Минулої п’ятниці Савік Шустер, прагнучи максимально охопити передвиборний процес, запросив до студії трьох основних опонентів: Януковича, Ющенка й Тимошенко. Прийшла лише «вона». Ющенко був десь у регіонах України, а лідер Партії регіонів, схоже, панічно боїться таких телеформатів, де можуть поставити нестандартні, не завчені ним запитання. Жанр телешоу вимагає швидкого міркування, стрімких реакцій, а Віктор Федорович Янукович — людина некваплива й ѓрунтовна. Він любить мислити повільно й правильно. Навіщо ж йому навіть свій рідний канал, де можна просто не потрапити в темп і ритм? Та й Віктор Андрійович Ющенко теж квапливістю не відрізняється. А ось для Тимошенко телевізійна метушливість — саме те, мислення в неї швидке, за словом в кишеню не полізе, реакція блискавична. Тож вона явно не пошкодувала про свій візит на ТРК «Україна», де якийсь свій електоральний урожай гарантовано зняла, адже канал цей найактивніше дивляться на сході та півдні, хоча він покриває всю країну.
У мене склалося враження, що прем’єрша абсолютно свідомо апелювала до широкої аудиторії, ігноруючи журналістів, які зібралися в студії, та експертів. Ні, вона, звичайно, і їм щось відповідала, але адресувала свої відповіді переважно виборцям, виходячи зі своїх уявлень про їхній рівень розуміння проблем, про те, що саме і в якій формі вони хочуть від неї почути. В Ю.В. є залізне правило, яке її поки що не підводило: в жодному випадку не говорити своєму електорату неприємні речі, навіть якщо ці неприємні речі називаються правдою. Тому публіка відразу ж була приголомшена заявами голови уряду на тему «все хорошо, прекрасная маркиза». Виявилось, що дефіцит бюджету України складає якісь жалюгідні 3%, тоді як у Росії — 10%, а в США — аж 12%.
Дійсно, де вже їхньому Обамі до нашої Юлії Володимирівни... Нам повідомили, що 2009 року Україна повернула 46 мільярдів гривень боргів (про те, скільки набрали боргів, сказано не було). Як з’ясувалося, всі критичні зауваження щодо боргової «ями», падіння виробництва, безробіття тощо — ламаного гроша не варті. Ми квітнемо й пахнемо, «ростемо ж ми, гей!» Журналісти та експерти були дещо приголомшені, але зберігали спокій. У цей момент головний редактор «Дня» Лариса Івшина поставила абсолютно конкретне запитання, чому, наприклад, у Росії чудове книговидання, а українські видавці вимушені працювати в режимі видиху, постійно перебуваючи на межі банкрутства. Пані прем’єрша продемонструвала вміння говорити багато, красиво та яскраво і нічого при цьому не сказати. Запитання Лариси Олексіївни було втоплене в банальній багатослівності, а по суті, проігнороване. І це зрозуміло. А що тут скажеш? Адже якщо чесно відповідати, то потрібно каятися і посипати голову попелом за те, що уряд робив, робить і, вочевидь, ще робитиме з багатостраждальною українською книгою. І головне — за те, що не робив того, що потрібно було робити. Якщо взяти сухий залишок у виступі прем’єрші на цю тему, то ми отримаємо дуже цінну інформацію про те, що книги — це добре, а читати їх корисно.
Запитала редактор «Дня» й про оцінки події, що сталася у зв’язку зі спробою екс-прем’єра Російської Федерації Михайла Касьянова разом із Євгенієм Кисельовим презентувати в готелі «Прем’єр-Палас» їхню книгу «Без Путіна». Тимошенко продемонструвала повне небажання говорити на цю тему, заявивши, що багато працює, дуже зайнята, про інцидент нічого не знає, і взагалі, в нас своїх справ вистачає, а це інші країни, і це їхні проблеми.
Прем’єрша тут помітно злукавила. Подія сталася не в «інших країнах», а в центрі української столиці, а значить, — це наша справа, хоча вона дійсно досить «темна» і нагадує міжкланові розбирання. Тим більше — в Києві не повинні виникати анклави, на які не поширюється дія Конституції України.
Голова Кабінету Міністрів звитяжно розповіла присутнім, що бразильський міністр, який перебував із візитом в Україні, дав дуже високу оцінку українській бронетанковій техніці. Можливо. Але прем’єрша змовчала, що українська армія не може купити навіть десяток дійсно хороших танків «Оплот», бо уряд Тимошенко разом із більшістю парламенту на це (як і на багато іншого) не дає грошей. Але це все дрібниці, порівняно з радісним повідомленням пані Юлії, що український цирк визнаний найкращим у світі...
Дещо раніше Ю.В. уже пишалася публічно тим, що українських хакерів визнали найкращими у світі. Сподіваюся, Господь напоумить Юлію Володимирівну, аби вона цим не вихвалялася де-небудь у Європі, а то ми потім не відмиємося. Адже хто такі хакери? Це переважно бандити, злодії та хулігани кіберпростору. І пишатися таким визнанням рівноцінне гордості за найбільшу в світі корупційність українських корупціонерів (якщо їх такими визнають, а до цього йде). До того ж Ю.В. забула про те, що українські менеджери у світовій спільноті були дуже високо оцінені, а це важливіше, ніж цирк та хакери. Біда лише в тому, що в цих менеджерів є можливість демонструвати свої таланти виключно за межами України, а вдома не виходить. Або виходить щось не те.
Як тут не згадати колишнього прем’єра Канади П’єра Еліота Трюдо, який багато років тому сказав, що Канада повинна вклонитися українському селянинові, який зробив Канаду великою аграрною державою. Де б ще знайти політиків та чиновників, які б не лише сприяли перетворенню України на велику аграрну державу (а вона дійсно закріпилася в п’ятірці провідних світових експортерів зерна, цього не віднімеш), але й створили українському селянству нормальні умови для життя та роботи? Адже успіхи останніх років — це наслідок дуже важкої та поганооплачуваної роботи, а демагоги всіх мастей рвуть на собі сорочки у Верховній Раді, волаючи про «порятунок українського села», і чим більше волають, тим важче селянам жити й працювати. Може, час уже щось реальне зробити? Відвернувшись від заклику власних бездонних кишень...
Дуже закликала Ю.В. до патріотизму, але заклики, швидше, дратували, заставляючи пригадати хльостку фразу російського класика Салтикова-Щедріна: «Что-то больно напирают на патриотизм, не иначе как опять проворуются». А на обличчях журналістів та експертів читався подив і розчарування. Образливо, коли тебе вважають недоумком, гідним лише інформаційної «локшини» на вуха. Навіть «інквізитор» Мустафа Найєм своїми журналістськими «кліщами» не зміг витягнути з Ю.В. Тимошенко конкретних відповідей.
Політолог Вадим Карасьов поставив Тимошенко запитання про те, які її пріоритети в області національно-державного будування, в геополітичному виборі, в українській історії. Ох, не любить Юлія Володимирівна таких запитань, адже щоб на них відповісти, потрібно мати за душею ідеологію, що перетворилася на особисті переконання. Але немає ідеології і немає переконань. Тому й відповідей не було. Жодної.
Колишній голова Секретаріату Президента Олег Рибачук запитав про те, які є гарантії збереження свободи слова після приходу Тимошенко до влади і які стосунки Ю.В. із Віктором Медведчуком. Як виявилось, Юлія Володимирівна любить свободу слова, але повірить у неї лише тоді, коли з’явиться громадське телерадіо, оскільки сьогодні олігархічні телеканали сіють неправду про леді Ю. Від відповіді на запитання про Медведчука вона ухилилася, але, здається, після приходу Ю.В. до влади Віктор Медведчук повернеться в українську політику.
Послідовний В. Карасьов знову «катував» Ю.В. на предмет політики у сфері мови, культури тощо. Ну, тут Юлії Володимирівні повністю вистачає і Пугачової із Задорновим, але відповідати ж щось (причому, «патріотичне») потрібно... Ми почули щось досконало невиразне. Якщо перевести сказане в реальні координати, то, швидше за все, знову проводитиметься культурно-мовна політика «і нашим, і вашим» (з відчутним ухилом на користь «ваших»), а Україна буде державою-кентавром із тризубом, уплетеним у серп та молот. Ну, не болить це все Юлії Володимирівні, і нічого з цим не поробиш.
Ухильні промови пані прем’єрки були солодкими до нудоти й до нудоти красивими. До речі, і на передачі «Готовий відповідати» на тій же ТРК «Україна» всі неприємні запитання Тимошенко топила в багатослівності. Щоправда, в усіх випадках вона неймовірно збуджується, коли йдеться про олігархів. Здається, пані Юлія готова повиставляти їх до ганебного стовпа і таврувати цілодобово без перерви на обід та сон. І її уже не лякають «шпильки» стосовно власних олігархів БЮТ. Тут відповідь готова: як тільки олігарх потрапляє під благотворний вплив Ю.В., він відразу ж перестає бути олігархом, відроджуючись до нового життя і стає таким самим непохитним борцем за народне щастя, як сама пані Тимошенко. Якби це так.
А на каналі «Інтер» у Євгенія Кисельова витійствував Володимир Литвин, звично виливаючи передвиборну правду. Він визнав, що 2003 року намагався ввести Україну в ЄЕП (Єдиний економічний простір Росії, Білорусі та Казахстану), але невдало. Визнання присмачувалися обридлим виборчим марнослівством про «дружбу та братерство» і нав’язливою демонстрацією промосковської орієнтації героя бенефісу на «Інтері». При цьому Володимир Михайлович натхненно засуджував політиків, які прагнуть «прогнутися» перед Росією. І кого ж це він, цікаво, мав на увазі? Якісь нехороші журналісти поставили Литвину запитання про його причетність до трагедії Георгія Гонгадзе. В.М. категорично таку причетність заперечував, одночасно вказуючи на те, як його любить і підтримує український народ. На захист шефа, ледве не рвонувши на грудях сорочку, кинувся нардеп із блоку імені шефа пан Зарубінський. Він довго, пристрасно й хитромудро викладав щось конспірологічне (виходило так, що на Володимира Михайловича ополчилися всі спецслужби світу), а потім впав у люті звинувачення тих, хто не любить Володимира Михайловича, назвавши їх «шнурками та провокаторами». Євгеній Кисельов охоче визнав себе «шнурком» на тій підставі, що і в нього є деякі запитання до пана спікера, і запитання не лише приємні.
Але хочу й похвалити пана Зарубінського за його прямоту та правдивість на «Шустер — LIVE», де Мустафа Найєм вимагав коментарів до негарної історії, що сталася в кулуарах цієї студії між Нестором Шуфричем із Партії регіонів та міністром внутрішніх справ Юрієм Луценком, коли пан Шуфрич ударив пана Луценка (мабуть, і кривдникові, і його жертві ще далеко до розуміння відомого кожному американцеві та європейцеві: «Свобода мого кулака закінчується там, де починається ніс мого сусіда»), Олег Зарубінський видав Мустафі те, що змусило журналіста оторопіти: «Та ви спеціально запрошуєте до студії усіляких скандалістів, аби підтримувати рейтинг програми». Мустафа почав виправдовуватися, але якось без натхнення...
А ваш оглядач у цьому питанні з паном Зарубінським повністю згоден. Що ж до пана Луценка з його нападом на мера Черновецького, дивною історією у ФРН, істерикою на зустрічі з Президентом та пана Шуфрича з його схильністю до прилюдного хуліганства, то залишається лише шкодувати про такі грубі манери, що личать лише вуличній шпані, але ніяк не державним мужам. Соромтеся, панове, якщо ви ще здатні переживати таке почуття, почуття, між іншим, унікальне, що принципово відрізняє людину від тварини. Втрачаючи сором, людина оскотинюється...
Нас погубить плебейство. Плебейство полягає у досить обмежених рамках безпосередніх життєвих потреб: «аби були гроші та харчі хороші». Жити чимось високим та благородним плебей неспроможний за визначенням. Плебейство вада простима, але лише не в справі будування держави. Нам потрібна своя українська аристократія, не грошей, але духу. Національна аристократія виступає хранителем «таємниці та віри» свого народу, які ніколи не проміняє на те, що Тарас Шевченко називав «лакомства нещасні».
І тут нічого не варті станові забобони: селянин із Галичини та Волині, який бився за вольну Україну, пройшов через польські, радянські, німецькі концтабори, і не зламався, не відрікся від своїх переконань, — це наш справжній аристократ. Шкода, що їх залишилося дуже мало і вони вже люди досить похилого віку. Безглузді тут і етнічні забобони: пригадаємо складне етнічне походження Пилипа Орлика, козачих аристократичних родів Марковичей, Полетик, Капністів, та й Донцова з Ліпінським. Україна не зможе розраховувати на гідне майбутнє без цього тонкого, але дуже цінного прошарку людей.
Але для цього потрібні цілі покоління, родинні традиції, родова пам’ять, а доки Україну захльостує плебейство, що прямо-таки вирує та піниться, особливо серед тих, «угорі». Як усі вони схожі один на одного (незалежно від кольору партійних прапорів) — невихованістю, некультурністю, хамством, примітивністю, брехливістю, жадібністю та обмеженістю. Нудьга. Напевне в Україні є чесні, розумні, патріотичні люди, але нам їх не показують по «ящику» і не покажуть. Натомість — «посиденьки» склочних базікал на телевізійній «призьбі» з перспективою легалізації рукоприкладства в ефірі. Нехай українці дивляться на все це неподобство і відчувають відразу до власної країни? Це і є справжньою метою «стриптизу» слова на наших телеканалах?
І коли російські метри з екрана учать нас демократії, я хочу запитати: панове, а що ви, власне, маєте у своєму активі, аби нас повчати? Провалений демократичний проект у Росії? Безмежну свободу телевізійної демагогії, що дискредитувала все живе й чесне в Росії, коли виявилось, що і Гайдар погано, і Явлінський погано, і Нємцов погано, і Чубайс погано. І в результаті з’явився хороший Путін, а Шустер із Кисельовим виїхали до України. Та що там Шустер і Кисельов, ось уже Борис Абрамович Березовський, сидячи в туманному Альбіоні, куди втік від приведеного ним до влади Путіна, вчить, як потрібно розвивати українську демократію. Не з вашим послужним списком, панове. Вже якщо не можемо без «варягів», то запросили б поляків, чехів, словенців, там демократія удалася, та й українську мову вони вивчать швидше, ніж москвичі, не кажучи вже про наявність корисного досвіду, яким ці люди можуть поділитися з нами. Зрозуміло одне — «свобода слова», що перетворилася на його ганебний «стриптиз», вимагає на українських телеканалах не лише нових форматів, а й принципово іншої творчої та моральної філософії.
