Цього тижня у російських ЗМІ широко обговорювалася тема святкування 235-річчя від дня народження Йосипа Джугашвілі, який увійшов у історію під прізвищем Сталін. Газета вже представила читачам думку російського публіциста з цього приводу. Наразі пропонуємо фрагмент розмови головного редактора «Нової газети» Дмитра Муратова від 21 грудня під час ефіру програми «Особлива думка» на «Радіо «Эхо Москвы» з ведучою Іриною Воробйовою.
— ...Знаєте, питання у мене таке. Я молода людина, і мені дуже важко це все зрозуміти — як ви вважаєте, чому в нашій країні так багато людей усе ще люблять Сталіна?
— Ви знаєте, якось, коли ми з власним краснодарським кореспондентом «Нової газети» Альошею Тарасовим були на Ігарці з його другом Зіряновим у експедиції, знайшли будівництво 511—513 — сталінську дорогу по Північному Полярному колу. Там один бізнесмен вирішив відновити пару кілька років тому велетенську статую Сталіна на постаменті, який зберігся в селі Курейка, де той відбував заслання. Привіз туди на баржі три-чотириметрову фігуру і встановив. Голова Туруханського краю, чудова жінка, приїхала туди на тракторі за кілька сотень кілометрів, скинула цю статую і написала: «Сталіна без мого дозволу не відновлювати».
— Смілива жінка.
— Так. А я в Льоші запитав: «Льошо, з чим це пов’язано? У вас же зеківський край». Тут скільки народу полягло на цьому жахливому будівництві, де жінкам, аби якось від цих страшних робіт просто вижити, чоловіки баночки зі спермою перекидали, щоб вони намагалися штучно себе запліднити, бо інакше не виживали. Там було неможливо. Там і зараз неможливо. Ми ходили всіма цими місцями — там якісь спеціальні сталеві мухи, наче кулі з великокаліберного кулемета, що штормівку наскрізь прокушують. Там умови дикі. Дорога нікому не згодилася, вся вона вимощена кістками. І тоді Тарасов мені сказав одну фразу, і я готовий цю фразу дуже багатьом адресувати з тих, хто зараз стоїть на боці людини, котра мільйони розстріляла, вбила, замордувала. Він сказав: «У наших краях зеки вмирали, а ВОХРа давала міцне потомство». Це, звісно, я певен, нащадки ВОХРи. Як же можна так не любити людей, які разом із ними могли зараз жити? В яких могло з’явитися ціле покоління. Які страшно згинули у катівні Суханівка. Сталіна виправдали, наступним виправдаймо Берію, потім Ягоду. Виправдаймо Берію і як ѓвалтівника. Так, він зѓвалтував багато дівчат, але ж він допомагав будувати атомну бомбу. Я сьогодні прочитав Яна Рачинського у «Новій газеті», який сказав, що це нетрадиційна суспільна орієнтація — ненависть до людей, любов до держави.
— До речі, про публікації у «Новій газеті». Я ось дивилася сьогоднішнє число газети, й там доволі багато про Сталіна. Зокрема, про метро, про метробудівців, які загинули. Мені стало дуже цікавим це порівняння. Взагалі, розкажіть про публікацію у вашій газеті про метробудівців і про пана Гаєва, який зараз завідує цим метро й відновлює там так чи інак ім’я Сталіна.
— Я не був на станції метро Курська, я не очевидець того, що там набудовано. Я можу сказати, що дійсно в першому ж списку, якщо я не помиляюся, під номером 204 був перший начальник метробуду, з якого все це почалося. Я думаю, що Гаєв як людина креативна неодмінно мав подумати про те, щоб на тій самій станції або на іншій, яка була першою, поруч встановили, що тут жив і працював, копав ці перші тунелі чоловік на прізвище, якщо я не помиляюся, Петровський, який був першим начальником метробуду. Його розстріляли того дня, коли на Нікольській, 3 Ульріх ухвалив йому смертний вирок, а також прохідникам — перший список складався з 44 осіб — прохідникам, інженерам, десятникам, бригадирам. Їх також розстріляли. Чомусь їхні кістки лишилися там, під тунелями, а Сталіна там уславили. Іще раз кажу: це така безумна, патологічна, мазохістська любов до держави й ненависть до людей, до народу. Ось я скажу вам так: той, хто оспівує Сталіна, ненавидить свій народ лютою ненавистю.
— Ну, добре. А якщо говорити про тих, хто ненавидить Сталіна, а це люди, які кажуть, що він убивця і так далі, — чому люди в нашій країні, експерти, політики, історики, журналісти не можуть перегорнути цю сторінку?
— Ви знаєте, тому, що вона не написана. Ось у нас у країні є в Магадані той монумент, який зробив Ернст Нєізвєстний, про якого нещодавно згадував президент Медведєв. Я був у Ернста Нєізвєстного кілька днів тому в гостях, скажу вам, як колись Ястржембський про Єльцина, «ручище у нього міцне», у нього готовий макет пам’ятника, він уже відлив у масштабі у бронзі. Це приголомшливий пам’ятник — пам’ятник перевернутим, перемолотим людським тілам, перед яким повинна стояти фігура, яка дуже нагадує Анну Андріївну Ахматову в період написання «Реквієму». Але нічого у нас не може зрушити з місця. Вистачає у нас грошей на все, крім як на те, аби звести монумент і меморіал. Нєізвєстний навіть говорить каже мені, що «я нічим зараз не можу займатися — так моя голова зайнята цим». Я гадаю, що навіть ми разом із «Эхом», можливо, оголосимо збір підписів щодо цього пам’ятника. Ми повинні зробити меморіал такої сили емоційної й аналітичної, якщо хочете, сили, аби люди входили туди одними, а виходили іншими. Як, наприклад, у музеях Берліна, як у музеї Голокосту у Вашингтоні.
— Ви ж розумієте, що туди підуть люди, які загалом і так усе розуміють.
— Так. Учора мене вразило у програмі НТВ те, що, мабуть, інфотейнмент не може нормально аналізувати історію, хоча там були шановані мною особи НТВшників — і Хреков, і Парфьонов, і Лобков, і Кондратьєв, у жанрі інфотейнмент це не розглядається. Погляньте, що відбувається. Державна Дума в особі Андрія Ісаєва, відомого єдинороса, відмовилася вибачитися перед тими, хто відсидів у таборах. Відмовилася. Боялися, напевно, що відшкодування морального збитку вимагатимуть. Табурет, який розбили під час захвату, — так, готові визнати, що його розбили, не платити за нього, а ось просто вибачитися перед цими людьми — ні, Державна Дума Росії відмовилася. А чому відмовилася? А тому, що держава завжди має рацію. Ось вона має рацію з Магнітським. Слава богу, там Медведєв ситуацію змінив — перша партія тюремників вирушила не по етапу, але вони, принаймні, хоч би когось не покарають. Ось держава завжди має рацію. Це ідеологія підручників Філіппова, це постійна ідеологія, коли ми пишемо у нашій країні не історію людей, не історію характерів, не історію поколінь, ми їх не знаємо в обличчя, ми пишемо лише історію подвигів і історію держави. Я впевнений, що з цим пов’язано. А нам потрібно разом з «Эхом Москвы» та з великим бізнесом обов’язково збудувати такий меморіал. Помер Олександр Миколайович Яковлєв, пішов у відставку Михайло Горбачов, і що ми бачимо? Ми бачимо, що процес реабілітації припинено. Черево Луб’янки, яке розкрилося і показало нам, як заарештовували молодих студентів, 19-річних вдіківців, наприклад, «справа Фріда» та компанії наших знаменитих сценаристів — за те, що вони готували замах на Сталіна з квартири на Кутузовському. Щоправда, потім з’ясувалося, що вікна виходили не на трасу, а у двір. І таких справ сотні й сотні тисяч. І знову всі закрито. Вчора, коли була ця програма на НТВ... не дивлюся я російське телебачення, проте вчора випадково ввімкнув, неділя була.
— Ось вам щастить, просто шалено щастить.
— Спасибі, Ірино. Ось сперечаються: Сталін писав указ, згідно з яким 12-річних дітей можна розстрілювати й переслідувати за кримінальним законом. Вони сперечаються: було чи не було. Так ось, я документ приніс — №109, «Постанова ЦВК і СНК СРСР Про заходи боротьби зі злочинністю неповнолітніх. Із метою якнайшвидшої ліквідації» — це в мене роздруківка звідти, це була спершу записка Калініна, потім вона була підписана Молотовим, завізована Сталіним. Усе це було 8 квітня 1935 року. Цитую: «Неповнолітніх, починаючи з 12-річного віку». Ще раз читаю: «Неповнолітніх, починаючи з 12-річного віку», себто з п’ятикласників, «викритих у здійсненні крадіжок, у спричиненні насильства, тілесних ушкоджень, каліцтв, у вбивстві або у спробах убивства, притягувати до кримінального суду з використанням усіх заходів кримінального покарання». Пізніше сюди додалися шпигунство й антирадянська агітація. Тобто всі заходи — це означає, якщо комусь іще невідомо, і розстріл. Чого тут було сперечатися?
— Звідки у вас цей папірець?
— А ви знаєте, ми разом із «Меморіалом» випускаємо цю вкладку «Правда ГУЛАГа», таку табірну багатотиражку, вкладену в газету, вона чорно-біла завжди. І ми, звісна річ, за всім цим стежимо. Я ж кажу, вчора у програмі історик, котрий вижив із розуму, говорив про те, що неодмінно буде встановлено пам’ятник Сталіну, коли помруть усі жертви та члени їхніх сімей, ось після цього можна буде відновити... Тоді треба зачекати, доки помруть усі, хто пам’ятає Гітлера, Пол Пота — і тоді ми всім лиходіям поставимо пам’ятники, коли помруть усі, хто пам’ятає про жертв. Це, звичайно, клініка неврозів. Це в районі Донської вулиці.
— І, закриваючи тему Сталіна. Знаєте, у нас на «Эхо», у блозі, Сергій Митрохін, лідер партії «Яблуко», написав, що він пропонує внести до «Закону про політичні партії» категоричну заборону на пропаганду нацизму й сталінізму, а також оголосити 21 грудня Днем пам’яті жертв геноциду народів Росії. Ось ви б підтримали Мітрохіна?
— Я, напевно, підтримав би. Але це ж має бути для всього народу. А це означає, що еліта повинна виробити, врешті-решт, свою точку зору. Вона має бути розумною та доказовою. Це не та еліта, яка сидить у Раді Федерації, як у СІЗО, а та, яка кров’ю і потом виробляє найважливіші ідеї та вивчає власну історію і пред’являє її. І я цілком певен, що меморіал, який має бути тут, у Москві, повинен бути збудований, і земля для цього є, туди мають приходити люди, школярі повинні туди приходити й тикати кнопкою в комп’ютер. Це те, що роблять у себе «Меморіал» і Рогінський. Там має виникати історія їхньої сім’ї, те, як вона постраждала. І там повинні бути гіди з різних міст — і з Литейного, як у нас зараз називається напівгламурний серіал, де менти досі на «Волгах» їздять, що там було, на цьому Литейному, і як він глитнув назад у себе всю пам’ять про те, що відбувалося в тих камерах і казематах. І обов’язково там мають бути величезні фрагменти Суханівської в’язниці. Це була найстрашніша в’язниця в історії людства. Там були перші катівні. Там Ягода, Абакумов особисто катували — особисто! Причому була інструкція, і вона наводиться в тих матеріалах, які ми надрукували, надрукувала чудовий дослідник Головкова. Перед смертю мали до смерті катувати. Було два спеціальні підручні Абакумова, котрі забивали людей до витікання очей, і лише після цього їх розстрілювали, оскільки потрібно було ось так залякати, аби глухий звук про Суханівку всюди йшов. У Солженіцина цитата наводиться: «Не говоритимеш на Луб’янці, вирушиш до «Матроской Тишины», потім до Бутирки, а потім до Суханівки». Це було останнє коло пекла. Там були спеціальні катівні, обладнані за останнім словом техніки. Там людям, причому переважно це були воєначальники, артисти, інженери, великі будівельники, у перші дні ув’язнення приносили їжу з Будинку архітектора, який там поряд, але одну порцію ділили на 12, аби вони відчували смачну їжу, яку їли на волі, але вона також була різновидом кари. Я вам можу сказати, що багатьох, кого розстрілювали в Суханівці, Ягода, Єжов ховали поряд зі своїми дачами. Тобто у цих людей... Так-так! І в районі Бутівського полігону.
— Як же вони там жили?
— Знаєте, в цьому, напевно, у них була гордість. І ось на цих кістках збудували ту державу, якою нас зараз намагаються змусити пишатися. Але як можна пишатися чужою смертю?
