Цьому, аж надто банальному, конфлікту - більше від двох років. І кінця йому, на жаль, не видно. Вражають не строк і наполегливість, з якою відстоює свою правоту завідувач юридичної консультації Ленінградського району столиці Степан Маврешко, а вчинки і дії представників "ока государева" - суддів та прокурорів, які самі мали б свято шанувати закон.
Поштовхом до конфліктної ситуації стала постанова слідчого Ленінградської райпрокуратури столиці А.Братиці від 1 червня 1995 року. У документі вказувалося, що звинувачуваний В.Пархомчук після пиятики у гуртожитку вбив свого приятеля по чарці. Й оскільки звинувачуваний виявив бажання ознайомитися з матеріалами справи при участі захисника "за призначенням колегії адвокатів", слідчий призначив (?!) завідувачеві юридичної консультації С.Маврешку виділити державного захисника до слідчого ізолятору Київської області.
Вимогу не виконали. Аргументи Маврешка такі. У постанові не було вказано ні конкретного прізвища захисника (тож, ніякого договору із звинувачуваним з приводу його захисту не існувало), ні конкретної юридичної консультації. До того ж, згідно із законодавством, призначатися держзахисники мають лише для осіб, які здійснили злочин у віці до 18 років і мають фізичні або психічні відхилення, не знають мови, якою ведеться судочинство або ж звинувачуються за "розстрільними" статтями.
Жодного з цих пунктів до звинувачуваного Пархомчука не можна було припасувати. От чому Маврешко не міг призначити "державного захисника", як тоді було сказано у прокурорській передмові. Вчини він інакше - до того ж порушив би й трудове законодавство і перевищив повноваження керівника.
Усі ці доводи лягли на стіл прокурора Ленінградського району В.Гузиря. Однак останній не лише не погодився з ними, але й надав справі дещо незвичайного повороту. Вдаючись до ненормативної лексики, погрожував завідувачу юрконсультації, за словами останнього, "стерти з лиця землі".
Що передбачає закон у такому випадку для Маврешка? Лише одне - скаржитися до вищих інстанцій. Спочатку Степан Дмитрович вимагав, щоб постанову прокурора Гузиря скасували, а потім і зовсім - порушили кримінальну справу за ознаками статті 165 КК - зловживання владою.
З приводу скарги з Маврешком зустрілися: В.Шевченко, заступник прокурора Києва; С.Лотюк, прокурор столиці. Перший клопотальникові відповів, що "відповідно до ст.43 КПК України звинувачуваний має право мати захисника, а тому дії прокурора не суперечать законодавству (дивно, але заперечувалося не право мати захисника, а законність його призначення - Авт.). Другий ще й досі відповісти не спромігся.
Далі події розгорталися ще "крутіше". 30 жовтня 1995 року суддя Жовтневого суду С.Стрижко розглядає матеріали, що надійшли від прокурора Гузиря, про притягнення до адмінвідповідальності С.Маврешка. І процес за справою припиняє. Але не тому, що С.Маврешко правий, а тому що термін його притягнення вийшов.
Скарги С.Маврешка ані голові Київського міськсуду, ані голові Верховного суду В.Бойкові не подіяли: останні спочатку не побачили "підстав для зміни формулювання закриття адмінсправи". І не було б так сумно і смішно, якби до цього той самий Пленум Верховного суду не "роз'яснив законодавство, що забезпечує підозрюваному, звинувачуваному і підсудному право на захист".
Очевидно, про ці "роз'яснення" у Верховному суді згадали вже після того, як скаргу Маврешка було повторно направлено - вже з профільної комісії Верховної Ради Стретовича. Останній вердикт В.Бойка зовсім інший: справу закрити не через те, що вийшов строк, а через відсутність у діях С.Маврешка ознак адмінправопорушення. Дії районного прокурора головний суддя країни все ж таки визнав "як такі, що не мають законних підстав". Чого не можна сказати про представників "ока государева". Думка Генпрокуратури в особі пана Ворсинова така ж: у діях прокурора немає складу злочину. Аргумент? Мовляв, "діяв у інтересах звинуваченого". Як міг діяти прокурор в інтересах звинувачуваного В.Пархомчука, якщо той пізніше заявив, що "показання можу давати без адвоката" - не зрозуміло. Втім, важко зрозуміти й те, як найпростіша правова ситуація з'ясовувалася більше від двох років. А що говорити про складні справи, про скарги "простих смертних" тощо?
Справедливість ще не перемогла. Тепер Маврешко має намір захистити свою честь і гідність, домогтися відшкодування завданих йому моральних збитків (два роки такої боротьби для шістдесятирічного чоловіка навряд чи не далися взнаки). Така рішучість для нашої судової практики радше виняток, ніж правило. Тому, мабуть, помилок, подібних до цієї, і правоохоронні, і судові органи припускаються без особливого сорому. А про те, щоб опоненти хоча б телефоном прокоментували цю ситуацію для кореспондента - і мови бути не може: вічний клопіт...
