Підприємства, що мають у своїй назві частину "спец" завжди насторожують звичайного громадянина. Особливо тоді, коли їхня діяльність стосується такої делікатної сфери буття як радіоактивні речовини, бо у свідомості пересічного українця слова "радіація" і "Чорнобиль" стали практично синонімами.
Про існування підприємства, котре займається транспортуванням і утилізацією радіоактивних відходів, у Львові знають практично всі. Однак доволі мала частка мешканців нашого міста уявляє собі в чому насправді полягає робота такого закладу. Тому візит кореспондента "Дня" на це підприємство, передовсім, мав на меті відкрити широкому загалу завісу таємничості й чуток, які неминуче супроводжують його діяльність. Як це не дивно, директор спецкомбінату практично одразу погодився на зустріч і вже наступного дня ваш покірний слуга переступив поріг підприємства, яке ще кілька років тому було засекречене більше, ніж будь-яка "поштова скринька" оборонки.
Як виявилося в розмові з директором комбінату, він існує вже майже тридцять років й основним його призначенням є перевезення й утилізація промислових і побутових радіоактивних відходів з усіх областей Західної України.
Сам комбінат складається з двох частин: одна знаходиться безпосередньо у Львові й займається дезактивацією спецодягу, який використовують на підприємствах; друга, що неподалік міста, власне, й є славнозвісним "могильником".
- Часто доводилося чути, особливо після аварії на Чорнобильській АЕС, - розповідає директор комбінату, - що такі установи, як "могильник", нам непотрібні й навіть шкідливі. Мало хто з політиків, які проголошували популістські гасла, задумувалися над тим, що існування таких "могильників" є тим необхідним злом, без якого суспільству не обійтися. Радіоактивні речовини - це плата за науково-технічний поступ у багатьох галузях промисловості.
1989 року жителі прилеглих до "могильника" сіл, піддавшись закликам, почали протестувати проти захоронення там радіоактивних відходів. Як наслідок, три роки поспіль усі відпрацьовані речовини зберігалися на території самих підприємств. Це завдало великої шкоди як працівникам промислових закладів, так і населенню, бо було чимало випадків, коли небезпечні для життя речовини зберігалися мало не просто неба, у той час, як цілком пристосований для цього об'єкт простоював.
Однак проблему залагодила обласна влада, й відтоді жодних непорозумінь із місцевими жителями ми не маємо. За сусідство з "могильником" вони отримали природний газ і нормальні дороги. Усі ці роботи були здійснені коштом підприємств, котрі найактивніше використовували "могильник" для своїх потреб.
Навіть у ті часи, коли "могильник" був закритий, підприємство не простоювало. Походивши разом із директором практично всіма закутками комбінату, ваш кореспондент переконався, що гасло комбінату - "Час, відстань, захист" - не порожній звук: техніка безпеки для кожного працівника є чимось більшим, ніж виробничою вимогою, тут вона перетворюється на життєву необхідність, недотримання якої буквально за мить може перетворити здорову людину на хвору.
Однак мушу зазначити, що навіть після того, як побачив усе на власні очі, щось усередині муляло, можливо тому, що побачене мною значно відрізнялося від попередніх уявлень про такий об'єкт. Тому я напросився побувати у "святая святих" комбінату - могильнику радіоактивних відходів.
На об'єкт ми виїхали наступного дня. Місце виявилося напрочуд приємним, розташоване в лісовій гущавині, воно навіювало спокій.
На моє запитання, чому такий об'єкт розкинувся неподалік майже мільйонного міста, начальник пункту захоронення відповів, що місце вибране не випадково. По-перше, тут підземні води залягають на глибині 55 метрів (за норми - 20 метрів), а по-друге, основу грунтів становить глина, яка не пропускає ту ж таки воду.
Потім з'ясувалося, що самих "могильників" є два - старий і новий. Перший використовувався протягом 27 років, і вже сім років як перебуває в законсервованому стані. Другий, величенький ангар, збудовано наприкінці 80-х років. Як ми змогли пересвідчитись, проникнути туди без допомоги чогось на зразок бульдозера проблематично.
За словами директора комбінату, відходи можуть стати небезпечними хіба що тоді, як на них впаде бомба. До речі, кілька років така можливість була цілком реальною: якраз над територією "могильника" проходила траса військових літаків. Але завдяки керівництву комбінату, її змінили.
Щодо найдратівливішого питання, про рівень радіації, то жодної сенсації ми не розкопали. Дозиметри, які нам із фотокором видали ще на початку візиту, справно показували від 10 до 13 мікрорентген за годину, що відповідає межам природного фону. Та навіть, якщо й у нас залишалися якісь сумніви, то їх розвіяла звичайна жаба, яка мирно снувала територією.
А крім цього, виявилося, що директор комбінату разом із дітьми збирає прямо на території могильника гриби та ягоди й ловить рибу в ставку. Звичайно, це можна було би розцінити як рекламу закладу, але сумнівно, щоб задля реклами будь-який керівник використовував власних дітей...
