, і надійність. За даними МВФ, хороша інфраструктура може збільшити ефективність виробництва на 30%!
Таким чином, якщо скарбниця не нагадуватиме бездонну діжку, як назвав її Дж. Свіфт у своєму відомому памфлеті, й на гроші бюджету справді якісно й недорого будуватимуться хороші дороги, то сплачені податки повернуться до платників солідною економією, яка, зауважимо, цілком може (і повинна) перевищувати "витрати".
Так само економічно виправдані утримання поліції й допомога малозабезпеченим (у більш безпечній країні можна було б заощадити й на засобах індивідуального захисту чи послугах охорони). Більше того, до певної межі (на жаль, це неактуально для нашої країни) - коли надмірне захоплення соціальним захистом позначається на стимулах до праці - "безкоштовними" можуть бути послуги охорони здоров'я, освіти, громадського транспорту, комунальних служб, користування вуличними таксофонами. Найважливіше тут навіть не "вартість", тобто відсоток відрахувань, а саме співвідношення "ціна - якість".
У зв'язку з цим стають зрозумілими нарікання серйозних іноземних інвесторів - не так на високі податки, як на нестабільність законодавства, правове безмір'я та хабарництва. Коли вже держава бере "дорого", то й умови повинні того коштувати. Тим часом, змушуючи постійно "купувати" себе на шкоду, держава цим робить підприємства збитковими, а життя народу - нестерпним. Коли держава "створює збиток", який перекриває прибуток підприємств, то навіть просте відтворення стає неможливим і вся легальна економіка цілком іде до банкрутства. Крім того, будь-який примус також має свою межу: можна створити в країні атмосферу страху й загальної підозрілості, яка зовсім не сприяє продуктивній праці, але навіть такою ціною неможливо змусити всіх платити багато, віддаючи їм мало. І, нарешті, чинник добровільності навіть у цій ситуації таки спрацьовує: ті, хто мріє бути соціально захищеними законослухняними платниками податків, шукають собі іншу, більш ефективну державу. А ті, кому з рідною державою пощастило більше, зовсім не поспішають до нас зі своїми капіталами.
Проте як же поліпшити життя платника податків? Думка уряду і Президента, схоже, зводиться до того, що першопричина всіх неприємностей - ухиляння від сплати податків. Справді, якщо багато хто не сплачує, то звідки держава візьме гроші на забезпечення гарантованого "сервісу" всім, зокрема й тим, хто оплатив його чесно? Проте прагнення стягнути занадто багато обертається не лише величезними видатками на репресивний апарат, а й неефективністю витрат. Податковий тягар постійно перерозподіляється в бік ефективніших підприємств, перетворюючи їх на збиткові. Коли й далі діяти в такий самий спосіб, урешті-решт не залишиться нікого, хто був би в змозі сплачувати податки.
Вихід - єдино можливий - у тому, щоб поряд зі скороченням податків і скасуванням більшості галузевих податкових пільг кардинально змінити підхід до витрачання коштів.
По-перше, слід створити такі механізми розподілу й контролю, які мінімізували б звичайне розкрадання при виконанні бюджету.
По-друге, вільна конкуренція при розподілі державних підрядів - приміром, на такому актуальному для всіх ринку комунальних послуг або при державних закупках - спроможна, виходячи з досвіду Росії, зменшити витрати за різними статтями від 10% до 50%. Чому ж комунальна реформа в нас відбувається лише у формі підвищення цін, а сусіди починають її з конкуренції?
По-третє, є статті видатків для економіки зовсім непотрібні. Так, приміром, якби кошти, які сьогодні йдуть на дотування вуглевидобутку, витратити на соціальну адаптацію шахтарів і будівництво інфраструктури, яка сприяла б розвитку приватного бізнесу в цих регіонах, видобуток вугілля, безумовно, скоротився б, але проблему Донбасу, мабуть, було б розв'язано. Були б задоволені всі, крім тих, ясна річ, хто сьогодні цими дотаціями розпоряджається.
На жаль, доти, доки ці умови не виконуються, зменшення податкового пресу і, відповідно, ролі держави в економіці залишається єдиними способом підвищення її ефективності.
