Потужні університети розвиваються не лише в центрі. З кожним роком все голосніше заявляють про себе Острозька академія, Кам’янець-Подільський, Волинський університети. «День» як партнер осередків продуманої та сучасної української освіти бере активну участь у житті вишів, пропонуючи свої ідеї та висвітлюючи події в них. Кожна нова книжка з Бібліотеки «Дня» здійснює своєрідне турне університетами країни разом із головним редактором. Тому книжки газети — невід’ємна частина університетських бібліотек і навчального процесу студентів. А після таких поїздок навіть з’явилася книжка-альбом Лариси Івшиної «Мої університети». У свою чергу, за словами головного редактора, викладачі та студенти університетів інколи стають колективними авторами «Дня».
Минулого тижня три події сколихнули Волинь. Презентація Інституту Польщі, фотовиставка газети «День» і обговорення книги з Бібліотеки редакції «Джеймс Мейс: «Ваші мертві вибрали мене...» — стали гідним підсумком ювілейного року для Волинського національного університету ім. Лесі Українки, який у 2008-му відзначив своє 15-річчя.
НА ПІВДОРОЗІ МІЖ ДВОМА СТОЛИЦЯМИ
Практично на всіх заходах на Волині представники сусідньої Польщі виступають рідною мовою. Вважається, що волиняни як представники прикордонної області України, котра має спільну історію з поляками, мають цю мову розуміти. А можливо, все ж таки спрацьовує синдром «старшого брата» чи адвоката, яким певною мірою Польща є для України. Ось і нині, на презентації Інституту Польщі у Волинському національному університеті імені Лесі Українки перекладачів не було. Представники двох народів спілкувалися кожен своєю мовою. Власне, коли мені довелося брати інтерв’ю у колишнього віце-президента Любліна, голови товариства «Спільне коріння» Збігнева Войцехівського, він теж наполіг, що говоритиме рідною мовою. Чи то у мене (як, в принципі, і в нього) справді спрацювала генетична пам’ять, проте спілкувалися ми чудово: я — українською, він — польською.
Презентація Інституту Польщі у Луцьку відбувалася після того як уже почав діяти Інститут України у Варшаві. Генеральний консул Генерального Консульства Республіки Польща у Луцьку Томаш Янік особливо відзначив факт, що новий інститут постає не лише у місті, де вже кілька років успішно діє одне з найкращих дипломатичних представництв Польщі в Україні, а й те, що Луцьк — місто на півдорозі між двома столицями. До Варшави, як і до Києва — трохи більше 400 кілометрів. Це символічний, вважають учасники презентації, знак. Надзвичайний і Повноважний Посол України у Республіці Польща Олександр Моцик, котрого згодом було обрано почесним директором Інституту Польщі, зазначив, що Польща для України є ключовим, стратегічним партнером, а тому щойно відкритий при ВНУ науково-дослідний заклад має стати важливим експертним органом стосовно Польщі та польськоукраїнських стосунків зокрема.
— Такий захід — то є крок до Європи, бо Польща є найкращим другом для України. Як вже згадував ректор ВНУ професор Ігор Коцан, саме Польща першою із держав визнала незалежність України, — нагадує Збігнев Войцехівський. — Ми зближуємося маленькими рухами, але це великі кроки. Інститут Польщі є і новим розділом в історії Волинського університету.
На питання ж, чим займається організація «Спільне коріння», пан Збігнев пожартував, що аби все розказати, нам з ним треба провести у ВНУ кілька діб... Тому назвав лише кілька моментів: спільне облаштування могил петлюрівців на території Польщі, оздоровлення дітей з «чорнобильських» районів України, збір коштів для потерпілих від повені у Закарпатті, налагодження контактів, порозуміння і партнерство між кількома десятками польських та українських міст.
Академік Микола Жулинський, котрий очолює Наглядову раду при Волинському національному університеті, і був одним з ініціаторів створення Інституту Польщі, каже:
— Такий Інститут при ВНУ — логічна закономірність, бо вчені цього закладу мають дуже багато напрацювань у сфері різноманітних зв’язків між нашими народами й державами. Особливо хотів би наголосити на працях, які аналізують трагічні для нас обох події 1943 — 1944 років минулого століття. Коли у Верховній Раді я очолював комісію, яка готувала спільний меморандум, договір порозуміння з приводу тих подій, переконався: не лише наші чи польські політики високого рангу, а й рядові громадяни дуже мало насправді знають про ті події. Тому саме праці волинських науковців стали важливим аргументом, аби переконати себе та інших, що наше співжиття в Європі — це реальність, яку треба прискорювати.
Наразі Інститут Польщі діє при факультеті міжнародних відносин і має поважну програму досліджень та зближення українців і поляків.
— Хай такий Інститут буде, хай наші діти їздять у Європу вчитися. Це глибше пізнання історії та звичаїв один одного. Завдяки таким контактам ми стаємо дружнішими і мудрішими. Зрештою, має право на існування як єдина європейська спільнота, хоча кожна нація має знати і пам’ятати власну історію. І цивілізовано жити з сусідами! Ми повинні, ми приречені бути вкупі. Адже нас з поляками, якщо порахувати нашу і їхню діаспору по світах, — 150 мільйонів, а це вже сила, з якою рахуються, — вважає радник голови Волинської обласної ради Володимир Банада.
«Я В ЗАХВАТІ! І ВАМ ТОГО Ж БАЖАЮ»
Володимир БАНАДА на фотовиставку газети «День», котра того ж дня, коли відбулася презентація Інституту Польщі, стала не менш яскравою подією, завітав зумисне.
— Я собі давно запланував це знайомство, бо дуже багато чув про фотовиставки газети «День», проте на свій сором раніше — а вона ж у Луцьку вже втретє — пропускав цю подію. Про що нині страшенно шкодую! Скільки переживань, позитивних емоцій втратив сам для себе... Прийшов, подивився. Захоплений! Унікальні фото, різнопланові. Побутові, мітингові, політичні... Дивовижне фото «Половина бюджету». Підписом усе сказано... А «Божа роса», на якому у несподіваному ракурсі постають Віктор Янукович і Володимир Сівкович? Про такі знімки кажуть: політика з людським обличчям, так ми їх дуже рідко бачимо. Зрозуміло, що не обминув увагою і знімків Арсенія Яценюка — «Сюрр» і «Нарешті ти почув!» Але привабили й побутові — «Кубинець», «Свята вечеря», «Героям — слава!» Автор останнього — львів’янин, але зображені наші, волинські, вояки УПА, з якими я добре знайомий. Я дуже захоплений цим фотомистецтвом. Нарешті переконався, наскільки фотовиставка «Дня» велика річ у культурному житті — не побоюся порівняння — усієї держави. Про враження розкажу багатьом людям, аби не втратити шансу познайомитися з виставкою. Це талант, це хист! Це треба пропагувати, доносити до людей якомога ширше. Добре, що така фотовиставка відкрилася у Волинському національному університеті, для молодіжного середовища. Молодь доступно бачитиме нашу історію, нашу культуру, звичаї, нашу політику і політиків. Тут — уся Україна! Ми тут саме такі, які ми є: потужні й великі. Ми деколи самі себе не розуміємо, не цінуємо. Дай Бог, аби виставка і далі подорожувала Україною. Це гарно показувати і за кордоном, бо це достойні фото.
Ольга ГАПКО та Катерина ВЛАЩУК, першокурсниці філологічного факультету:
— Ми вже перефотографували на свої мобільні телефони стільки знімків, що заповнена уся пам’ять. Таких знімків ніколи не бачили. Вони унікальні. Вони — навіть ті, які відображають драматичні події, — несуть у собі стільки оптимізму, або кличуть робити добро. Це справді щирі миті життя. І ще. Ми тут бачимо Україну — українську, хоча й достойну кращого життя.
Світлана ДЯЧУК, працівниця бібліотеки Волинського національного університету:
— Фотовиставка дуже цікава. Дуже вразив знімок дитини, підключеної до системи життєдіяльності. На нього не можна дивитися довго. Він бере за душу. Наскільки ж трепетна межа між життям і небуттям! Над цим довго думатиму після фотовиставки. На ній дуже багато просто людяних знімків. А саме цієї людяності не вистачає у нашому повсякденному житті, та насамперед — у нашій так званій політиці. Ось і знімки політиків напрочуд людяні. Якщо вдалося побачити у них просто людину — значить, не все ще для нашої України втрачено?
Петро САГАНЮК, Володимир-Волинський міський голова:
— На фотовиставку «Дня» приїхав зумисне, поєднавши з її відвідинами службові справи у Луцьку. Я на ній перший раз, хоча маю всі фотоальбоми з попередніх фотовиставок. Із головним редактором газети «День» Ларисою Івашиною нас поєднують дуже добрі стосунки. Я гордий, що вона не лише наша славна землячка, а що просто молодчина, державна людина! Видавати таку потужну газету як «День», і ще проводити такого високого рівня фотоконкурси, — дуже непросто. Але і газета, і фотовиставка — своєрідні символи України й українськості. Як керівник міста, що розташоване майже на українсько-польському кордоні, можу сказати, що це — високий євроейський рівень. З фотознімків сподобався трохи «прикольний» — «Джордж і Катерина». Як кажуть, політики — теж живі люди.
Валерій БЄЛОВ, керівник молодіжного фотоклубу «Спалах» Волинського національного університету:
— Нинішня фотовиставка якісно відрізняється від минулорічних. Саме чим? Минула була дещо заполітизована, принаймні, так нам її представили, або таке враження складалося. Ця виставка має більший діапазон. Вона більше розкриває соціальні теми, тут немало зразків саме документально-публіцистичної фотографії. Виставка урізноманітнена жанрово: не в плані художньої фотографії, а в плані журналістської фотографії. Крім традиційного портрета є ряд жанрових знімків, тут є ряд кадрів, зроблених у стилі подієвого репортажу, який нині дуже рідкісний на шпальтах районних, обласних та й всеукраїнських видань. Чому такі знімки стали рідкістю? Бо редактори багатьох видань, економлячи на зарплаті фотокорів, накупили цифрові фотоапарати, видали їх співробітникам, і ті нібито роблять портретні знімки. Насправді ж це звичайні сімейні фото, які не мають нічого спільного з журналістською фотографією. На цій виставці цей жанр присутній.
Радує ще й те, що на цій виставці представлене покоління молодих фотоаматорів. Власне, дітей. Своїм об’єктивом вони показують те, що часом не бачать дорослі. Погляд на життя, психіка фотоаматора юного і дорослого — зовсім інші.
Які б роботи відзначив? Бориса Корпусенка. Рівень дуже, дуже високий. Ще кілька років тому я про нього й не чув, а нині вважаю фоторепортером №1 в Україні.
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, голова Наглядової ради Волинського національного університету імені Лесі Українки:
— На цій же фотовиставці «Дня» я вперше побував у вересня цього року, коли вона презентувалася в Українському домі в Києві. На мене справило колосальне враження те, що на неї прийшло так багато представників інтелігенції, національної еліти, людей бізнесу. Багато хто вважав за свій обов’язок побувати на цій виставці. Я не буду повторюватися, як було організовано свято, але воно робить честь Ларисі Івшиній та її колективу. Скажу, чому прийшли усі ці люди?.. Для багатьох стали відкриттям ці прекрасні художні фотороботи, ці миті щоденного буття українців, на які ми у своєму шаленому темпі не звертаємо уваги. І, виявляється, можна зупинитися перед фотографією й побачити, що є десь світ, який поряд з нами, але ми чомусь його не помітили. Такі виставки допомагають нам розуміти, в якому світі, з якими проблемами живе Україна.
Керівник університетського фотоклубу Валерій БЄЛОВ, відзначивши, що фотовиставки «Дня» були і є унікальним явищем в українській культурі, вручив головному редактору газети Ларисі ІВШИНІЙ диплом за розвиток художньо-документальної фотографії в Україні.
ТРИ УРОКИ ДЖЕЙМСА МЕЙСА
Книжкова новинка з серії видань газети «День» — книжка «Джеймс Мейс: «Ваші мертві вибрали мене...» донедавна була представлена л ише читачам у Львові та Києві. Луцьк став третім містом, де її обговорення у Волинському держуніверситеті пройшло напрочуд активно, було тривалим, але таким, що присутні забули спостерігати час. І підтримали головного редактора газети «День» Ларису Івашину у її думці про те, що «про Джеймса Мейса ми будемо говорити з кожним роком усе більше».
Леся ШВАБ, доцент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн ВНУ ім. Лесі Українки:
— У 1981 році, коли у США почала працювати Комісія Конгресу з питань голодомору, в Радянському Союзі і йому підлеглій Україні панував морок брехні, страху, невігластва. Не знаходжу в пам’яті найменшого натяку на те, що знала чи бодай щось чула про Голодомор. Чула від бабці про голод в Україні, бачила на горі її хати складені в ящиках сірники, сіль, борошно, крупи — всього було з надлишком. Тепер розумію: моя розумна, добра бабця боялася голоду. Після 1985 року в нашій родині почали говорити про репресії. Мозок опирався інформації: «Убивали, за що?» Десь на початку 90-х по Луцьку поповзли чутки, що буде демонструватися фільм про Голодомор. Фільм тривав кілька хвилин, світлини попухлих дітей і розкиданих мертвих тіл викликали у залі стогін. Люди плакали. Усвідомлення велетенської трагедії впало на голови бідних людей (швидше, на нерви, годі було щось думати, тіло тремтіло від страху). Українці розпочали свій важкий шлях до осягнення істини. І хто знає, скільки їм, навченим мовчати і боятися, знадобилося б часу, якби в Україну не прибув Джеймс.
Феномен Джеймса Мейса розкриється у повноті своєї суті на відстані часу, тепер зрозуміло одне — приналежність до української нації може бути свідомим вибором винятково чесних, з загостреним почуттям справедливості людей. Згадаймо Олену Телігу, В’ячеслава Липинського та інших. І річ тут у взаємному духовному обміні сильної (нехай ураженої) нації і непересічної особистості. Це Джеймс сказав: «Як не можна займатися історією Голокосту і не стати хоча б напівєвреєм, так само не можна займатися дослідженням історії Голодомору і не стати хоча б напівукраїнцем».
Для початку нам потрібно збагнути, яким величезним націотворчим потенціалом володіє, запроваджена Мейсом традиція Ізапалювання свічок в пам’ять померлих. В ній прихована національна ідея, здатна з’єднати спільною метою народ України, йдеться про тандем жертви — Сходу і співчуваючого — Заходу України.
Досвід Голокосту спонукав євреїв до створення національної держави в 1947 році. Досвід Голодомору в найближчій перспективі повинен підтвердити легітимність Незалежної Української Держави. В інформаційному просторі тема Голодомору, репресій повинна «крутитися» з впертою періодичністю, а публіцистика Джеймса Мейса є чудовим матеріалом для створення документальних фільмів.
Віктор ЯРУЧИК, доцент кафедри української літератури:
— Перше враження: видання велике, солідне. І трішки трагічне... Коли ж почав читати, пригадав слова Лариси Івшиної з передмови до книги, що Мейс був надзвичайним оптимістом! Завдяки і йому ми починаємо розуміти, як важко виходимо з епохи Голодомору, ми Голодомор відкриваємо і для себе. бо ця тема в українських родинах була суворо заборонена.
Михайло МЕЛЬНИЧУК, декан географічного факультету:
— Книга «Ваші мертві вибрали мене» повинна стати настільною у кожній українській родині. Вона не тільки про Голодомор, про нього, власне, тут і небагато. Вона про нас, українців, про те, чому ми так з вами живемо, а не краще, ніж навіть наші сусіди. Окремі статті можна друкувати хоч нині, і вони сприйматимуться як коментар до сьогоднішніх подій.
Олександр ГАВРИЛЮК, доцент кафедри новітньої історії України:
— Читайте цю книгу, і переконуйтеся, як прекрасно Мейс передбачає наш сьогоднішній день. Прошу звернути увагу на публікацію «Україна як постгеноцидна держава, або Як успадковані в СРСР структури блокують будь-які реальні реформи». І більше нічого не треба! Справа в тому, що з доповіддю, з якою автор, Джеймс Мейс, виступав 27 серпня 2002 року на V Міжнародному конгресі україністів, я познайомився з його рук. Скажу, що вважаю за велику честь знайомство з Мейсом. На жаль, його не можна назвати товаришуванням, просто одноразове знайомство. Нас звів керівник нашої секції. Я відчув на собі проникливий погляд людини, котра наче запитувала: хто ти такий, чим ти займаєшся, яка у тебе позиція? Я сказав, що моя тема — це радянізація західноукранського села у післявоєнний час, зокрема, проблема Голодомору 1946 — 1947 років. Мейс зацікавився, і я розповів, як волиняни рятували сотні тисяч українців зі Сходу і Центральної України, молдаван, росіян, які сюди втікали від голоду. Їх на Волині називали «бранцями», бо немало було з Брянської області. Приїжджали після війни і тут рятувалися від голоду. Джеймс сказав, що, на його думку, це теж елемент геноцидної політики. Навіть віддрукував мені екземпляр своєї роботи «Україна як постгеноцидна держава...», який зберігаю до сьогодні. У ній чітко сказано, як геноцид тридцятих років побудував наше постгеноцидне суспільство, чому ми сьогодні переживаємо проблеми. Бо ж не можна жити, весь час позичаючи, треба робити реальні реформи.
Другий лейтмотив книжки, який я дозволю собі визначити. Це не підказка Мейса, а просто така порада — яким має бути вибір українця. Зацікавило кілька статей, де він прово-дить аналогію порівняння України та Польщі. Це писалося в 1990 році. Пише — Україна вже запізнилася, локомотив у Європу уже пішов. але вона стоїть з букетом квітів, і країни вже йдуть мимо неї. І Польща труднощі має, але вона вже буде складовою Європи. Можливо, не найбагатшою, але буде. Ця теза дуже важлива для книги. І третій елемент, який мене привабив, це заклик Мейса: «Українці, поважайте себе. Поважайте, як націю!» Не може бути українців ні червоних, ні білих, ні зелених, ні коричневих — всі просто українці. Він знову звертає увагу на поляків. Нема там ні прогресивних, ні реакційних — просто є поляки. І я коли згадую наші конференції, дискусії з нашими колегами, зокрема з питань УПА, думаю: ми себе не поважаємо. Вони кажуть: ви розберіться з вашими упівцями. Хто вони — герої чи бандити? Заклик Мейса дуже потрібний як дорослим українцям, так і нашому підростаючому поколінню.
Велика подяка головному редактору газети «День», вашому колективу за цю хорошу книжку.
Три цікаві події одного університетського дня ще раз засвідчили, що найголовніший вищий учбовий заклад Волині формує духовний мікроклімат регіону. Як зазначив член Наглядової ради ВНУ, ректор столичного Національного педагогічного університету імені Драгоманова Віктор Андрущенко, він побував у ста зарубіжних вузах, знає досягнення і проблеми всіх українських. Проте і на цьому фоні Волинський національний є духовним, інтелектуальним осередком краю, це заклад, який має перспективи для розвитку і на світовому рівні. Про це вели мову і на засіданні Наглядової ради ВНУ, яку очолює академік Микола Жулинський, а її членами є Надзвичайний та Повноважний Посол України у Республіці Польща Олександр Моцик, головний редактор газети «День» Лариса Івшина та інші шановані в Україні та світі люди. Наглядова рада університету бачить своє першочергове завдання у тому, щоб зробити все можливе для інтелектуальної розбудови ВНЗ. І газета «День», зазначали, стала для нього одним з рушіїв прогресу.
