Частина I
" Па'ті " або " паті' " (хто його знає, де там правильний наголос. Коли перекладаєш американські звичаї на слов'янські рейки - не гріх заплутатися).
Загалом, вечірка "крутого" польоту (високого - вже не модно). Готель "Лондонський". Фасад, як святковий торт. Та начинка перевершила всі сподівання - блиск золота й кришталю, тричі охорона перевіряла запрошення. Мер Одеси Едуард Гурвиць зібрав гумористичні вершки з усього СНД.
Отже, ця сама "пати" зі своїм хитроустроєм: закуска на одному столі, випивка - на іншому. Всі метляються як табун коней. Дорогою - крекчуть. Північ. Час чар. Біля стіни матеріалізується сам Михайло Михайлович Жванецький. Фігура планетарного масштабу. Мабуть тому голова величезна, як глобус. Їде він "за бугор", читає те ж, що й тут - їм не смішно. Повертається, розказує, як читав їм, і як вони нічого не зрозуміли - нам смішно. Він для нас незамінний, як кип'ятильник. Спробуй, утовкмач на Заході, навіщо потрібен такий прилад. Для підігріву!!!
Що сильніше: лікарня чи жінка?
- Михайле Михайловичу, у 87-му ви оспівали звільнену "пресу" й допомогли розв'язати їй язик. Тепер вона розв'язна, продажна, запросто в моїй особі чіпляється до вас...
- Так, деякі видання стали розпусними й підкупними. Та такими вони, певно, й мають бути. І це - добре. Сьогодні Єльцин не підписав договір із Білоруссю завдяки саме пресі. Нехай розпусній і продажній - якій є. Вона й мене може - брудом, й інших. Господи, що там діється! "Московский комсомолец". На першій сторінці - Чубайс, на останній - заголовок "В анальний отвір"! Витримати неможливо! Але це й умова свободи. Скажи мені: "Побий, Мишо" - поб'ю. "Удар головою в живіт" - ударю. Але заборонити - ніколи.
Елегантний чоловік підводить виряджену пані. З піднесенням звертається до сатирика: "Михайле Михайловичу, ця дівчина 9 років тому жила в Киргизії, тепер вона мешкає в Німеччині й займається тим, що вивозить сміття з Одеси. Вона - директор альфаторної (альфатор - "цивілізований" контейнер для сміття) фірми". Жванецький (здивовано): "Ви вивозите сміття до Німеччини?! Така мила й тоненька. Розбагатівши, могла б і розтовстіти... Так, таких жахливих баків для сміття, як в Одесі, я ніде не бачив. У вас велетенське поле діяльності... Гаразд, хлоп'ята!"
Жванецький намагається вислизнути. Але я виринаю в нього з-під руки.
- Пам'ятаю ваше старе шикарне оповідання про лікарню. Тепер - свіже на ту ж тему. Що таке?
-- Отже, знову проблеми зі здоров'ям.
- Це зрозуміло. Неясне інше. Невже за десять років ви не потрапили до якихось привілейованих поліклінік, у котрих лікують якось інакше?
- Ні! Я не перейшов туди просто тому, що хороші лікарі - у звичайних лікарнях. Запльовані сходи, коридор, а в операційній - геній. Тільки в нас так.
- Генії приречені на безгрішшя?
- Дуже часто. Якби треба було, я б пішов у інше місце, лежав би там. Та я нормальна людина - у мене вже ніколи не буде зазнайства. У будь-якому випадку, поки Бог за мною слідкує й не позбавляє почуття гумору. А привілейованість - це не лікарня чи санаторій. Це самопочуття сволотне... Навіть сьогодні... Концерт півгодини не починається, а начальство заявляє: "Нічого, хай посидять". Від привілейованості вилікуватися не можна. Вона відзначається ще й величезним нахабством. Примушує людину балотуватися, лізти в політику, їй уже самій здається, що вона вміє керувати "людями". Але передусім, вона на них плює. А з іншого боку, щоб виграти війну, треба було бути Сталіним... Я вже й сам не знаю... Ну, все...
Михайло Михайлович рефлексивно потягся до зграйки красивих жінок. Я, у відчаї:
- Останнє запитання! Що сильніше як джерело натхнення: жінки чи лікарня?
Жванецький повернувся, з гіркістю посміхнувшись, переконано сказав:
- Лікарня!
Бравий солдат Шендерович
Ось з'явилося зі своєю шляхетною "атосовою" борідкою обличчя ваятеля "Ляльок" Віктора Шендеровича.
- У вас уже божевільна кількість серій. Конвейєр не зжере? Як творча потенція?
- Поки не падає.
- Ви частіше танцюєте від класики типу "Злочину і покарання", чи від реальних подій?
- Коли як. Іноді класичний сюжет дозволяє "висвітлити" сучасні події. Іноді навпаки.
- Єльцин не посилав вам свої відгуки після того, як його в образі старої процентниці бив по голові сокирами загін Раскольникових: Жириновський, Лебідь та інші. Не дзвонив президент Росії: "Ти теє, розумієш, Шендеровичу, дивись мені..."?
- Не дзвонив. І добре. "Минуй нас пуще всех печалей и барский гнев, и барская любовь". Панський гнів, правда, виявився: було судове переслідування нашої програми. Кримінальна справа про образу гідності. Та згодом, через відсутність складу злочину, його припинили.
- "Ляльки" - вершина творчої діяльності письменника-сатирика Шендеровича?
- Ні, це тільки моя постійна робота.
- Як ви оцінюєте: це буде смішно чи ні?
- Працюю наодинці з папером. Сам намагаюся передбачити. Сподіваюсь, у більшості випадків, це виходить.
- Виходить, коли до вас прийшла слава. А що разом із нею?
- Популярність тішить, але "разом із нею" прийшло те, що вже не належиш собі. Я залежу. Повинен постійно видавати нові й нові тексти. Як солдат. Усе кинути й поїхати просто так я вже не можу. А прикро...
Дурні думки в голову мера не лізуть
Переді мною виникає постать розміром із невеличку скульптуру. Постать колекціонера гумористів та, за сумісництвом, мера Одеси, Едуарда Гурвиця.
- Ви мені здаєтеся людиною, яка виглядає великою дитиною: зворушливою й безпосередньою. Але в неї схований хитрий, виверткий, не побоїмося цього слова, єврейський аналітичний механізм. Ви "рахуєте", це так?
- Я взагалі не рахую... нічого, крім грошей! Гроші лік люблять.
- А що любить Едуард Гурвиць?
- Гроші для Одеси.
- Але ви ж не нагадуєте революційних міністрів продовольства, які непритомніли біля составу з продуктами.
- Мабуть, вони до того переїдали, що падали...
- Ви можете робити для себе по-одеські смішні висновки про це життя взагалі? Приходить, наприклад, Гурвиць додому, кидається на ліжко й думає: "На біса я цілісінький день на роботі здоров'я гробив, якщо міг прекрасно провести час в більярдній?.."
- Я думаю, на біса мені це думати!
Про радянські теплі часи
А ось увесь із себе домашній, як персидський кіт, письменник Аркадій Інін. Сценарист останніх стрічок Гайдая.
- Ви тепер один із найуспішніших кінодраматургів?
- Який може бути успіх, якщо кіно стоїть?
- Ваше обличчя, часто з'являючись на екрані, хоча й зберігає іронічність, завжди залишається незадоволеним. Коли воно засяє?
- Справді? А мої друзі кажуть, що воно навпаки - дуже задоволене та сите. Дістав, кажуть, - в той час, коли навкруги одні тільки проблеми. Від вас першого я чую, що в мене незадоволена фізіономія.
- Чому б не почати від супротивного?
- Починайте від протилежного. Тобто від мене.
- Ви - король ситого гумору, як Аркадій Аверченко?
- Звання короля я не заслужив.
- У вас вирує скромність?
- Ні, твереза оцінка.
- Це на бенкеті?
- Я ніколи не п'янію. І не дозволяю присвоювати собі чужі нагороди. Я - "опальний" робочий кінь.
- І хто з наших рисаків вирвався вперед?
- У нас є геній - Жванецький. І все. Усі інші скачуть позаду табуном. І на добрячій відстані.
- А чого бракує "табунному" Аркадію Ініну?
- Колишнього радянського життя, радянських стосунків, радянської культури. Була повага до творчості, до особистості.
- А жінки? Вони залишилися такими ж прекрасними?
- Жінки прекрасні за всіх режимів. Вони - наше національне надбання, яке, хвалити Бога, не переведеться ніколи.
- А хіба ми його не розбазарюємо? Вони ж масово "витікають" від нас за кордон.
- Не знаю. Мої жінки нікуди не "витікають".
Тут Аркадій обняв за плечі свою чарівливу супутницю й вона, усміхнувшись, ніби підтвердила його самовпевнені слова.
Успіх - не чудовисько, але ангел
Упіймав "гутаперчевого" Яна Арлазорова. "Завантажив" його, що я, мовляв, письменник-гуморист, щоб він своїм ходом під таким вантажем утекти не зміг. Він чесно спитав: "Що тобі треба?". Я відверто відповів, що вірші читати немає коли, отже - інтерв'ю. "За п'ятнадцять хвилин зустрічаємося тут", - сказав він. - "Гаразд, - погодився я (а що залишалося?), - але знайте: обманути письменника - це гірше, ніж покинути трьох незаміжніх довірливих дівчат".
Арлазаров, звісно, не з'явився. Його спіймали в іншому кутку залу. Й у відповідь на претензії не переконливо, але дуже смішно кричав: "Я там був. Але пізніше!"
- Ви сором'язлива людина?
- Так, і це мені заважає.
- Коли мені було вісімнадцять, я записав у щоденнику: "Сором'язливість - вада". Сьогодні мені 29 і я її майже позбувся. Але до вашого нахабства на сцені мені ще років із п'ять працювати.
- Абсолютно неправильне розуміння того, що я роблю. Це не нахабство - це стан. А взагалі я намагаюся не теоретизувати.
- Добре. Спитаємо тоді, чому у вас - талановитого коміка - такі сумні карі очі?
- Це треба в лікарів спитати... А в собаки веселі очі? А в коня?
- Зощенко сказав, що образливо, коли сатирика сприймають як собаку. Мовляв, стане на чотирьох і давай гавкати.
- Я сатирою ніколи не займався. У мене немає жодного сатиричного номера. Я просто намагаюся смішити людей.
- А якщо на якомусь номері народ не сміятиметься?
- Номер зникне. Навіщо з ним виходити на сцену?
- Тобто для вас дуже важлива реакція? На вас дуже вплине, якщо після концерту глядач скаже вам: "Ян, це було геніально", а інший: "Сьогодні ви ніякий"?
- Перше не подіє ніяк. А "ніякий" - дуже. Може надовго вибити з колії.
- І хто вас, зазвичай, підтримує?
- Ніхто.
- Ви самі заманюєте це чудовисько - успіх?
- Успіх не чудовисько. Це ангел.
- Але ж він мов батько Зевса пожирає своїх дітей. Ніколи не знаєш, як карта ляже.
- Слід любити в ньому ангела - й тоді він здасть козирі.
- Ставимо в розмові не жирну, малесеньку крапочку. Шаляпін стверджував, що все, що робить він робить у житті - це, зрештою, для жінки. Ви з ним згодні?
- Я працюю для людей.
- Жінки - не люди?
- Я цього не сказав. Просто я говорю, виступаю не лише для них. Хоча для них, безперечно, - приємніше.
