Останнім часом створення документів стратегічного характеру в Україні стало прерогативою виключно політичних партій. У кожної з партійних програм є свої достоїнства, але недолік спільний — усі вони орієнтовані на короткочасні симпатії виборців, а не на стратегічні інтереси країни. У результаті Україна вже котрий рік поспіль живе без чіткого проекту реформ.
Виправити ситуацію збирається саме суспільство. Нещодавно у Києві «Український форум» презентував Національну стратегію розвитку «Україна-2015». Робота над цим проектом велася понад рік широким авторським колективом. Фактично, стверджують творці документа, «Україна-2015» народжувалася в дискусіях. У ній зібрані результати круглих столів, конференцій, семінарів, що проводилися «Українським форумом» у 2006—2007 рр. за участю державних діячів, лідерів політичних партій і громадських об’єднань, представників ділових кіл і наукового співтовариства. Ідеологічною та методичною основою «України-2015» став тритомник «Стратегічні виклики економіці й суспільству України у XXI сторіччі», виданий під егідою «Українського форуму» в липні цього року.
Національна стратегія розвитку «Україна-2015» ставить амбітну мету — скорочення критичного відставання України від рівня розвинених країн у відносно короткий проміжок часу. Це спільне завдання не лише для всіх інститутів влади, але, передусім, для громадянського суспільства та національного бізнесу.
Ця стаття — перша з серії матеріалів, у яких будуть обговорюватися ключові моменти модернізаційного проекту України. Від імені колективу авторів про економічні реформи, потрібні Україні, — голова «Українського форуму» Володимир Семиноженко.
Україна знову входить у смугу гострих політичних конфліктів — незважаючи на формування парламентської коаліції та нового уряду, в найближчому майбутньому нас навряд чи чекає стабільність. Націлюючись на президентський пост, основні політичні гравці будуть зацікавлені передусім у тому, щоб помножити власні електоральні шанси та дискредитувати опонентів. Робота йтиме на рейтинг, а не на Україну. Це означає, що країну чекає новий сплеск соціального популізму, непродумані кроки у сфері економічної політики, спроби надати «потрібного» формату конституційному устрою держави. Про довгострокові реформи, необхідність яких давно назріла у всіх сферах суспільного життя, можна буде знову забути на невизначений час.
«ТИМЧАСОВІ УРЯДИ»
На жаль, дивуватися тут немає з чого. Державна політика останнього часу, й особливо в економічній сфері, будується «від протилежного». Уряди, що міняють одне одного, належать до конкуруючих політичних команд, витрачають левову частку інтелектуальної енергії на класифікацію та енергійне виправлення помилок одне одного. Лава взаємних обвинувачень у некомпетентності, лобізмі, невиправданій щедрості або навпаки, скупості соціальних витрат, корупції, нечесній приватизації не залишає суспільству жодного шансу остаточно визначити правих і винних в економічних невдачах України. І хоч у кожної з провідних політичних сил уже сформувався свій стиль поведінки відносно національної економіки, за великим рахунком вони мало відрізняються одна від одної. Тому найбільш адекватною відповіддю на запитання, який уряд гірший, буде — усі. Всі уряди в новітній історії України захоплювалися преференціями для тих чи інших суб’єктів економічного процесу, грішили однобокістю і несистемністю ухвалюваних рішень, прагнули отримання швидких економічних ефектів на шкоду довгостроковому плануванню дій.
Фактично в Україні склалося специфічне управлінське й інституційне середовище, у якому будь-якому уряду, навіть сформованому виключно професіоналами найвищого класу — а до цього нам далеко — вигідніше бути неефективним, аніж ефективним. Недосконалість інститутів державної влади компенсується загальністю тіньових напівлегальних практик ведення справ. Корупційні відносини залишаються єдиною і безальтернативною формою взаємовигідного партнерства. А виборчі цикли, що стрімко скорочуються, робить абсолютно безглуздими навіть припущення про те, що в політиці урядів, що змінюють один одного, може й повинна бути спадкоємність стратегічного курсу. Про яку спадкоємність і про який стратегічний курс можна говорити з міністрами, політичний таймер яких при вступі на посаду налаштовано щонайбільше на рік?
ТРИ АКСІОМИ ДЛЯ ВЛАДИ
Попри уявну нерозв’язність проблем, ситуація в Україні цілком піддається коректуванню на краще. Існує кілька простих аксіом, дотримуючись яких, можна вийти на чіткий курс розвитку. Аксіома перша: всі рішення, що приймаються на урядовому й державному рівні відносно економіки, зрештою, повинні припускати отримання нової якості відносин, інститутів, процесів. По-друге, в економіці у жодному випадку не слід замахуватися на отримання грандіозних результатів у найкоротші терміни, економіка органічно не зносить бліцкригів. Усе, що потрібно робити, — це взяти на озброєння політику мінімальних послідовних кроків у кожній із проблемних сфер. Таким чином, вирішується одночасно проблема спадкоємності курсу та робиться щеплення від небезпечних експериментів з економікою і суспільством. І, нарешті, третя аксіома: ефективною для України може бути лише політика, орієнтована на побудову економіки знань. Як тільки ця стратегічна мета буде не просто проголошена Президентом і новим урядом, а проросте в кожний урядовий документ, кожний парламентський законопроект, указ і так далі, багато нерозв’язних, здавалося б, проблем буде знято. Головне, знизиться напруження, що виснажує економіку та суспільство конкуренції за переділ матеріальних ресурсів — землі, підприємств, галузей, оскільки в умовах економіки знань ключовими чинниками зростання є ресурси принципово іншого типу. Інтелект, кваліфікація, знання, здібності до творчості — всі ці рушійні сили нової економіки невідчужувані, а тому конкурувати за них безглуздо.
Однак для того, щоб почати розмову про зміни у галузі економіки, необхідно чітко локалізувати поле цих змін.
ПАСТКИ ЗРОСТАННЯ
Темпи щорічного економічного зростання української економіки в 2000—2007 рр. у середньому становлять 7%, що значно вище за середньосвітові показники. Проте рік за роком Україна знижує свої позиції у міжнародних рейтингах конкурентноздатності економіки, індексу людського розвитку, глобалізації, економічної свободи тощо. Можна, звичайно, стверджувати, що в самій практиці ранжувати країни за тими чи іншими параметрами економічного розвитку більше політики, ніж власне економіки. Але не треба закривати очі на очевидні речі: досить динамічне економічне зростання спостерігається в Україні протягом ось уже восьми років, а українцям ніяк не вдається намацати його плоди у своїй кишені. ВВП зростає, а наш добробут — ні. 2007 року динаміка рівня реальних зарплат в Україні — найнижча у Європі. Інфляція в поточному році перевищить 10%, тобто повністю поглине річне зростання рівня зарплат геть до зниження реальних прибутків. Ми аж ніяк не намагаємося довести, що згадані показники зростання ВВП фіктивні. Однак немає ніяких сумнівів у тому, що економічне зростання в Україні неефективне.
По-перше, пожвавлення економіки в Україні має суто екстенсивний характер, відбувається, передусім, за рахунок традиційної продукції та переважно забезпечений сприятливою зовнішньою кон’юнктурою для металопродукції перших переділів. Таке зростання провокує примітивізацію національної промисловості, консервує набутий у ході реформ сировинний перекіс реального сектору економіки. Джерела економічного розвитку, що базуються на кількісному нарощуванні металургійного й сировинного експорту в умовах заниженого обмінного курсу гривні, наразі фактично вичерпані. Вітчизняна економіка залишається слабо диверсифікованою, з низьким рівнем інновацій та ефективністю використання ресурсів. Вона характеризується значним міжгалузевим дисбалансом, який відтворюється на рівні інвестиційної, цінової та податкової політики держави. Сьогодні у структурі реального сектору економіки України споживчий сектор становить 19,7%, інвестиційно-інноваційний — 18,2%, енергетично-сировинний — 23,8%, інфраструктурний — 19,7%. У розвинених країнах картина прямо протилежна: на споживчий сектор доводиться до 50% ВВП, інвестиційно-інноваційний — до 20%, енергетично-сировинний — до 7%, інфраструктурний — до 30%.
По-друге, в українській економіці спостерігаються великі внутрішні коливання прибутковості. Розподіл валового прибутку здійснюється на користь фінансового посередництва, операцій із нерухомістю, торгівлі. Тоді як реальний сектор економіки, який, власне, і формує ключові передумови ефективності та пропорційного розвитку економіки, поставлено в надто невигідні умови. Машинобудування, яке виробляє 4,7% ВВП, привласнює лише 3,2% валового прибутку. Обробна промисловість платить 53,4% податків на виробництво й імпорт, тоді як торгівля й операції з нерухомістю — тільки 10,8%. Ці приклади красномовно свідчать про те, що в Україні сьогодні вигідніше спекулювати, ніж виробляти.
За мовчазної згоди держави залишаються низько- або неприбутковими такі сектори економіки, як інформатизація, освіта й охорона здоров’я. Тобто саме ті види діяльності, які у провідних державах формують основи національної конкурентноздатності. Кількісні позитивні зміни в сировинному секторі й у виробництві окремих груп товарів масового споживання відбуваються на фоні подальшої деградації ОПК і сектора високих технологій, які катастрофічно втрачають можливість навіть простого відтворення кадрового потенціалу й підтримки існуючої технологічної бази. Нещодавно Бахрейнський інвестиційний банк вклав 10 млрд. дол. у розвиток економічної зони навколо Бомбея. Проект передбачає створення 300 тисяч робочих місць переважно в галузі високих технологій. А куди витратили ми 5 млрд. доларів за «Криворіжсталь»?
Україна майже не виробляє сучасної та високоякісної конкурентноздатної продукції масового споживання. Водночас, українська держава вже не може утримувати конкурентних позицій у світовій економіці за рахунок дешевизни робочої сили й економії на розвитку освіти й охорони здоров’я.
По-третє, головна проблема вітчизняної економіки, всупереч поширеному переконанню, перебуває не в низькій спроможності наукового сектора виробляти інновації, а в тому, що ці інновації в Україні практично нікому споживати. Фахівцями з НТК «Інститут монокристалів» НАН України розроблено унікальні приймальні пристрої на основі напівпровідникових монокристалів для інтроскопів, які використовуються на митниці для перевірки багажу та вантажів. Основним замовником унікальної продукції українських учених сьогодні виступає корпорація Smiths Heimann GmbH (Німеччина), яка виграла тендер на переобладнання 600 американських летовищ США в рамках програми боротьби з міжнародним тероризмом. Проте, фактично, відсутність внутрішніх замовлень змушує думати: Україні сьогодні вигідніше підтримувати американську систему національної безпеки, аніж зміцнювати власну. Кристали селеніду цинку, які працюють в інтроскопах, можуть використовуватися і в медичних томографах нового покоління, які одночасно мінімізують опромінювання пацієнта і роблять діагностику більш точною. Проте і тут у виробничому впровадженні української інновації в більшій мірі зацікавлена Росія, а не МОЗ України.
Господарські структури в Україні не мають достатньої економічної мотивації, передусім — податкових стимулів, для вирішення завдань технологічної та структурної модернізації виробництва, енергозбереження, формування та освоєння нових товарних ринків. Низький інвестиційно-інноваційний рівень виробництва впливає навіть на таку, здавалося б, успішну область, як металургія, продукція якої лише частково покриває потреби внутрішнього ринку. Не вдається зупинити тенденцію старіння основних фондів, яка негативно впливає на ефективність виробництва та приховує в собі перманентну загрозу техногенних катастроф.
Усі ці факти красномовно свідчать про те, що з усіх відомих моделей економічного зростання Україна прийняла на озброєння найбільш деструктивну модель «зростання без розвитку».
ЗАСТАРІЛА ЕКОНОМІКА — ВРАЗЛИВИЙ СУВЕРЕНІТЕТ
Міжнаціональна конкуренція сьогодні охоплює не лише товарні ринки, але й ринки капіталів, технологій і робочої сили. Зростання продуктивності в світі все в більшій мірі спиратиметься на накопичення не фізичного, а людського капіталу, та підвищення вкладу в зростання економіки знань.
Особливостями технологічного розвитку в найближчі десятиріччя стануть, по-перше, розвиток технологій, які формуються на стику різних предметних галузей, а по-друге, посилення дифузії сучасних високих технологій у середньо- і низкотехнологічні сектори виробничої сфери. Можна чекати формування нових виробничих технологій, які забезпечують у рамках традиційних галузей істотну зміну характеру виробничих процесів і властивостей готової продукції.
Усе це формує досить несприятливе середовище для розширення економічних перспектив України, враховуючи енергоємність вітчизняної економіки, нестабільність світової кон’юнктури щодо українських товарів експортної групи, відсутність чіткої стратегії просування національних інтересів після приєднання до СОТ і так далі. Практично неминучі в цьому випадкові втрати конкурентних переваг України призведуть до істотного уповільнення темпів зростання ВВП при одночасному зростанні внутрішніх цін.
Україна змушена шукати своє місце в новій економічній системі, яка своєю чергою перебуває в постійній динаміці.
50 років тому на частку країн «великої сімки» припадало 51% світового ВВП, а 2006 року — вже лише 41%. Зниження питомої ваги «сімки» в світовій економіці на 10 відсоткових пунктів, або на 1/5, не було різким, але все ж таки відчутним, навіть при тому, що на вказаний період припало «економічне чудо» у ФРН і Японії.
На відміну від нових індустріальних країн і країн, що розвиваються — Бразилії, Росії, Індії та особливо Китаю — Україна наразі не змогла пробитися на широкий світовий ринок і зайняти там надійні ніші збуту готової, а не сировинної, промислової та сільськогосподарської продукції. Наприкінці 80 х років ХХ сторіччяпитома вага економіки України (тоді УРСР) у світовій становила близько 2%. До кінця першого десятиріччя ХХI сторіччя цей показник знизився до 0,5% за паритетом купівельної спроможності, і до 0,2% — за валютним курсом.
Тому сьогодні мова повинна йти про нове позиціонування України в геоекономіці, спрямоване на зміну самої якості участі країни в міжнародних економічних процесах.
АГЕНТИ МОДЕРНІЗАЦІЇ
Україна досі залишається однією з небагатьох країн на пострадянському просторі, де є досить сильний та амбіційний національний капітал. Досі найбільш ліквідні об’єкти та сектори вітчизняної економіки перебувають під контролем підприємців з українським громадянством, які в тій або іншій мірі зв’язують своє майбутнє з Україною, а значить, безпосередньо зацікавлені в успіху проекту побудови самодостатньої країни.
Як показує світовий досвід, флагманами модернізації в «молодих» ринкових економіках виступають великі національні корпорації, у минулому орієнтовані на низькі технологічні устрої. У сучасних українських реаліях державна політика щодо конкурентоспроможних компаній повинна бути орієнтована на обидва вектори — «вбудування» вітчизняних фірм у виробничі ланцюжки транснаціональних корпорацій і перетворення власних корпорацій у транснаціональні. В обох випадках головна роль у примноженні конкурентних переваг України належить великому бізнесові, а основним завданням держави виступає створення адекватних правових умов.
Створення на базі великого національного бізнесу «вітчизняних ТНК», здатних утримувати конкуренцію в глобальних галузях виробництва товарів і послуг, передбачає спрощення процедури експорту капіталу з метою його вкладення в зарубіжні прибуткові активи, а також уточнення правил оподаткування, щоб уникнути «подвоєння» податків.
Що стосується стратегії «залучення» на внутрішній ринок зарубіжних ТНК, то тут потрібно жорстко дотримуватися національних пріоритетів. Адже їх нечіткість або яскраво виражений «приватний» характер — прямий шлях до розмивання економічного суверенітету. З 2005 року в Україні почала змінюватися модель економічного і політичного розвитку шляхом послідовної транснаціоналізації. У той же час, зворотний процес, а саме формування великого національного капіталу, який прагне до експансії на зовнішні ринки, йде незіставно повільно. У результаті Україна встала на шлях більшості країн Центрально-Східної Європи, в яких провідні виробництва поступово інтегруються в транснаціональні корпорації, що відкриває перед іноземним капіталом широкі можливості впливу на внутрішні політичні ухвали та формує модель залежного розвитку. У рамках такої моделі лідером і основним замовником інноваційних ініціатив є ТНК, які діють у власних інтересах, серед яких виділяється мотив придушення конкурентних переваг «тубільних» корпорацій і підприємств.
Тим часом, не можна не зважати на той факт, що в сучасній економіці в будь-якому випадкові домінуватиме транснаціональне виробництво, а значить поняття «вітчизняна продукція» продовжить втрачати своє первісне значення. Сильною буде лише та країна, в якій діють глобальні гравці, які визначають світові тенденції розвитку технологій і фінансових потоків. Чи можливо вирішити дилему залежності та ізоляції? Ми вважаємо, що так. На перший план повинна вийти кооперація, яка відповідає загальній меті випереджального розвитку економіки — орієнтація на ТНК, які успішно використовують передові технології, перенесення «центра ваги» в спільних проектах iз торговельно-розподільної діяльності на виробництво, забезпечення хоча б часткового використання філіями ТНК українських технологічних розробок.
Якщо стратегічним завданням для України є створення власних високотехнологічних виробництв, то в найближчій перспективі нам потрібно, як мінімум, відновити режим сприяння для складання сучасної техніки — телевізорів, мобільних телефонів, холодильників, пральних машин та іншого. Порівняно нещодавно в Україні діяли високі митні ставки на ввезення готової техніки та низькі — на ввезення комплектуючих, що робило більш вигідним для концернів-лідерів відкриття в нас своїх виробничих ліній, аніж експорт. У рамках українських ВЕЗ умови були ще привабливішими — не було плати за митне оформлення комплектуючих, було зменшено платежі за податком на прибуток. Проте 2005 року постреволюційний уряд скасував пільгові режими для ВЕЗ і одночасно відкрив ринок побутової техніки, знизивши ставки імпорту в середньому в 2,5 разу. У результаті інвестори або відмовилися від своїх планів в Україні, або переорієнтувалися на проміжне, низькотехнологічне складання, перенісши фінальний етап виробництва в інші країни Східної Європи. Сьогодні, коли українська держава стоїть на порозі вступу до СОТ, пріоритетним завданням для керівництва має стати розробка комплексу заходів, спрямованих на підтримку імпорту високих технологій. Вибір такого шляху аж ніяк не скасовує нарощування власної науково-технічної бази, скоріше, йому сприяє. Саме так свого часу вчинила Росія — вже сьогодні в ній виробляють техніку всесвітньо відомих марок Bosh, Siemens, LG, Gorenje...
Наступним кроком має стати системна підтримка інновацій і інвестицій у галузях, що розвиваються найбільш динамічно й забезпечують значний приріст ВВП — для України це передусім металургія. У РФ ще з 2004 року «Норильский никель» і «Северсталь» витрачають мільйонні суми на НДДКР; значні кошти вкладаються й у розробку революційних технологій видобутку нафти. Звісно, за великим рахунком, інвестиції йдуть у сировинний сектор економіки, але при цьому — в його інтенсивний, а не екстенсивний розвиток.
В Україні ініціатором програм модернізації виступає насамперед ІСД. Індустріальний союз Донбасу планує вкласти в розвиток Алчевського металургійного комбінату млрд. Після завершення модернізації випуск конкурентоспроможної металургійної промисловості збільшиться вдвічі. У листопаді цього року на меткомбінаті було відкрито киснево-конвертерний цех, який вироблятиме відповідальні марки сталі відповідно до найжорсткіших світових стандартів якості та екологічних норм.
На сьогоднішній день подібні проекти здійснюються не завдяки, а всупереч офіційній промисловій політиці. Разом із тим, світу давно відомі ефективні інструменти, що стимулюють модернізацію виробництва й, відповідно, впровадження енергозберігаючих технологій. Передусім це використання прискореної амортизації з метою оновлення виробничих фондів і податкові пільги. У США термін амортизації для обладнання, використаного для НДДКР, становить п’ять років, у Німеччині — в перший рік може бути списано 40% витрат, а в деяких країнах «списувати» новітні види обладнання дозволено ще до початку їхнього використання. Крім того, амортизаційні кошти виступають головним джерелом формування інвестиційних ресурсів: наприклад, у Росії Стратегією розвитку металургійної промисловості до 2015 року передбачено, що середньорічний розмір амортизаційних відрахувань у період з 2007 по 2010 рр. становитиме 60 млрд. крб.
Іноді стимули взагалі перевищують інвестиції: в Австралії податкові пільги становлять 150% інвестицій, у Бельгії — 110%. У більшості розвинених країн передбачено стовідсоткове виключення з оподатковуваного прибутку коштів, спрямованих на інновації.
У деяких випадках реструктуризація ключових галузей супроводжується прямою держпідтримкою. 2002 року між ЄС і Чехією було підписано спеціальний протокол («Кодекс сталі») щодо державних субсидій для чеських сталеливарних підприємств терміном на чотири роки. Завдяки послідовній політиці уряду США інвестиції у сучасне металургійне обладнання дозволили в рази скоротити споживання паливно-енергетичних ресурсів і лише на цьому «заощадити» близько 0 млрд. Зрозуміло, що для української економіки зниження енергоємності є не лише питанням економічної ефективності, а й проблемою національної безпеки.
Стимулювання модернізаційних процесів у металургії має принципове значення для економіки загалом. Підйом металургійної промисловості, грамотно підтриманий державою, міг би стати стимулом прискореного розвитку металоємних галузей, наприклад, машинобудування. Подібні системні зміни згодом «повернули» б Україну в рамки провідного світового тренду — зростання частки машинобудівного комплексу в структурі промислового виробництва.
Розвиток підприємств за запропонованою схемою в перспективі дасть можливість сформувати кластери, що включають фірми різних форм власності й величини. «Кластерна» взаємодія споріднених галузей широко використовується передовими країнами — наприклад, у Франції й Німеччині створені так звані полюси конкурентоспроможності, що об’єднують державні установи наукового профілю, приватні виробничі фірми й тематичні мережі науково-дослідних інститутів, які працюють над інноваційними вирішеннями конкретних виробничих задач. У рамках таких кластерів реалізовуються сучасні підходи до кооперації й спеціалізації виробництва, що дозволяє не тільки підвищити якість продукції, а й досягнути істотної економії за рахунок синергії технологічно взаємопов’язаних виробничих комплексів.
ЩО РОБИТИ?
Україна має у своєму розпорядженні необхідні ресурси не лише для економічного зростання, а й для соціального процвітання. Передусім — це значні людські, технологічні, виробничі й природні ресурси: заповзятливі й поінформовані люди нового покоління, виробничий і науково-технічний потенціал, який стане стартовим майданчиком переходу до конкурентоспроможного якісного зростання. Серед понад 100 країн світу, що займаються космічною діяльністю, Україна досі утримує четверте місце після США, Росії та Франції, а в літакобудуванні наша держава, за оцінками Єврокомісії, входить до трійки найперспективніших для співпраці країн. На нас також продовжують зважати й щодо наукового потенціалу загалом.
Тому ключове завдання економічної політики до 2015 року — перехід від експортно-сировинного до інвестиційно-інноваційного типу економічного розвитку, нарощування конкурентного потенціалу за рахунок національних переваг у науці, освіті та високих технологіях.
Період 2008—2015 рр. має стати важливим етапом прискорення економічного й соціального розвитку України шляхом здійснення прогресивних структурних перетворень у економіці, поглиблення її зовнішньої інтегрованості й значного поліпшення діяльності ринкових інститутів. Інакше Україна буде дедалі глибше загрузати в сценарії «залежного розвитку». Таким чином, мова мусить йти про створення умов для ефективного й динамічного економічного зростання, що грунтується на інвестиціях та інноваціях, які забезпечать структурно- технологічну модернізацію вітчизняної економіки й стабільне підвищення добробуту громадян України. Останнє стає головною стратегічною метою економічної політики держави.
Виходячи з цього, слід, по- перше, усвідомити, що ключове значення для розв’язання сучасних економічних проблем України мають реформи, що виходять за рамки економічної сфери. Реальним «вузьким місцем» сьогодні є система правозастосування, передусім судова й правоохоронна системи. Країна підійшла до такої фази, коли подальший економічний розвиток значною мірою визначатиметься станом інститутів державної влади. Нормальне функціонування економіки неможливе без ефективного державного апарату, справедливого суду, гідної правоохоронної системи.
По-друге, слід виробити інструменти економічного зростання, завдяки яким буде забезпечено подвоєння ВВП за 9—10 років, станеться переструктуризація й диверсифікація економіки, посиляться конкурентні позиції країни. У результаті Україна за рівнем економічного розвитку наближатиметься до найбільш розвинених країн, тобто темпи зростання стабільно перевищуватимуть середньосвітові або європейські показники.
По-третє, абсолютним пріоритетом мають стати реформи секторів, пов’язаних iз розвитком людського потенціалу, передусім освіти й охорони здоров’я. Головні конкурентні переваги сучасної високорозвиненої країни забезпечуються високим індексом гуманітарного, або, простіше кажучи, людського розвитку.
По-четверте, вживання будь- яких заходів економічної політики не мусить підривати досягнутого рівня макроекономічної стабільності. Грошова й фінансова стабілізація є найважливішим досягненням останнього десятиріччя й найважливішим чинником формування сприятливого інвестиційного клімату.
По-п’яте, величезне значення у вирішенні задач, що постали перед країною, має удосконалення її інститутів. При цьому державі слід виробляти виключно тонкі механізми налагодження економічних процесів, які потребують обережного втручання в тканину економіки, оскільки адміністративний потенціал влади за останні роки істотно зріс. Українська держава, зміцніла не лише кількісно, а й, будемо сподіватися, якісно, тепер може дозволити собі бути активнішим і мудрішим гравцем, ніж протягом останніх років.
Разом із тим, варто залишатися реалістами. Це означає, що в сучасних українських реаліях оптимальним є диференційований підхід до стратегічних орієнтирів, що передбачає поєднання:
* стратегії «розвитку навздогін», яка полягає в освоєнні випуску конкурентоспроможної продукції, що вже виробляється в розвинених країнах. Ця стратегія може застосовуватися у виробництві побутової техніки, двигуно- й автомобілебудуванні, хімічній промисловості;
* стратегії освоєння передових технологій, яка передбачає використання власних науково-технічних досягнень на основі накопичення основного капіталу з метою створення нових видів продукції, а також формування попиту на них на внутрішньому й зовнішньому ринках. Цю стратегію доцільно реалізовувати в оборонній, аерокосмічній, суднобудівній промисловості, хімічному, важкому й енергетичному машинобудуванні, індустрії інформаційних технологій, інших наукоємних виробництвах;
* «проривної» стратегії, орієнтованої на створення нових видів продукції, що випереджують сучасні зразки на одне-два покоління. Ця стратегія базується на концепції «обігнати не наздоганяючи», має селективний характер і має здійснюватися на базі інноваційних підприємств.
Три зазначені стратегії мають реалізовуватися одночасно, а не почергово, адже вони мають спільну мету — досягнення нового технологічного рівня української економіки.
І, нарешті, головне. Ми певні, що економічні трансформації є неможливими без істотних змін у громадській думці, без формування взаємної довіри між громадськими об’єднаннями, національним бізнесом і політикумом. Суспільство, орієнтоване на зміни й готове до них, — основа будь-якого масштабного проекту реформ. Тому стратегія має виходити з наскрізної координації потреб людей, цілей економічного розвитку й інтересів держави як суб’єкта глобального світу. Інакше не буде ні ефективного суспільства, ні ефективної економіки, ні ефективної держави.
