Життя коротке, наука широка, випадок хисткий... З цього афоризму Гіппократа, який став дороговказом для визначного лікаря та вченого нашого часу Юрія Опанасовича Зозулі, потрібно очевидно виділити слова про випадок. Влітку 1950 року віртуоз хірургії мозку Олександр Іванович Арутюнов, очолюючи у Вінницькому медичному інституті державну екзаменаційну комісію, запропонував декільком його випускникам стати волонтерами нового напрямку. Річ у тім, що якраз у ці місяці в Києві зусиллями О. Арутюнова й під його керівництвом було організовано інститут нейрохірургії, і чудовому майстру, головному хірургові армії та фронту в дні війни, учню академіка Бурденка, були потрібні молоді послідовники. У цьому ряду опинився й Зозуля. Так він перейшов рубікон. У славетному інституті, де життя так часто перемагає смерть, Юрій Опанасович безвідривно працює понад півстоліття.
Тоді Арутюнов, звичайно, не знав, яким складним для Зозулі був шлях до лікарського диплома. Просто він безпомилково відчув у молодому лікареві якусь найважливішу іскру — чини так, як велить обов’язок людини. Що ж, високий, спокійний, інтелігентний відмінник навчання, який вразив майстра глибокими знаннями, відповідав таким постулатам. Можливо, й тому, що біографія його писалася драматично, й висоти він брав сам. У гіркому тридцять восьмому Юрій назавжди розлучився з батьком. Опанас Зозуля, талановитий інженер-будівельник автошляхів, як і тисячі інших людей, був беззаконно заарештований і з того виру не повернувся. «Докази» полягали в тому, що він вів дорогу стратегічного значення до Перемишля, до західного кордону. Інженера звинуватили в... шпигунстві. Через роки, після падіння культу особи, реабілітований посмертно, «в зв’язку з відсутністю складу злочину». Проте Зінаїда Олексіївна Павличенко, мама Юрія, після війни, внаслідок тривалих клопотань, отримала довідку, що чоловік 1942 року помер у Казані. Вона навіть спробувала розшукати його могилу, але зрозуміло, що безуспішно. Адже й у Вінниці була своя Биківня...
У будинок, побудований батьком, вселили ще дві родини, але жили вони дружно. Зінаїді Олексіївні, фармацевту з вищою освітою, подальше завідування аптекою, звичайно ж, не довірили, її переводили з місця на місце. Пройшли часи німецької окупації, і 1944-го сімнадцятирічного Юрія було зараховано у «винищувальний батальйон» і навіть призначено командиром взводу. Обвішані різноманітною зброєю, хлопчаки ночами оберігали Вінницю від бандитів. Одночасно Зозуля екстерном склав іспити за сьомий, восьмий і дев’ятий класи і вступив до десятого. Учнів у ньому було одинадцять, в основному дівчатка. Юрію добре давалися математика й фізика, і дорога інженера, здавалося, була вготована. Тим більше, що сорок п’ятого року запровадили атестати зрілості та шкільні медалі, і юнак виявився в числі перших золотих медалістів у місті. Був зарахований на факультет електромашинобудування Київського політехнічного інституту та розпочав навчання. Але раптом факультет перевели до Дніпропетровська. Вчитися надголодь було несила, і студент повернувся додому. Мама, яка знову працювала в аптеці, зрозуміло, мріяла, щоб син прилучився до медицини. На жаль, він був поки що до неї байдужий. Але у Вінниці було лише два інститути — педагогічний і медичний. Зозуля вибрав усе ж медичний, як більш престижний. Йшов уже жовтень, пропущене довелося надолужувати. Й в цьому поспіху, вибираючись із анатомічних хащ, він одного разу, ще першокурсником, потрапив на лекцію з фізіології, яку блискуче вів професор Пилип Миколайович Сєрков. Можливо, це й стало «кодом» майбутнього. — Мій чудовий вчитель, академік Сєрков, корифей інституту фізіології імені Богомольця, і сьогодні з нами, — зазначає Юрій Опанасович. — Він наближається до літнього віку...
А потім на схильність Юрія до оперативного мистецтва звернув увагу Іван Якович Дейнеко, директор інституту, завідувач кафедри факультетської хірургії. Очевидно, П. Сєрков та І. Дейнеко і рекомендували Зозулю до «нейрохірургічної Мекки».
Інститут, очолюваний Арутюновим, отримав корпус на нинішній території установи. Зараз старовинна триповерхова будівля класичної архітектури виглядає дещо архаїчною в порівнянні з новими спорудами, і в ній, до речі, розгорнувся капітальний ремонт. Але в той час тут усе було, немов на війні. Відгомони боїв — цієї тотальної травматичної епідемії — приводили сюди все нових пацієнтів. А Юрій Зозуля захистив 1954 року кандидатську дисертацію, формально віддалену від наслідків вогневого лихоліття, але фактично з ним пов’язану — про оперативний метод лікування туберкулом задньої черепної ямки, які навчився видаляти. Сьогодні туберкуломи такої локалізації поки що майже не зустрічаються, антибактерійна терапія, нехай на деякий час, блокувала такі атаки бацили Коха. «Але в ті роки, — зазначає Юрій Опанасович, — подібні ураження виникали досить часто. Однак уже з’явився стрептоміцин, і я одним із перших вивчив його можливості, які подавали надію і при мозкових формах туберкульозу».
Арутюнову, військовому хірургу високого рангу, була притаманна манера кидати учнів, неначе щенят, у воду, з метою здобути навички самостійного плавання. І в тому ж 1954-му Зозуля, який ще далеко не досягнув тридцяти, був призначений головним лікарем інституту. Його робота поєднувалася, за традицією, з кадровою роботою в різних клініках. Однією з них, у розряді первинних, була клініка дитячої нейрохірургії...
Але час розповісти про далекий сенсаційний поворот. На рубежі шістдесятих професор Арутюнов, услід за одним із французьких нейрохірургів, уперше в Радянському Союзі кардинально змінив тактику лікування геморагічних інсультів, тобто крововиливів у мозок. Хворі терміново доставлялися до інституту, і згустки крові видалялися, що багатьох рятувало. Адже до цього хворих не рекомендували чіпати в постелі, доки не розпорядиться доля. Складність полягала в тому, що оперувати таких пацієнтів потрібно було якомога раніше, в межах трьох діб. Був налагоджений міст зі станцією «Швидкої допомоги», і конвеєр почав діяти. В основному цих хворих брав на себе Георгій Опанасович Педаченко, однокурсник Зозулі по медичному інституту, також помічений Арутюновим доблесний фронтовик. Сьогодні старий корпус прикрашає меморіальна дошка в пам’ять про Георгія Педаченка, встановлена за ініціативою його учня, наступника на кафедрі нейрохірургії академії післядипломної освіти професора Миколи Полішука. Але він, у плеяді другого покоління патріотів нейрохірургії, прийде в ці стіни лише згодом... А тоді, в моменти творення, всі організаційні турботи безпрецедентного почину лягли на плечі головлікаря. І ось в один із днів, я, молодий лікар і медичний журналіст-початківець, побачив їх учотирьох — пристрасного, неповторного Арутюнова та трьох його молодих співтоваришів — Андрія Ромоданова, заступника директора, лікаря з героїчною фронтовою школою, чиє ім’я нині носить інститут, Георгія Педаченка та Юрія Зозулю. Якраз привезли пацієнта з інсультом, і вони обговорювали, в якому порядку діяти далі.
З того часу я став бувати тут. Особливо цікавими були для мене бесіди з Юрієм Опанасовичем. Адже 1964 року О. Арутюнов став директором Інституту нейрохірургії імені М.М. Бурденка в Москві. У Києві його змінив А. Ромоданов, а Ю. Зозулю, за пропозицією Олександра Івановича, було призначено заступником директора інституту з питань науки. Панорама науково- технічного розвитку цього форпосту знань про мозок, який одночасно й бурхливо розвивався, з’являлася переді мною саме в його невеликому кабінеті. І все ж таки, про низку зворушливих і дорогоцінних деталей я довідався лише зараз.
Зрозуміло, що я питаю про гамма-ніж, адже про нього всі багато чули. — Знаєте, 1957-го, коли в космос був щойно запущений перший наш супутник, — згадує Юрій Опанасович, — я і ще три лікарі, разом із Олександром Івановичем, побували в Швеції і там познайомилися з нейрохірургом Л. Лекселлом, винахідником гамма- ножа. Назва ця, мабуть, не найбільш вдала, бо насправді перед нами — прилад для радіохірургії шляхом гамма-випромінювань, для чого використовуються кобальтові потужності. На мій погляд, кращими є лінійні прискорювачі, які дають належний ефект, однак позбавлені деяких вад гамма-ножа. Загалом, це був знаменний візит, хоча Олександру Івановичу довелося докласти багато зусиль. «Залізна завіса» ще існувала, і Арутюнову було запропоновано відправитися в поїздку одному. Зі своїм південним темпераментом він їхати без учнів навідріз відмовився. А оскільки запрошення було вже узгоджене, його «обструкція» загрожувала міжнародними ускладненнями. І ми отримали візи...
— Юрію Опанасовичу, після керівництва дитячим відділенням, услід за Андрієм Петровичем Ромодановим, ви присвятили чимало років і зусиль становленню нейроонкології в інституті, та й зараз керуєте цією клінікою. Які прориви пов’язані з цими пошуками?
— Дозвольте почати з буднів і драм клініки дитячої нейрохірургії. Найбільш нестерпними були пухлини у дітей, особливо якщо одужання, внаслідок властивостей патології, виявлялося проблематичним. Пригадую трьох дівчаток з такими захворюваннями, які лежали в одній палаті. В її дверях я раптом почув: «А мене Юрій Опанасович більше любить, бо я схожа на його дружину», — мрійливо сказала одна з моїх маленьких пацієнток... Всіх їх я благополучно прооперував, але світлий проміжок, на жаль, не виявився довговічним. Такі випадки спонукали мене зосередитися на нейроонкології. Це нелегкі операції, і в минулі роки я робив приблизно двісті втручань протягом року. Таким чином, і в мене все ж є легіон зцілених...
— Ваша докторська дисертація, яку захистили 1966 року, присвячена особливостям судинної картини поблизу пухлин, інакше кажучи, розшифровці незнаних таємниць цих грізних новоутворень і видозмін, на платформі нових знань, лікувальної тактики. Причому серйозному просуванню вперед сприяло і впровадження мікрохірургії в нейроонкологію. Яким чином це сталося?
— Я знову хотів би відхилитися й згадати про метод стереотаксису — попередника мікронейрохірургії. У Радянському Союзі його вперше застосував Е.І. Кандель у Москві, а потім, на прохання А. І. Арутюнова, він і в Києві включився в нововведення, яке незабаром взяв у свої руки Олег Лапоногов, удостоєний 1977 р. за успішний пошук Державної премії України. Спосіб увійшов і до нейроонкології, особливо після синтезу з використанням кріотехніки. Але інтуїтивно я відчував: оперувати потрібно все ж ніжніше й вишуканіше, бо мозок при дотику скальпеля, ця велика планета розуму й усього іншого в життєдіяльності, цього вартий. У сімдесятих роках я разом із колегами потрапив на Міжнародний нейрохірургічний конгрес у Японії. Він проходив у Токіо, а в Кіото одночасно відкрилася конференція з мікрохірургії стосовно нашої галузі. Я поїхав на конференцію. Вона зводилася до дискусії двох великих нейрохірургів — турка Язаргіла і канадця Дрейка, які обидва надзвичайно успішно користувалися операційним мікроскопом. Я пересвідчився, що він дуже потрібен і в Києві. Через деякий час такий апарат в інституті з’явився. З того часу я й мої учні оперуємо лише з його використанням, і для цього винайдено й деякі додаткові інструменти. Операція йде повільніше, зате більш обережніше, з більш вираженим органозберігаючим ефектом. Ти начебто стаєш астронавтом мозку...
— Вже понад чотирнадцять років ви керуєте інститутом і одночасно є віце-президентом АМН України, обрані членом- кореспондентом НАН України і дійсним членом Медичної академії. Чи є зв’язок між цими місіями?
— Віце-президентом АМН і головою ради з питань клінічної медицини я став дещо раніше. До речі, зовсім нещодавно, в нинішньому грудні, протягом трьох днів проходили її засідання, і керівники двадцяти двох академічних інститутів клінічного профілю доповідали про плани та програми робіт на найближчі роки.
Вийшло так, що навесні пам’ятного 1993 року було створено АМН України й вона розпочала свою діяльність. Старту наукової медицини в ім’я України передувала зустріч Бориса Євгеновича Патона та декількох провідних учених-медиків на чолі з академіком Олександром Федоровичем Возіановим, зачинателем найнеобхіднішої ідеї, з президентом України Леонідом Макаровичем Кравчуком. Так, Академія медичних наук, власне, і народилася. Її президентом був обраний А.Ф. Возіанов. І незабаром він висунув кандидатуру академіка В.В. Фролькіса і мою на вакансії віце-президентів. Володимир Веніамінович Фролькіс зосередився на розвитку інститутів теоретичної спрямованості, а до моїх обов’язків увійшла участь у розвитку клінічних установ у структурі АМН. Це й сьогодні широкі обрії повсякденних обов’язків.
Але в серпні того ж дев’яносто третього року, внаслідок швидкоплинної недуги, в розпалі пошуків і планів, помер Андрій Петрович Ромоданов, Герой Соціалістичної Праці, академік АМН України і в недалекому минулому академік АМН СРСР. Оскільки я протягом двадцяти дев’яти років був його заступником, «штурвал» було доручено мені. Зрозуміло, що й інститут виразно та плідно змінюється, виникають нові відділи й теми. Так, нейрохірургія у варіантах операційної мікроскопії відкриває, зокрема, й великі перспективи використання чіпів для більш цілеспрямованого лікування. Новації переживають усі галузі мого фаху. Але це, очевидно, інші сюжети...
Кажуть, що портрет ученого відтіняють і хобі. Захоплення Юрія Зозулі в цьому розумінні — багатокілометрові піші мандрівки околицями Києва у вихідні дні. Що ж, тут подвійна гра — дорогу здолає той, хто йде. А головне: в такому баченні природи добре думається. Недаремно уява породжує подію.
Кабінет Юрія Опанасовича.
— О пів на дев’яту ранку він, як правило, вже на роботі. Лікарський халат, за хірургічним ритуалом, із зав’язками позаду. За цим старомодним письмовим столом працювали і Арутюнов, і Ромоданов. На стіні — серія світлин, які охоплюють світ нейрохірургії — адже в цих стінах побували найвидатніші її представники. Я шукаю завершальну формулу до цієї розповіді про незвичайне життя хірурга у важкій і незмінно потрібній науці. Мені здається, вона, за Сенекою і за Зозулею, звучить так: «І розум, і душа забарвлені однаково».
