«Народ, який вірить, що якась сумежна країна або імперія збудує йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком, а його політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур». Це — Олег Ольжич, поет, політик, публіцист, Патріот України (патріот не красивих пафосних промов, а життєвого вибору понад мислиму межу людських сил), це його карбований, стиснутий, сталево-лаконічний стиль. І це — його пророцтво (на нашу спільну українську ганьбу, ці слова Ольжича дуже точно описують те, що відбувається в нашій державі сьогодні).
Олег Ольжич (Кандиба), син видатного українського поета-лірика Олександра Олеся, своїми муками і кров’ю здобув право на почесне місце в нашій національній історії. 12 днів безперервних катувань у гітлерівському концтаборі Заксенхаузен (нацисти прагнули зламати волю одного з вищих керманичів ОУН (мельниківської), але Ольжич переміг у цьому двобої, не вимовив ні слова ворогам — олівцем, якого не тримали розпухлі від тортур пальці, написав катам, що ні про своїх друзів, ані про свою працю в ОУН свідчити категорично не буде) — ось його пропуск в безсмертя. На 13-й день, 10 червня 1944 року, Ольжич помер на цементній долівці камери смертників №14 секретного об’єкта «Уелленбау» — найретельніше охоронюваної частини Заксенхаузена. Він не виказав нікого — хоч його били страшно.
Героїзм Ольжича не може не вражати. Проте моральний обов’язок всіх, для кого Україна не є абстрактним поняттям (а тим більше — «територією проживання»), — знати не тільки про його незрівнянну звитягу, не тільки про виняткову його роль у керуванні націоналістичним підпіллям в Україні у 1941 — 1944 роках, а й про спадщину Ольжича — публіциста, політичного мислителя, українознавця, історика, археолога. Знати про людину, яка ще з юності вибудувала собі непорушну українську «скелю цінностей» і була їй вірною аж до загибелі. Можливо, публіцистичній спадщині Ольжича пощастило менше, аніж його суто літературній творчості. Тим більшою є потреба хоча б «ескізно» заповнити цей пробіл. При цьому слід ясно бачити не міфічного, а історично реального Ольжича, такого, яким він був насправді, й розуміти, що певна частина його ідей була жорстко обумовлена саме конкретною безжальною добою 20 — 30-х років минулого століття, доби двобою імперій, тоталітарних систем, поневолювачів України (і це не могло не накласти відбиток на погляди нашого героя, геть позбавивши його будь-якої сентиментальності). З Ольжичем не обов’язково стовідсотково погоджуватись — проте не може не запалювати його вогненна любов до України.
Ідеологія українського націоналізму 20 — 30-х років, одним із чинних репрезентантів якої був Олег Ольжич, в ідейному та організаційному плані жорстко протистояла як тоталітарному радянському більшовизму сталінського зразка, так і західним ліберальним та консервативним доктринам. Щодо сталінізму, то тут Ольжич, буквально ще з дитячих років бувши свідком агресії червоної Москви проти України, ніколи за своє життя не мав жодних ілюзій. Зрілий політичний лідер ОУН, Олег Кандиба зазначав у статті «Войовнича неокласика» (1935): «Зрозуміло, що молодий дух нації мусив протиставити запальній казці комунізму — пафос державної ідеї». І далі, дуже важлива думка: «Почалося з пробудження історичної пам’яті». Бо, власне, для Ольжича українська минувшина часів давньоруської держави та козаччини була гарячим, трепетним сьогоденням, була цінністю, що її патріоти Вітчизни мусять воскрешати «тут» і «тепер», а не десь у абстрактному майбутті. «Держава будується сьогодні» — цю формулу Ольжич виробив досить рано, відстоював її наполегливо і жорстко, аж до мученицького кінця життя.
«Подолання смерті, віднайдення цінностей, що виходять поза межі життя одиниці й покоління, — ось здобуток останньої доби». Це ще одна карбована формула, що добре передає Ольжичеве credo (до речі, замислимось: а теперішня, значною мірою формальна, «прапорово-гербова» незалежність Ураїнської держави хіба зменшує актуальність ольжичевих слів, сказаних більш як 70 років тому?). Проте Ольжич не тільки вибудовував непорушну «скелю цінностей» — він, окрім цього, був глибоким і проникливим аналітиком головних політичних та, особливо, культурних процесів доби.
Ось як визначав український поет і борець більшовицькі засади політики в галузі культури: «В почутті свого месіанізму большевизм не тільки — як фашизм — здобуває потрібну собі культуру, а хоче нести нову культуру, свою власну, як виплід кляси, що перебирає керму історії, отже, творить пролетарську культуру. Ця пролетарська культура — розуміється — має бути інтернаціональною, бо ж, за Леніним, мета соціалізму є не тільки знищення розпорошеності людности на дрібні держави, всякої відокремленості націй, не тільки зближення націй, а й злиття їх. А що «...до неминучого злиття націй людськість може прийти тільки через переходову добу повного виявлення всіх пригнічених націй, тобто їх відокремлення», — то й створено формулу культури «національної формою, інтернаціональної змістом». І далі Ольжич вказує: «Внутрішня суперечність і кінцева «безвиглядність» будівництва національної культури в цьому аспекті й спричинили всі непослідовності та хитання большевицької культурної політики». Ось чому він говорить про «загибель большевицького патосу, що на його місці запанували фальш і облуда, патосу, якого не можна заступити ніякими поліційними розпорядками». А резюме автор дає таке: «Отже, при всій плановости й грунтовности — культурна політика большевизму не дає бажаних наслідків. Причиною цього є, попри безплідність матеріалістичної філософії, засадничо хибне наставлення застосовувати в ділянці мистецької та наукової творчости адміністративно-бюрократичні способи кермування та різного роду поліційні санкції. Культурна творчість, що потребує могутнього внутрішнього відчуття правди та справжнього патосу, тратить свої джерела, коли туди вривається брутальна рука унтера Прішібєєва. Поза тим рішаючою є все ж таки атмосфера облуди й брехні, що її плодить совітська суспільно-політична дійсність, в якій умирає кожна творчість і яка повністю була перенесена большевицькою культурною політикою в царину мистецтва й науки». Дуже схоже на вирок історії догматичному вченню, котре щосили прагнуло виховати «нову», небачену досі людину на 1/6 частині земної кулі (в Україні в тому числі!). Треба лише зауважити, що тут Ольжич веде мову про культурну політику сталінського режиму; зайве й говорити про ставлення письменника до політичної доктрини большевизму, котрий винищував його рідну Україну...
Проте, заради об’єктивності, не можна ігнорувати також і критику (часом дуже гостру та нищівну) Ольжичем теоретичних основ західного лібералізму. Так, він пише про «перестарілі суспільні ідеали лібералізму, охлялість його ідейних стимулів» (стаття «В авангарді героїчної доби», 1938), що й спричинює «його постійний відступ на полі культури перед націоналістичною духовою творчістю. Релятивізм вартостей, слабкість ліберальних реакцій (на все, крім націоналізму, що ліберальному світові в цілому загрожує), безпрограмовість та безплановість у роботі — є дальшою причиною». Причому Ольжич прагне ретельно дослідити історичне коріння ліберальної доктрини. Він робить екскурс в минуле Європи і доходить, зокрема, таких висновків: «Демоліберальна культура, що зросла на грунті в першій мірі позитивістичної та матеріалістичної філософії, інспірована політично ідеями французької революції та різними доктринами соціалізму — з цією-то культурою українська нація вступила у світову війну та свою революцію — зазнала страшного удару! По-перше, не витримали її ідейні основи в політичній площині. Українська демократія і соціалізм, несучи на собі відповідальність за національну поразку, скомпрометували всю світоглядові основу демолібералізму. Але вже сама природна духова реакція мас у революції від початку розійшлася з цією духовністю, даючи революції стиль високого героїчного напняття, чину й жертви. Жорстока дійсність, що запанувала на просторах України по поразці, перетопила розслаблену ХІХ століттям українську душу на давній історичний метал. На Східній Україні ліберальна психіка була радикально усунена большевицькою дійсністю, що викликала проти себе ще твердшу й ще дальшу від понять і прикмет ліберальної психології націоналістичну духовність. Так поле резистенції ліберальної духовності й культури було обмежене на західні українські території та еміграцію».
Тут буде логічним сказати хоча б декілька слів про загальну концепцію української національної історії, як її бачив Ольжич (до речі, відчутним є вплив на його погляди вчення Дмитра Донцова, тобто інтегрального націоналізму, але це тема окремого розлогого аналізу). Ольжич був переконаний, що «вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад. А вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною. В цій вічній боротьбі творчого будуючого духа зі стихією степу й руїни віримо твердо, що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б цей не походив і як не проявлявся. Бо інакше не було б смислу в нашому житті і змаганні» (розвідка «Дух руїни. По сторінках історії», 1940). І трагічний перебіг подій 1941 —1944 років в Україні, найактивнішим учасником яких був Ольжич, знову й знову переконував його, заступника голови Проводу Українських Націоналістів, у правоті власних слів: «Нашою хворобою є те, що ми добром групи заступаємо добро народу і націю бачимо через призму групи чи організації, до якої належимо, а не навпаки». Проте, попри всі розлади й ворогування між «своїми», Ольжич був завжди переконаний: «Український націоналізм повстав із внутрішньої потреби нації», передовсім з потреби зберегти і зміцнити власну державу, а не був інспірований будь-ким ззовні (до речі, Ольжич не раз називав Тараса Шевченка «першим речником українського націоналізму», чітко і недвозначно визначаючи тим самим унікальну роль найвищого духовного авторитету українців у зародженні та розвитку націоналістичного руху).
Поза сумнівом, для Ольжича нація («вічна й незмінна, як Бог») була вищою цінністю — до речі, можна й варто посперечатись про уявлення нашого поета щодо «незмінності» нації, адже хіба будь-яка нація не є субстанцією історичною і, як така, не підпадає під закони історичного розвитку? Проте Ольжич щиро вважав (очевидно, не без впливу історіософії Дмитра Донцова), що жодні раціоналістичні категорії геть непридатні для осягнення сутності нації — лише містичні візії можуть тут допомогти. Для повноти картини й заради справедливості (бо справжній Ольжич був не «пригладженим», вирівняним ультрапатріотом, а людиною вкрай суперечливою, особистістю, котра постійно перебувала у творчому пошуку, помилялася і знову шукала заповідних шляхів порятунку нації) не можна не звернути увагу і на такі аспекти ольжичевого світогляду (не другорядні для нього!), як певний «культ вождя» й, окрім цього, «культ сили» («культ меча»). Ось характерні думки зі статті «Українська історична свідомість» (1941 рік): «Геній історіотворчого чину нації втілюється у провідну одиницю, постать Богом даного Стерника. Йому, незрівняному, дано вершити долю народу і формувати його майбутнє... Спрага сильної одноособової влади в українстві була завжди дуже напружена, всупереч всім приписуванням їй руїнних нахилів степу. Республіканська Козаччина стала добою застосування власне чисто вождівського принципу». І далі: «В основі української духовности лежить мужнє й активне сприйняття життя. Українську духову особистість визначає теж виразний і сильний боєвий інстинкт. Войовничість в українській свідомості творить невід’ємну рису й одну з основ національного світогляду, яка давала народові міць і певність себе на своєму історичному шляху... Справді, меч, що його колись в наддніпрянських степах боготворили скіфи, а пізніше так добре кували майстри старого Києва, став символом України та її історичної долі».
Вдумаємось у слова Ольжича: «Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться вже ніяких фізичних ударів. З почуттям вищого благословення на чолі, назавжди рішена на своєму шляху, в революції народжена сучасна Україна спокійним ликом стріває негоду і бурі, знаючи, що вони розвіються, а Вона буде». Гадаємо, що навіть читач, далеко не в усьому згодний з Ольжичем, мимоволі буде обпечений силою віри й силою переконання, що палає в цих рядках (зі статті «У двадцятиліття»). А не можна забувати, що саме сили віри в Україну так бракує суспільству сьогодні...
