Питання організації влади, способів її формування і механізмів відповідальності перед суспільством, важливе для будь-якої країни, особливого значення набуває для колишніх тоталітарних держав. Під час "оксамитових революцій" у Центральній Європі й розпаду СРСР суспільні сили безпосередньо долучалися до перетвореннь лише на короткий час, втрачаючи активність після того, як влада змінювала кольори й гасла та позбувалася найодіозніших постатей. Таким чином, сутність, зміст і практику реформ визначала влада, і для розуміння процесів, що протікають у посттоталітарному суспільстві, потрібен аналіз її розвитку.
Відносна швидкість і "оксамитовість" падіння комуністичних режимів пояснюється насамперед тим, що владна еліта була до нього принципово готова. Попри офіційну риторику, комуністична номенклатура ніколи не була цілком монолітною. Справді, важко уявити збіг геть усіх інтересів її промислової, аґрарної, торговельної, адміністративної тощо "гілок". Ідеологічний клей і жорсткі правила апаратної гри дозволяли знаходити внутрішньосистемні розв'язання суперечностей. Та коли комуністична ідеологія втратила свій потенціал як засіб леґітимації влади, а планова економіка сягнула межі екстенсивного розвитку, прагматична частина номенклатури зрозуміла необхідність проведення реформ. Зміна політичного клімату зумовила зникнення формальної єдності: групи почали відверто дбати про свої інтереси.
Одночасно з`явилися або набули популярності рухи, що виступали з критикою режиму і висловлювалися за соціальне та національне відродження. Але якщо в країнах Центральної Європи ці рухи спиралися на конкретні суспільні верстви й виражали сформовані інтереси, на території колишнього СРСР їх підтримка населенням виявилася ситуативною, ґрунтованою на прагненні до іншого, проте без усвідомлення, якого саме, життя. Тому, якщо в Центральній Європі опозиційні рухи набули достатньої сили, аби скласти конкуренцію партійній номенклатурі, на теренах колишніх радянських республік перетворення не сягнули цієї межі. Хоч би скільки поодиноких представників в органах центральної чи реґіональної виконавчої влади мали сьогоднішні леґальні політичні партії, вихідці з номенклатури все одно переважають їх як кількісно, так і за впливом на важливі рішення.
Як наслідок, "партія влади" є по суті старою комуністичною номенклатурою, яка позбулася ідеологічних забобонів і в пошуках матеріальної вигоди уклала союз із представниками промислової, аґрарної, торговельної, кримінальної "еліт". Номенклатура розшарувалася за реґіональною та галузевою ознаками на кілька угруповань, між якими точиться конкурентна боротьба, яка через брак навіть "мінімально необхідних" інститутів громадянського суспільства (незалежного судочинства і впливової преси, не кажучи вже про ефективний поділ влад) цілковито перебуває поза суспільним контролем. Влада часто використовує суспільство в демагогічних посиланнях, проте тримає подалі від реальних важелів впливу на ситуацію. За цих умов простежується феномен взаємної конвертації влади і власності, кожна з яких використовується залежно від поточних потреб. Залежність від поточних потреб зумовлює невизначеність стратегічних пріоритетів і неспроможність до системного підходу, що має наслідком хронічну нездійсненність економічних реформ.
За умов погіршення життєвого рівня і неспроможності суспільства реально впливати на ситуацію політична влада (яка проголошує намір щось "розбудовувати", але діє неефективно) і суспільство (на яке тиснуть економічні негаразди і яке змушене вдаватися до стихійних заходів самозахисту від держави, що виявилася неспроможною їх захистити) перебувають у різних ціннісно-орієнтаційних вимірах. Найнебезпечнішим виявом такого стану суспільства є непрогнозованість виборчих уподобань і настроїв, їхня залежність від поточних, іноді ірраціональних чинників. Вдала апеляція до почуття соціальної розгубленості відкриває угрупованню чи політичній фігурі, які нею скористалися, шлях до необмеженої влади. Втім, з огляду на широкий спектр суспільних інтересів та очікувань кандидатові в диктатори потрапити своєю риторикою в унісон із настроєм загалу доволі важко (з найближчих сусідів України це вдалося лише в Білорусі Олександрові Лукашенку). Досвід пострадянських країн свідчить, що громадяни охочіше шукають порятунку в "засобах самозахисту" - дрібній торгівлі, праці за сумісництвом, ухиленні від сплати невиправданих податків тощо.
В Україні жодна політична сила поки що не спромоглася втілити уявлення переважної більшості населення про найкращу владу. З іншого боку, сама "владна корпорація" переживає нині певну еволюцію: "політекономічні" угруповання досягли рівня, коли жодне не має абсолютної переваги над суперниками, а відтак не може забезпечити повної перемоги. Всім цим угрупованням є що втрачати, отож вони зацікавлені в такій формі державного устрою, що забезпечить стабільність і безпеку прибутків. Відтак можна сподіватися, що "боротьбу під ковдрою" врешті замінить відкрита боротьба, в якій перемога не означатиме вічного спочивання на лаврах, а поразка - втрату всього до решти. "Клани" почали "скуповувати" засоби масової інформації, профспілки й політичні партії, що знадобляться їм у грі за новими правилами. Вони були готові піти на зміну виборчого законодавства, яка дозволила б їх "ставленикам" здійснювати леґітимну владу. Саме тому більш як десяток впливових партій проголосили готовність до виборів на пропорційній основі, а ті, хто реально претендує на владу, розпочали пошук харизматичних лідерів, незаплямованих у "криптократичний" період, і можливих союзів з однодумцями.
Тимчасова (з еволюційної необхідності) відкритість владної еліти дає національно-демократичним силам посткомуністичних держав, і насамперед України, реальну можливість, з якої свого часу скористались їхні "колеґи" в Центральній Європі: увійти на ринок влади рівноправними гравцями, а не маріонетками. Наприкінці минулого - на початку цього року чимало аналітиків і політичних діячів пов'язували такі сподівання з законом про вибори, що передбачав змішану виборчу систему, відсотковий бар'єр для політичних партій та інші положення, покликані сприяти консолідації теперішніх часто малочисельних, але неконструктивно амбітних партій у більші й зваженіші угруповання, здатні спертися на конкретні інтереси й верстви в суспільстві, стати їхніми речниками і відтак здобути вхід на ринок влади і можливість встановлювати на ньому правила "торгів".
Проте, на жаль, помітна й інша тенденція, яка загрожує переважити принаймні в найближчій виборчій кампанії.
Влада використовує практично весь спектр класичних гасел, часом узаємозаперечних. Це можна пояснити тим, що реальна боротьба за владу йде на рівні "перетягування" економічних базисів і перестанов впливових фігур. Ідеологія як така пристосовується до потреб моменту, уявлень про громадську думку, і тому відповідні положення тасуються, не маючи самостійного значення і правлячи за зручний інструментарій для політичних (чи радше "політекономічних") діячів. Такі маніпуляції узвичаєнними тезами (реліктами комуністичної епохи й спотвореними та скомпрометованими владою гаслами національно-визвольного руху) перешкоджають утвердженню ідеології як основи поглядів і діяльності певних партій. Зневірена громадськістю її не сприймає, і це зміцнює забобони щодо певних ідеологічних напрямів (християнської демократії, "цивілізованого" націоналізму, ліберальної (чи народної) демократії, соціальної держави тощо). Щоб виправити це становище, створити структури, здатні не лише скуповувати чи компрометувати опонентів у кланових зіткненнях, а й створити виразне власне обличчя, запропонувати виборцям реальну програму дій, а не набір до болю знайомих і однотипних загальників, потрібні, як кажуть, час і натхнення. Першого до виборів уже не залишається, другого, схоже, вистачило тільки на те, щоб стати на стару випробувану стежку.
Впертий опір посиленню партійної системи з боку груп "Єдність", "Незалежних", МДГ та окремих депутатів, пов`язаних або з виконавчою владою, або з іншими структурами, що з тієї чи іншої причини не дозволяє їм сподіватися на провідні місця у партійних списках - за певного узагальнення можна пояснити збігом цих обставин. Навіть найбагатше угруповання чи політична фігура (байдуже, нинішній прем`єр чи ображений колишніми колеґами опозиціонер) навряд чи ризикне заявити, що встигне "розкрутити" до березня-98 потужну політичну партію (зважаючи до того ж на критичний стан економіки й зубожіння, а відтак зневіру переважної більшості громадян). З іншого боку, чуємо настійливі запевнення, що змішана система призведе до повної перемоги ліворадикальних сил - із відповідними наслідками для сьогоднішнього істеблішменту. До того ж, противники існування винятково мажоритарних округів (які часто збігаються з межами адміністративно-територіальних одиниць) указують на те, що така схема полегшує можливості використання державного апарату для відповідного впливу на виборців і комісії. Врешті, фінансово вплинути на результати виборів усе-таки удвоє легше в межах удвоє меншого округу. Тому існує небезпека, що "партія влади" (чи, принаймні, певні її угруповання) зроблять усе можливе, аби еволюційний шлях до демократії був контрольованим ними й неблизьким.
