Із Миколою Григоровичем ми зустрілися в Українському домі. Там мав ось-ось розпочатися «мозковий штурм» із приводу визначення переможця проекту пам’ятника Голодомору-геноциду, який, за прогнозами вітчизняних урядовців, з’явиться у Вашингтоні вже наступного, 2010 року. Старт заходу, де зібралося чимало поважних учених, затримувався через запізнення міністра культури та туризму Василя Вовкуна. Допоки присутні тихенько гомоніли поміж собою, чекаючи на міністра (як потім розкаже сам пан Вовкун, затримався він через те, що непрогнозовано розтягнулося у часі засідання уряду), ми й спілкувалися з паном Жулинським.
Передусім, звісно, під впливом побаченого (просторий зал був весь заставлений найрізноманітнішими макетами на тему трагедії 1932—1933 років), ми поцікавилися у Миколи Григоровича, який проект пам’ятника найбільше подобається йому. Жулинський, не роздумуючи, вказав на фігурку скорботної матері... А й справді (це треба бачити на власні очі!) — без хрестів чи інших «атрибутів» трагічності від цієї фігури віяло непомірної сили скорботою, шалено пекучою біллю втрати, зрештою — вічною і світлою пам’яттю про тих, кого забрав страшний голод...
Перед здачею матеріалу до друку ми зателефонували до Українського інституту національної пам’яті, аби дізнатися, який проект пам’ятника завоював серця переважної кількості високоповажних членів журі. Виявилося, що одностайного і беззаперечного фаворита з-поміж багатьох достойних робіт виділити не вдалося. Наразі американській стороні (як-не-як монумент встановлять в серці Вашингтона) передали п’ять проектів майбутнього пам’ятника. Потім, з урахуванням серед іншого симпатій наших американських партнерів і визначиться переможець.
Президента Ющенка є за що критикувати, проте навряд чи знайдуться вагомі аргументи «проти» щодо лінії національної ідентичності, яку, без ухилу вправо, чи то пак, уліво, проводить чинний глава держави. Чи зміниться цей надважливий для формування й утвердження української нації «вектор» по закінченню президентських виборів? Відповідь на це та інші запитання — в інтерв’ю «Дню» академіка НАН України, голови комітету з Національної премії ім. Тараса Шевченка Миколи Жулинського.
ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ І ДУАЛІЗМ
— Одним із незаперечних досягнень Президента Ющенка є його виведення питання Голодомору-геноциду не лише на орбіту загальнонаціональної політики, а й актуалізація цього питання на світовому рівні. Відштовхуючись від цього, на вашу думку, чи збереже (а можливо, розвине) новий глава держави цей напрям?
— Кожен наступний президент України «приречений» бути українським Президентом, тобто діяти в інтересах української нації, мислити в координатах національних інтересів. Але... За умови, що він є самостійною постаттю, незалежною від зовнішніх чинників. Тобто — незаплутаний у сітях попередніх зобов’язань, спричинених власними діями, власними помилками, біографічними «пастками». На жаль, у наших політиків, навіть тих, хто прагне здобути найвищу владу, політична культура спекулятивна, їхнє мислення не вихоплюється поза межі політичної кон’юнктури — домінує заперечення всього того, що робить і що думає конкурент, а найголовніша біда — це пошуки спільників, підтримки за національним горизонтом. Тому я не здивуюся, коли наступник Віктора Ющенка (хоча я певен, що Ющенко буде президентом України і в наступні чотири роки) почне ревізувати його дії і ціннісні орієнтації. Це так заманливо — утверджувати себе на запереченні, на критиці свого попередника! І так примітивно...
Голодомор 1932—1933 рр. — це національна трагедія, етнічна катастрофа, яку «обійти», замовчати, не згадувати — означає каструвати національну пам’ять. Хто це може собі дозволити? Професор Рафаель Лемкін — автор Конвенції ООН проти геноциду у своїй промові з нагоди вшанування двадцятої річниці Великого Голоду в Україні «Радянський геноцид в Україні» наголосив: «Це не просто масове вбивство. Це — геноцид, винищення не лише окремих осіб, але й культури та нації».
Віктор Ющенко діяв так, як повинен діяти глава держави, відповідальний за відродження національної пам’яті, за формування національної ідентичності, за консолідацію українського суспільства, історична пам’ять якого, на жаль, ще «хворіє» на глибинний дуалізм. Необхідно подолати ці закорінені в суспільну свідомість комуністичною пропагандою ідеологеми, стереотипи мислення, а для цього слід стимулювати поривання індивіда до пошуків духовності та набуття ідентичності. Віктор Ющенко продукує нові світоглядні орієнтири державної політики пам’яті, зігнорувати які його наступникові просто неможливо.
— Нещодавно голова Служби безпеки України (СБУ) Валентин Наливайченко з дозволу слідчого, який веде справу про геноцид, назвав імена обвинувачених у масовому голоді в Україні. Серед них голова КП(б)У Станіслав Косіор, секретар ЦК ВКП(б) Павло Постишев, а також голова Ради народних комісарів України Влас Чубар. Опозиціонери від Партії регіонів заявляють, що порушення в травні цього року СБУ кримінальної справи за фактом вчинення в Україні геноциду — ніщо інше, як штучне роздмухування теми Голодомору задля загострення і без того не теплих відносин із Росією. Ваші думки з цього приводу?
— До чого тут Росія? Маю на увазі те, що ніхто жодних претензій до сучасної Росії в плані здійснення штучного голодомору в Україні в 1932—1933 рр. не висуває. Інша справа, як реагує на цю актуалізацію національної пам’яті про Голодомор тридцятих років нинішня Росія. Очевидно, що Росії важко та історично відповідально нести на державних плечах таку імперську конструкцію, якою був СРСР, і вважати себе її спадкоємницею. Як бачите, серед обвинувачених не лише Йосип Сталін, Лазар Каганович, В’ячеслав Молотов, але й чільні діячі Комуністичної партії України та керівники радянської влади в Україні Станіслав Косіор, Павло Постишев, Влас Чубар. Вони чинили Голодомор в республіці, якою керували, вони слухняно, більше того — ініціативно проводили політику Кремля, спрямовану на фізичне знищення національної еліти, носіїв мови, культури, традицій, звичаїв... Головною небезпекою для комуністичного режиму був український націоналізм як «ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності та ідентичності...». Так визначає націоналізм беззаперечний авторитет у питаннях виникнення й розвитку націй і націоналізму британський професор Ентоні Д. Сміт у праці «Національна ідентичність». До речі, на його ж переконання, «націоналізм — це головним чином культурна доктрина», і тому головне вістря комуністичних репресій було спрямоване на національну інтелігенцію, творчу й наукову еліту, на сільського господаря, який культивував народну культуру, українське слово, пісню...
Хіба випадково вже 22 травня 1921 року у великому залі київського Пролетарського будинку мистецтв розпочався суд над українськими есерами, який чинив особливий склад Верховного надзвичайного революційного трибуналу, призначеного Центральним виконавчим комітетом УССР? Більшовики не встигли ще захопити владу в Україні, як одразу ж почали знищувати своїх недавніх союзників, які мали велику підтримку в середовищі українського селянства. А головне — нейтралізувати національну інтелігенцію з її ідеєю самостійної України, вільного розвитку національної культури і мистецтва, української мови, освіти, науки, створення незалежної країнської православної церкви...
Голодомор розпочався тоді, коли до влади в Україні дорвалися більшовики, які розпочали насильницьке вилучення продовольства в селян і придушення масових селянських повстань. Ці військово-робітничі формування, які засилалися в Україну з Росії на початку 1920-х років, виконували жорстоку настанову Леніна: «Не тільки викачування хліба з хлібородних місцевостей, але зсипання і збирання в державні запаси геть усіх надлишків хліба, так само всіх продовольчих продуктів взагалі» (Ленін В.І. Повне зібрання творів. — Т. 36. — С. 367). Не випадково Павло Тичина в поемі «Чистила мати картоплю» свідчить про народні настрої і переживання під час голоду 1921—1923 років словами доведеної до відчаю матері, зверненими до сина-комуніста:
Ленін-антихрист явився, мій сину,
а ти проти мене.
Треба боротись: ворог явився.
— Чому, як ви гадаєте, загалом російська влада так болісно сприймає політику України в питанні Голодомору-геноциду? Якби біля владного керма РФ були, скажімо, люди більш демократичних поглядів, наскільки відрізнялося б сприйняття?
— Сучасному російському керівництву, яке прагне відродити втрачену імперську велич та імперську пам’ять, неприємно, що в переважної частини українського суспільства основні національні втрати, поразки, біди пов’язані з російським імперіалізмом. Але куди від правди історії дітися? Якщо Росія ніяк не відмовиться від своєї імперської спадщини і принципово не засудить характерної для Російської імперії та імперії СРСР політики нарощення територій та примусової русифікації й асиміляції, то про який рівноправний діалог і взаєморозуміння між нинішніми лідерами України та Росії може йти мова? Курс Президента України Віктора Ющенка — європейська інтеграція, вступ до НАТО, збереження і зміцнення національного суверенітету, тоді як Росія зосереджена передусім на відновленні політичного, економічного і гуманітарного контролю над країнами пострадянського простору.
МОВА І НАЦІОНАЛЬНЕ САМОУСВІДОМЛЕННЯ
— Російська влада неодноразово вустами як Путіна, так і Медведєва висловлювалася, м’яко кажучи, некоректно щодо Президента України. Персональний фактор (прізвище, антипатія тощо) не має діяти у системі координат великої політики. Але складається враження, що у зовнішній лінії РФ цей фактор часто-густо є домінуючим. Приміром, демарш російського президента, мовляв, допоки не зміниться влада в Україні, не приїде посол Зурабов. Коли подібні «витівки» можуть припинитися, коли керівництво сусідньої держави, як то кажуть, остаточно і беззаперечно визнає незалежність колишніх країн Радянського Союзу і не буде втручатися, тиснути (економічно зокрема) на них?
— Російське керівництво не сприймає Віктора Ющенка, прямим текстом заявляючи, що вони чекають на іншого президента України. Росію цілком влаштує і Віктор Янукович, і Юлія Тимошенко, і Литвин, Тігіпко чи Яценюк. Вчитайтеся в їхні програми, особливо в плані мовної політики, гуманітарної. Поклони зразу ж і в бік Росії, і в бік так званого російськомовного населення. Аби полюбили, підтримали, проголосували. Чого тільки не наговориш заради виграшу, якими тільки фразами не прикриєшся, аби завуалювати справжню суть та істинну мету своїх домагань! Скажімо, Сергій Тігіпко, працюючи за принципом «усі погані, бо вони нині при владі, а от коли я прийду до влади...», до такого договорився: «Культуркампар по-ющенківськи спричинив ще більший регіональний розкол та поляризацію суспільства, ніж 2004 року, став одним із факторів, що розриває канву українсько-російських відносин, серйозно загальмував процес формування української надетнічної політичної нації» («Віче», 3—9 грудня 2009 року).
Якраз навпаки, після помаранчевої революції активізувалося національне самоусвідомлення, триває виразне подолання штучних, виплеканих політиками регіональних відмінностей, спадає поляризація українського суспільства, про що свідчать соціологічні дослідження вже 2006 і 2007 рр., здійснені Центром ім. О. Разумкова. Так, понад 90% громадян України з усіх регіонів, окрім АР Крим, сприймають Україну як свою Батьківщину, 99,5% бачать майбутнє свого регіону в складі України, 65,5% опитаних вважають, що жодні регіональні відмінності не загрожують цілісності України, а 61,9% громадян не сприймають тези, що східні та західні українці можуть вважатися двома різними народами («Національна безпека і оборона», 2007, № 9).
Взагалі, скільки ще наші чільні політики наступатимуть на одні й ті ж граблі, навіть якщо до них вони приробляють європейський держак?!
Але повернімося до вашого запитання. Хоче чи не хоче, але керівництво сусідньої держави змушене буде «остаточно і беззаперечно» визнати незалежність колишніх країн Радянського Союзу, хоча від просування російських інтересів та впливу в пострадянському світі ще довго не відмовиться. Навпаки, цей вплив наростатиме, про що свідчить такий механізм, як Союз незалежних держав — бліда і безперспективна копія Європейського Союзу.
Відомо, як реалізується в межах ЄС політика наднаціональної європейської ідентичності. Перед українським суспільством постав вибір: або стати органічною, а головне — повноправною частиною європейського соціокультурного середовища, бути активним співтворцем культурних і духовних явищ та процесів об’єднаної Європи, або повернутися в те ж майже есесерівське, тільки дещо модернізоване наднаціональне утворення під назвою Союз незалежних держав, у якому мусить формуватися наднаціональна панросійська ідентичність. Скажете, яка різниця: в Європейському Союзі формується наднаціональна європейська ідентичність, в якій мовою міжнародного спілкування є англійська мова, в СНД — також наднаціональна ідентичність, щоправда, російська, з російською мовою як засобом міжнаціонального спілкування.
Різниця велика. Оскільки я торкнувся теми мовної політики в програмах кандидатів у президенти України, то погляньмо, як до цього питання ставляться у Європейському Союзі та у Співдружності незалежних держав.
На Барселонському саміті Європейської ради глав держав або урядів, який відбувся 2002 року, ухвалено рішення про впровадження в освітні системи країн-членів принципу «Рідна мова плюс дві іноземні». З цією метою в реалізацію значно розширених програм Socrates та Leonardo задля активнішого вивчення іноземних мов було інвестовано близько 150 млн. євро, що на 66% більше, ніж у 2000—2002 рр. «Мовна політика стала однією з пріоритетних у нових програмах ЄС на 2007—2013 рр.»1.
А яка мовна політика продукується у Співдружності незалежних держав? У Концепції подальшого розвитку Співдружності незалежних держав, схваленої рішенням Ради глав держав СНД від 5 жовтня 2007 р., читаємо про гуманітарну співпрацю: «Среди основных его задач — дальнейшее развитие общих образовательного, научного, информационного и культурного пространств, здравоохранения, спорта и туризма, максимальное вовлечение в гуманитарное сотрудничество всех государств-участников». І далі: «Важную роль в решение задач гуманитарного сотрудничества играют языки государств — участников СНГ и русский язык как фактор межнационального общения на пространстве СНГ».
Чому саме російська мова, а не, скажімо, англійська, яку вивчають 90% учнів середніх шкіл усієї Європи? Англійською сьогодні володіє понад половина європейців. Тому... Втім, краще хай це пояснить Д. Медведєв, який ще в статусі першого заступника голови уряду Російської Федерації заявив на Міжнародній конференції з питань статусу російської мови за кордоном: «Турбота про статус російської мови безпосередньо пов’язана з нашою спільною роботою із захисту прав і законних інтересів наших співвітчизників, із збереженням російськомовного простору за межами Росії. Для нас це надзвичайно важливе соціальне та політичне питання»2.
А для нас «надзвичайно важливим соціальним і політичним питанням» є зміцнення можливостей української мови як чинника національної ідентифікації, як мови міжнаціонального спілкування в Україні, як важливого фактора консолідації українського суспільства.
БЕЗПЕКА І СУСІДИ ТА «ЧОРНІ СПИСКИ
— У вересні, після скандального листа російського лідера Вікторові Ющенку, українська інтелігенція закликала США, Велику Британію, Францію і Китай скликати міжнародну конференцію країн-гарантів Будапештського меморандуму для забезпечення гарантій безпеки України. Ваш автограф під зверненням також був. Чи була реакція і якщо так, то від кого саме і якого змісту?
— Така гостра реакція української інтелігенції на образливо-провокативне звернення президента РФ 11 серпня 2009 р. до Президента України не випадкова, бо це послання глави російської держави опосередковано було спрямоване на підтримку опонентів Віктора Ющенка, його конкурентів на майбутніх президентських виборах. Отже, це слід вважати грубим втручанням глави іноземної держави у внутрішні справи суверенної держави. Ми не могли не враховувати й того, як діяла Росія стосовно Грузії — маю на увазі російську агресію проти Грузії та принципову підтримку Віктором Ющенком як Президентом України грузинського народу в тяжкі дні боротьби за збереження територіальної цілісності своєї держави.
На жаль, якоїсь конкретної реакції на наше звернення до країн — гарантів Будапештського меморандуму не було. Та й ми, принаймні я, її не чекали. Бо знали, що ті п’ять ядерних держав, які формально надали гарантії безпеки Україні як державі, що добровільно відмовилася від третього в світі ядерного арсеналу, якихось особливих гарантійних зобов’язань стосовно нашої держави не брали. Так, 5 грудня 1994 року США, Російська Федерація та Велика Британія підписали Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Такі ж гарантії у формі спеціальних заяв надали ще дві ядерні держави — Китай і Франція. Головне, що ці п’ять постійних членів Ради Безпеки ООН підтверджували повагу до незалежності та непорушності державних кордонів України, застерігали від політичного та економічного тиску на Україну, але там, у Меморандумі, не знайдете виписаного механізму забезпечення цими державами гарантій нашої безпеки. Є лише «безпекові запевнення» та зобов’язання «проводити консультації у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов’язань». До речі, це питання детально висвітлив на сторінках «Дня» (від 10 грудня 2009 р.) професор, правознавець-міжнародник Володимир Василенко, який чітко обѓрунтував, що Будапештський меморандум не убезпечує Україну від грубого втручання Росії в наші внутрішні справи, від шантажу і «реальної загрози зазіхань на територіальну цілісність і державну незалежність України», бо керівництво Російської Федерації «невиліковно хворе на імперський синдром, великодержавний шовінізм та авторитаризм».
— Нещодавно Україна відзначала 18-річчя проведення Всеукраїнського референдуму про проголошення незалежності. З вашої точки зору, чи достатньо міцною є на сьогоднішній день незалежність Української держави? До речі, на святкування цієї дати чинний Президент не запросив пана Кравчука, який нині є офіційним представником кандидата Тимошенко. Це знову-таки вищезгаданий персональний фактор, адже в 91-му разом із своїм «так» незалежності, українці переважною більшістю голосів сказали «так» і президенту Кравчуку. Тому він мав моральне право бути присутнім на офіційних заходах по відзначенню 18-ї річниці референдуму. Ваша думка.
— Це подія — історично визначальна, її нічим не перекреслити. Це — воля народу, тому Всеукраїнський референдум 1991 року є гарантією нашої незалежності. Я вважаю, що незалежність Української держави є надійною попри всі загрози і виклики, які демонструє нам Російська Федерація і Чечня... До речі, цікаві процеси відбуваються в Російській Федерації. Виявляється зовнішню політику федеративної держави можуть визначати окремі суб’єкти федерації. Може дійти до того, що від імені держави почнуть оголошувати війну сусідам. Майже до цього договорився президент Чеченської Республіки Рамазан Кадиров у своєму інтерв’ю британській газеті The Daily Telegraph 21 грудня 2009 р. Чого тільки не пробачиш представникові найсильнішого клану в Чечні заради збереження цієї Республіки в складі Росії і чого тільки не може дозволити собі впевнений у своїй потрібності для Кремля виплеканий нинішньою російською владою сателіт. Та звертати серйозну увагу на подібні «виштовхування» амбіційної енергії тими, хто прагне догодити кремлівським вождям, недоцільно. Повторюю: я не вірю, що риторика політиків може всерйоз загрожувати нашій незалежності. Україна — європейська держава, з належними міжнародними гарантіями нашої безпеки. До речі, 1 жовтня 2008 року був пролонгований «Договір про дружбу, співпрацю та партнерство між Російською Федерацією та Україною», який діє від 1977 року. Ми — стратегічні партнери і це також зобов’язує Росію...
Я не знаю, чи запрошував Президент України Віктор Ющенко свого попередника Леоніда Кравчука на урочистості з нагоди 18-ї річниці Всеукраїнського референдуму. Переконаний, що Леонід Макарович має моральне право бути присутнім на всіх офіційних заходах, які проводяться в Україні, бо він перший Президент незалежної України. Але... Але Леонід Кравчук активно включився в виборчий процес, офіційно представляє кандидата в Президенти України Юлію Тимошенко, до того ж не раз різко висловлювався на адресу Віктора Ющенка... Згадаю бодай його звернення до співвітчизників і до самого Віктора Андрійовича в лютому 2009 року, в якому Леонід Кравчук виступив із порадою піти у відставку. Більше того, в цьому посланні Леонід Макарович відповідальність за усі соціально-економічні та фінансові проблеми перекладає на Президента України і цим виводить за межі критичного поля Прем’єр-міністра України. То як може реагувати на це Віктор Ющенко? Можливо, він образився на Леоніда Макаровича, який на шпальтах «Дня» (20жовтня 2009 р.) категорично закликав: «... Еліту, яка себе скомпрометувала, — геть!» Кого він мав на увазі, виразно постає в його інтерв’ю.
ВИБОРИ І ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ ВЕКТОР
— Як зміниться (і чи зміниться суттєво) зовнішньополітичний вектор України після виборів 17 січня 2010 р.?
— Гадаю, що після президентських виборів 2010 року зовнішньополітичний вектор України не зміниться. І не тому що я не сумніваюся в перемозі Віктора Ющенка, а тому, що європейська інтеграція України є головним стратегічним курсом нашої державної політики і її різко переорієнтувати, скажімо, на безпекову систему, яку продукує Росія, не так просто. Адже Росія сьогодні набагато активніше співпрацює з НАТО, ніж Україна. І якщо раптом відбудеться внаслідок президентських виборів політичний альянс БЮТу та ПР, як це намагалися здійснити ці дві найбільші, найвпливовіші політичні сили в травні-червні 2009 р., то все рівно їм буде нелегко змінити зовнішньополітичний вектор України. Скажіть, адже і Юлія Тимошенко, і Віктор Янукович володіють зараз більшістю у Верховній Раді, обидві політичні потуги борються проти Віктора Ющенка, але нічого не змогли змінити в його зовнішній політиці. Невже ви думаєте, що після виборів президента України незалежно навіть від того, хто ним стане — Ющенко, Тимошенко чи Янукович, БЮТ і ПР зможуть виробити спільну платформу державної діяльності? Не вірю. Буде й далі тривати боротьба за розподіл політичного поля України, збережеться і ще більше зміцниться олігархічна дуополія, посилиться боротьба за узурпацію державної влади. Тільки зміни в Конституції України, які пропонує Віктор Ющенко, можуть убезпечити Україну від цієї боротьби двох партійно-фінансових і політично-економічних синдикатів. Ви гадаєте, не випадково ні Юлія Тимошенко, ні Віктор Янукович не згадують у своїх, передбачених виступах про визрілі зміни в Конституції України, зокрема, про необхідність відкритих партійних списків, про введення мажоритарної системи у виборах до місцевих органів влади... Тільки зміни в Конституції здатні «пригасити» протиборство політичних фінансово-бізнесових еліт. Але коли це станеться?
ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР І ДЕРЖАВА
— А чому, як ви гадаєте, в Україні відсутня цілісна, продумана, чітка інформаційна політика держави?
— На жаль, відсутня, бо державна інформаційна політика — це не лише аудіовізуальні та друковані медіа, переважна більшість яких внаслідок хаотичного і не вивіреного національною доцільністю роздержавлення засобів масової інформації працюють тепер на власника, а отже — на прибуток. Дивишся, слухаєш, читаєш — і «за державу прикро». Домінує розуміння інформації як засобу і предмета матеріального споживання, куплі-продажі, демонстративне «розкошування» свободою слова, яка розрахована на середній рівень споживання. В Україні відбулася (і продовжується!) комерціалізація цілого комплексу аудіовізуальних засобів масової інформації, яка супроводжується втаємниченням мадіавласності, нарощенням закритих схем, бо переважна частина українських телеканалів знаходиться під контролем офшорних компаній, господарі яких дозують подачі інформації, найчастіше вивіряючи свою позицію в залежності від долі власності представника тієї чи іншої політичної сили. Головне — бізнесова привабливість і політична доцільність. Який сенс про це все говорити? Хто не знає, що національне інформаційне законодавство не досконале, що ринки ЗМІ надмірно монополізовані, що існує жахливий дефіцит якісного конкурентноспроможного українського недійного продукту, що суспільне телерадіомовлення — захмарна мрія українського громадянина, якому до печінок в’ївся надмірно політизований інформаційних простір України, до речі, системно окупований російськими ЗМІ, які формують той єдиний інформаційно-комунікативний простір, який згодом — небагато треба чекати — буде просто російськомовним простором.
Ні, так далі тривати не повинно! Терміново слід розробити заходи на рівні закону щодо виведення національного інформаційного простору зі сфери впливу іноземних суб’єктів, які монополізували радіо, телебачення, пресу в Україні та надати цілеспрямовану державну підтримку українській культурно-інформаційній продукції з тим, щоб вона стала конкурентноспроможною, прибутковою, ефективною. І годі патетично волати про «розкошування» в Україні свободою слова, про наш цивілізаційний інформаційний розвиток та незалежний статус засобів масової інформації — все це не здатне приховати інформаційної залежності України.
— Ексклюзивний «рецепт» успішної України від Миколи Жулинського (кілька тез, що, хто, яким чином, може забезпечити високу конкурентноздатність нашої держави в різноманітних сферах).
— Я завжди був переконаний, що слід формувати національний консенсус щодо стратегічних напрямів розвитку держави, що державу слід розглядати як культурну систему, а націю, як культурний організм, здібний за словами Івана Франка, «до самостійного культурного і політичного життя». Віктор Ющенко як Президент України намагався це робити, ініціюючи підписання 3 серпня 2006 р. Універсалу національної єдності. Він закликав лідерів парламентських сил визначити спільно шлях до національного порозуміння, компромісу та об’єднання. Всі підписали, крім Юлії Тимошенко, але далі підписів справа не посунулася. Проте ніхто не зможе заперечити давно назрілої необхідності знайти національний консенсус щодо правил політичного співжиття. Віктор Ющенко запропонував систему ціннісних орієнтацій і пріоритетів, які повинні бути основою формування нації-держави, забезпечувати свободу, демократію, національну єдність та курс на європейську і євроатлантичну інтеграцію. Я певен, що ми досягнемо порозуміння і згоди, духовного єднання українців і забезпечимо ефективну, «вирощену» на європейських принципах модернізацію українського суспільства. Треба вірити! Як висловився мій улюблений філософ Луцій Антей Сенека: «Дві речі найбільше скріплюють наш дух: віра в істину і віра та впевненість у собі».
1 Пелагеша Наталя. Мова рідна і дві іноземні. — «Дзеркало тижня», 5 липня 2008 р.
2 Цит. за: Пелагеша Наталя. Україна в смислових війнах постмодерну і трансформація української національної ідентичності в умовах глобалізації. — К., 2008. — С. 184.
