Бажаючи врятувати від браконьєрів та зберегти бенгальських тигрів, влада вирішила створити заповідники на тих численних територіях Індії, де ще панує дика природа. Однак для цього потрібно переселити у міста людей, що там мешкають. Досі є ще сотні племен, котрі уникають цивілізації, обираючи життя у джунглях, на неплодючих землях, у тісному сусідстві з дикими тваринами.
Хоча майже у кожному поселенні є "тигрові вдови", тобто жінки, чиї чоловіки стали жертвами тигрів, люди не бажають залишати місця, де жили віками їхні предки. Реальність сама наводить досить вагомі доводи на їхній захист: у містах багато хто з переселенців гине від недоїдання та хвороб, від суму та пияцтва. Голодна смерть косить людей цілими сім'ями. Доведені до відчаю, деякі племена, ігноруючи уряд та його закон, потайки повертаються до старих лісових осель.
Частина індійських фахівців визнає, що масове виселення племен було помилкою. Прихильники ж заповідників заявляють, що, у такому разі, нехай племена залишаються на своїх місцях, але живуть без лікарень, шкіл, доріг. Проте сьогодні навіть мешканці джунглів поінформовані про права людини, і вожді протестують проти рішення, що прирікає їхні народи на роль "людських музейних експонатів". Виходить, що така перспектива така ж неприйнятна, як і примусове переселення.
А поки і аборигени, і тигри залишаються об'єктами, котрим в однаковій мірі загрожує небезпека...
