Сухоти тривалий час були таким собі літературним захворюванням: є низка класичних сюжетів, переважно ХIХ та початку ХХ століть, із шляхетно виснаженими героями та героїнями. В реальності все не так вишукано, хоча й не менш драматично. Година їзди від Києва, Боярка, ліс, паркан, сині металеві ворота, кілька цегляних будівель. Оце і є Київський обласний туберкульозний диспансер. Головний корпус не так давно відремонтували, ззовні виглядає більш-менш пристойно, але всередині — картина, знайома по інших державних медичних установах: одноманітні, погано освітлені коридори і злидні, які, попри всі спроби їх замаскувати, кидаються у вічі. Головний лікар — Василь Шурипа — керує закладом від дня заснування. Починає з цілої лекції про природу туберкульозу. Про своє господарство розповідає як дбайливий господар, від якого, на жаль, не все залежить.
— Заклад у нас на 260 ліжок. Є три терапевтичні відділення, одне хірургічне і дитяче на 20 ліжок. Бажано б більше, тому що епідемія зареєстрована в Україні з 1995 року, маємо по країні 80,2 хворого на сто тисяч населення, по Києву —27,2. Окрім того, лікувальні заклади Київської області не відповідають санітарно-гігієнічним нормам. На одного хворого в палаті має бути 7,5 м 2 площі, натомість у нас — 4,5 м 2 , по області в середньому — 4 м 2 , а в решті лікарень — 3,3 м 2 . Фінансують нас як із центрального, так і з місцевих бюджетів, також отримуємо допомогу на закупівлю медикаментів і обладнання завдяки позикам Світового банку. Не вистачає коштів на будівництво нового корпусу, на деякі медикаменти, на харчування для дітей.
— Важко повірити...
— Ми прагнемо їм дати повноцінне харчування. Але не завжди це виходить. По-перше, вартість харчування на одного пацієнта складає десь вiсiм гривень на день, і для дітей, котрі повинні їсти добре, цього замало. Окрім того, ми проводимо закупівлю на тендерній основі, що не завжди просто. Ось, наприклад, на сьогодні ми лишилися без молока і масла — бо на них ціни виросли більш ніж на 10% порівняно з тим, коли ми укладали угоду. Жоден маслозавод не може нам відпустити по тій ціні, котру ми обговорювали спочатку. І зараз є постанова Тендерної палати, що ми не маємо права закуповувати нічого, якщо ціна зросла більш ніж на 10%. Тож цього року ми вже навряд чи зможемо закупити молоко і масло, бо не маємо дозволу. Казнач ейство не пропускає жодної накладної, жодного платежу. Як наслідок — у нас проблема з молочною продукцією для дітей. Однак, повторюся, всі хворі насамперед потребують повноцінного харчування. Від одних лише пігулок результату не буде ніякого. Адже, туберкульоз — у першу чергу соціальна хвороба.
— Що ви маєте на увазі?
— Якщо взяти по соціальних параметрах — хворіють пенсіонери з малим прожитковим мінімумом і поганим харчуванням, але здебільшого — молоді люди працездатного віку, які не працюють. Це 40—50%. Хворіють і заможні, але в меншій мірі, до того ж самі це знають і лікуються. А так серед наших пацієнтів багато наркоманів, алкоголіків; слід додати ВІЛ-інфікованих, кожний другий з яких має туберкульоз, а третина від цієї кількості помирає від туберкульозу в перший рік. І, повторюся, це переважно молодь до 40 років. При всьому тому в нас до 45% виписують зі стаціонару за порушення режиму — зловживання алкоголем, самовільні відлучки. І вони ж погано лікуються, є носіями інфекції.
— Колишні ув’язнені теж, вочевидь, належать до групи ризику?
— З ними чимала проблема. Вони там лікуються погано, а потім виходять, як вони це називають, на волю, і замість того, щоб у першу чергу йти до лікаря, насолоджуються цією свободою. Зустрічі і випивка — з небезпекою для оточуючих... А потім в лікарню приходять, але ми не в змозі ефективно допомогти, бо захисні ресурси організму вичерпано, хвороба занедбана.
— А змусити лікуватися можна?
— Є закон, як передбачає примусове лікування. Але практичного механізму, як це зробити, на сьогодні нема. Все має бути офіційно. Якщо робити свавільно, то це буде порушення прав людини. Але ж, з iншого боку, немає відповідальності особи за те, що вона заражає оточуючих. Тобто тут така колізія: якщо лікувати примусово — порушуються права хворого, якщо ж не лікувати — порушуються права оточуючих. До того ж паличка Коха звикає до протитуберкульозних препаратів. Зараз є проблема резистентного туберкульозу. Бактерія стає нечутливою до тих ліків, які хворий приймає.
— Чому?
— Це відбувається, якщо хворі — особливо ті, хто порушує режим — нерегулярно приймають ліки. Повинно бути контрольоване лікування в присутності медичного персоналу. Раніше, в СРСР, так і було. Хворі ж у нас лежать місяцями — два—три місяці інтенсивної фази, а потім ще до п’яти місяців — в залежності від того, який процес; і за цей час їм лікування набридає, вони починають ухилятися. Тим паче вже в перші два місяці людина почувається набагато ліпше, через що уникає процедур, мовляв, навіщо я труїтиму організм препаратами, якщо я вже здоровий? Але в легенях лишаються ті зміни, запальні процеси, хвороба ще є, і якщо хворий нерегулярно приймає ліки, паличка звикає. А препаратів призначають як мінімум чотири—п’ять. І коли інфікований заражає інших людей, то вони вже хворіють резистентним туберкульозом, з лікування одразу пара препаратів випадає, оскільки збудник до них нечутливий. І ми ж не можемо одразу подивитися, чи чутлива бактерія до того чи іншого препарату. Для цього треба посіяти ті палички в спеціальне середовище, де вони ростуть 2— 2,5 місяця. Потім пересіваємо вже на інше середовище, яке містить інші препарати, і виявляємо, до якого з них чутлива ця форма.
— Але ж ліків хоча б вистачає?
— Так, протитуберкульозними препаратами ми забезпечені повністю завдяки державі. А ось на супутні патології, котрі потребують інших препаратів, — не завжди є гроші. Ще ж треба забезпечити захист персоналу — дезинфекційних засобів, витратних матеріалів на кшталт рукавичок та шприців витрачаємо дуже багато. А на інше коштів іноді не вистачає.
— До речі, щодо персоналу...
— У нас забезпеченість лікарями менше половини — 46%. З середнім медперсоналом краще — до 70%. І все одно медсестри справляються за рахунок сумісництва. У нас був період, коли в дитячому відділенні при потребі у п’ять медсестер було три. Намагалися звідкись узяти, переставити... але то тимчасовий вихід.
— Чому ж не йдуть до туберкульозної служби?
— Розумієте, в більшості галузей медицини люди мають якийсь додатковий прибуток. У фтизіатрії та пульмонології цього немає. Це ж в основному пацієнти неплатоспроможні. І хвороба дуже довго лікується, і заробити щось додатково неможливо, та й ризик захворіти теж великий. Були у нас захворювання медсестер... Ми маємо за законом відпустку 42 дні, безкоштовне оздоровлення в санаторіях, 30% надбавки до окладу за шкідливі умови праці, проте зарплати все одно низькі. Обіцяють підвищити. Але для того, щоб перемогти епідемію, потрібно значно підняти зарплату, щоб було кому працювати і щоб за цю плату спитати з працівників, що вони зробили для ліквідації епідемії...
Після розмови з Василем Петровичем ідемо до тих, хто страждає найбільше. Епідемія, лікування — все ж слова д оволі абстрактні. Хвороба, якщо тільки вона не набута через злочинне ставлення до свого здоров’я, — це несправедливість. А щодо дітей — це несправедливість за визначенням, несправедливість подвійна. Минулого року по області захворіло 24 дитини, цього року — 25. Часто це недогляд батьків, або взагалі їхня відсутність — сироти або сини та дочки алкоголіків і наркоманів теж входять у групу ризику. Проте біда приходить уже і в благополучні родини. Що найгірше — зростає кількість зовсім маленьких хворих, котрим рік та менше. Цього року таких, фактично, немовлят потрапило до самої лише Боярки четверо. Наш візит до дитячого відділення починається зі знайомства з одним із них, 8-місячним Васильком. Чудове, золоте дитинча, з Даун-синдромом. До всього того має вроджену ваду серця, вже був оперований кардіологами. Поступив дуже важким. Зараз більш-менш виходили, набирає вагу.
Мабуть, найбільш драматична історія — у восьмирічної Аліни. В диспансері вже четвертий місяць. Перенесла туберкульоз хребта — туберкульозний спондиліт. Була тричі прооперована. Незворотні зміни після оперативного втручання — нижні кінцівки практично паралізовано. Становище ускладнено ще вродженою аномалією нирок, яка, на жаль, прогресує; власне, Алінка і потрапила в реанімацію з нирковою кровотечею. Родина вкрай неблагополучна. Коли вони з бабусею, Катериною Григорівною, приїхали до Боярки — в них нічого не було. Все що є тепер — книжки, іграшки, два інвалідні візочки, — допомога від благодійників. У Аліни світле розумне личко, вона посміхається нам. Схоже, уперше в житті вона зустріла людське ставлення саме в лікарнях.
У сусідній палаті — троє дівчат-підлітків із цілком благополучних родин — Марина, Аня, Маша, живе свідчення того, що туберкульоз давно вже не є хворобою маргіналів, прямо за словом заввідділення Лариси Жовтяк: «Гроші є — здоров’я нема». Як усі підлітки — непосидючі, нудяться одноманітними лікарняними буднями, щоправда, Аню провідує її хлопець.
Хлопчача палата — на десяток ліжок. Дітей зараз мало — багатьох рідня розібрала на Новий рік. Мешканці — хлопчаки різного віку, звичайні шибеники, як і їхні однолітки. На журналіста та фотографа дивляться з непідробною цікавістю — хоч якась подія. Власне, всі діти тут — такі самі, як і їхні здорові товариші, але ось ця звичайність у вимушеному лікарняному ув’язненні гнітить найбільше — невідомо, за які гріхи викреслені з життя на кілька місяців, а то й на більше.
Ще до початку нашої поїздки здавалося, що саме дитяче відділення справить найтяжче враження. Але по- справжньому стало страшно, коли трохи ще пройшлися по території i нам показали, на пристойній відстані, корпуси для хворих на відкриті форми туберкульозу. Справа навіть не в тому, що ті будівлі, здається, не ремонтувалися з часів Другої світової війни, а може й більш ранніх. Просто таке відчуття, наче від крижаного протягу з прірви... І жодного іншого порівняння, аніж чумний барак, на думку не спадає. Ті підсліпуваті темні вікна, облізлі зелені стіни, допотопні каструлі з обідом на візочку перед входом, медсестри у масках майже на все обличчя — видно тільки очі... Звідти далеко не всі виходять живими, але померти у людських умовах, в світлих і не переповнених палатах з підлогою, що не здимається буграми, — навіть такого привілею у тих людей нема. Жодних привілеїв і в тих вже не дуже молодих жінок, які, щоденно наражаючись на смертельну небезпеку, доглядають хворих — жодного привілею та втіх, окрім власного бадьорого настрою та допомоги хворим власними речами і продуктами.
Чого їм треба? Щоб до дітей ходили вчителі — бо пропускають по кілька місяців, нудьгують страшенно, а дехто навіть ніколи нормально й не вчився. Щоб балували і дітей, і дорослих фруктами. Щоб дали нарешті можливість закуповувати ліки та продукти без ідіотських тендерів. Щоб спонсори допомогли з купівлею закордонного прибору «Бактек», який дозволить діагностувати паличку Коха та випробовувати її на стійкість до ліків за сiм—десять днів, а не за два місяці — економія часу дорівнює порятунку життiв. Щоб побудували нові корпуси. Щоб платили тим приреченим на безкорисливий ентузіазм лікарям та медсестрам пристойну зарплату.
Щоб пам’ятали про них, врешті-решт.
P.S. Звертаємося до наших читачів: дитяче відділення Київського обласного туберкульозного диспансеру потребує меблів. І персонал, і діти були б дуже вдячні, якби хтось купив або подарував нарешті дитячому відділенню пристойні меблі — бо ті шафки для одягу, стільці, стіл для обідів, що там є зараз, для користування непридатні.
Редакція «Дня» зичить пацієнтам і працівникам диспансеру в Новому році міцного здоров’я, достатку та щастя.
