Нещодавно кияни мали змогу побачити оригінальне сценічне прочитання знаменитого роману Марії Матіос («День» повідомляв читачів про гастролі Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. І.Франка). Митці виступали на сцені Молодого театру. Інсценізацію відомого роману «Солодка Даруся» Марії Матіос поставив режисер Ростислав Держипільський, обробки народних пісень зробила Наталка Половинка. Головні ролі виконують: Галина Баранкевич (Даруся), Андрій Іванюк (Іван Цвічок), Сніжана Винарчук (Матронка), Роман Луцький (Михайло), Надія Левченко (Марія), Олеся Пасічняк (Варвара), Олексій Гнатковський (Дідушенко), Андрій Фелік (Емгебіст) і Ярина Стринаглюк (дівчинка Даруся).
Ця вистава має дві дії і два плани: історія Солодкої Дарусі, божевільної юнки, яка не має дару мовити (простір мовчання), тобто вона не може явити себе людям, та історія батьків Дарини, які мали можливість сповна відчути жах від явлення «примари комунізму» на Буковині. Те, що в прозовому тексті лишається на підтекстових модуляціях, у виставі знаходить особливу форму доторку до серця глядача: через синестезію емоцій, інтелектуального психологізму й міфологічного символізму, через поєднання реального плану та плану тіней, що прозирає з-за лаштунків, випромінюючи відлуння людського болю, страждання та божевілля. Водночас постає запитання: хто ж є носієм «правильної» свідомості? Кому належить майбутнє?
Життя, відтворене на сцені протягом трьох годин, — це світлотінь, воно реальне, предметне, і водночас сягає фольклорного, ірраціонального... Велич постановки в тому, що в пережитому (це навіть не гра, а співжиття) світі присутній Бог. Попри всі пересуди, страждання, муки, існує надія: Бог усе бачить, а те, що має місце, — це те, до чого дійшло людство, яке тоне в заздрості, жорстокості. Правда, існує інша проблема: так, Христос прийняв муки й помер заради порятунку людства. Але звичайна людина не здатна більше витримати мук, які були під силу Синові Божому. Тому людина й божеволіє, втрачає здатність до мови, до слова, до проявлення себе в світі речей. Натомість ми не знаємо, яким є духовний простір людини, яка пережила смерть рідних, яка існувала в системі двовимірного комуністичного лицедійства, в якому людина мала ховатися від іншої людини, в якому влада була всевидячим оком тотального контролю й машиною смерті. Людина не витримує цієї шаленої напруги жорстокості — й Бог дарує їй божевілля. Як то кажуть, такі люди — милі Богові. Під час вистави на кону згори звисав малюсінький червоний ліхтарик, маленька червона свічечка-символ: це і є те інше око — Око Боже, яке, попри свою позірну малість, залишається останнім порятунком для людини, дарує вічне життя. Якби вогник згас, тоді згасла б і свічка душі. А так вистава «Солодка Даруся» залишила перед нами втрачену сьогодні надію.
У сценічному втіленні чітким постало питання самотності. І це той вимір, що наближає світ Буковини тодішньої до сьогодення. Дика, нестерпна, холодна самотність — це те, що спопеляє Дарусю. Вона відчуває за спиною перешіптування сільських жінок, які люблять поплескати язиком; дівчина чужа в соціальному світі, вона не потрібна часом і собі... Що може каліка, яка колись підвередилася розумом? Кому цікава історія одного божевілля? Та саме це ми й переживаємо протягом трьох годин: кохання, насильство, радість народження, материнство, пересуди й лихе око, патологічну жорстокість і самогубство як неможливість виходу з кола...
Але перша дія у виставі ставить ще одне запитання: а хто з нас каліка? Хто божевільний? Хто мовчить, бо має витерпіти прокляття? «Совєти», які прийшли в українське село, — це «червона чума» жорстокого блюзнірського лицемірства. Режисерський хід знайдено блискуче: «совєти» з’являються у формі сільських дівчат, які напівросійською, напівукраїнською мовою прагнуть вершити (Божий) суд (самосуд від імені радянської влади) над Іваном Цвичком. Все це відбувається на тлі грандіозного гімну, що став символом СРСР: «Широка страна моя родная». Людина, яка хоче бути собою, яка не прагне йти до колгоспу, щоб стати гвинтиком, а хоче жити на своєму полі й вирощувати хліб для своєї родини, опиняється ворогом системи. Ось так «вольно дишит чєловек» під час комуністичної чуми. Колективізація в постановці показана як рушійна, стихійна сила людського несвідомого, що випускає з людини на поверхню ту низьку, демонічну сутність, яка знищує світ, де був Бог. Чи невже Бог таки помер? «Совєти» в обличчі молодих жінок, які втратили свою жіночність, індивідуальність, перетворилися на кіборгів радянської влади, мутантів, готових убивати й нищити задля... А власне, задля чого?
Вбивство як насолода — ось ідеологія «совєтів». І все відбувається в стані карнавального абсурду: рухи персонажів, міміка, музика — все це створює ситуацію жорстокого сюрреального нонсенсу, тобто екзистенційної безвиході...
У другій частині мотивації нових апологетів радянської влади відображено рельєфніше й гостріше: офіцери смерті за допомогою нової сили випустили з себе демонів руйнації. Тепер вони не люди: людське лишилося тільки у формі тіла. Душі цих рабів системи зла жорстокі й цинічні... Радянська влада не лікує «дегенератів» (у суто хвильовистському розумінні), а дає їм зброю й волю до безбожної влади. Ці людині цинічні й мають два обличчя: вони можуть легко порозумітися з дитиною та, даючи дитині цяцьку або цукерку, мають здатність заволодіти душею дитини, яка ще не має захисного шару. А для чого ж дитині панцир? Чи вона від пелюшок, приходячи в цей світ, має вдягати личину жорстокого хама? А може, дитина містить у своїй психіці особливу приховану жорстокість, яка в цьому разі виходить на поверхню? Принаймні а апокрифах про дитинство самого Ісуса можна натрапити на такі тлумачення й мотивації...
Саме образ цього сонцесяйного моторошного хама і втілюють ті, хто стали на бік «совєтів». У виставі є натяк, що апологети жорстокості не є породженням власного світу села: центральний орган виконання зла (умовно назвімо це так) відправив найгідніших учнів у всі куточки України, щоб ті сповна могли реалізувати приховані потяги й бажання (ці апологети не говорять українською, а якщо й говорять, то відчутно, що для них мова села — маска, яку цілеспрямовані цинічно-розумні вбивці готові одягнути). Але, що поробиш, така вже людська природа: вона може стати прекрасним ѓрунтом для нової інфекції. Людина не янгол і не демон. Вона живе в світі гріха, тож це гріховне може мати потужний вияв назовні.
Світ села — це світ Божественного й гріховного. Виявом цього є сільські пересуди, плескання язиками. Зрештою, часом видається, що цю історію про Дарусю нам переповідають самі ці сільські жінки, готові добряче перемити кісточки сусідам (бо ж самі весь час тільки й нишпорять та грішать). Але між кумасями (Марія, Варвара), які часом з’являлися на сцені, та Одаркою встановлено невидиму ниточку розуміння: попри часом занадто сильний цинізм, жорстокість у судженнях, гротеск, блюзнірство, вони все одно розуміють, що Даруся така, як її створив Бог. І вони приймають її. Так, ця божевільна — ласий шматочок для їхніх пліток, але вони часто виказують лише власну ницість і глупоту.
Даруся втілює момент самотності, мук, які довелося пізнати у світі, випиваючи гірку чашу. Водночас ця героїня ніби й Солодка: вона зрадила батьків, виказавши їх радянській владі... Продала батьків за цукерку? За солодощі від диявола? Та чи винувата вона? Це питання лишається без відповіді.
Чи винувата людина, що не вміє брехати? Даруся знала, що цього не можна було розповідати. Не можна було казати офіцерам смерті, що її батько віддав кусень із власного столу тим, хто боровся на Західній Україні проти радянської влади, розуміючи всю їхню жорстокість. Даруся все розповіла, піддалася спокусі... А тому й навіки стала Солодкою... Водночас і прихід уночі до хати Михайла тих, хто виступає антагоністом до «совєтів», також змальовано доволі амбівалентно: було ж мовлено з боку нічних гостей, які прийшли в хату Михайла, що нічого страшного не трапиться, що Михайло скаже вранці радянським деспотам, що вороги увірвались у хату й забрали харчі, які мали призначатися для «совєтів». Та офіцери не повірили, бо ж і Михайло не вмів обманювати... Хто винуватий у цій ситуації? Хто змусив людину нести свій нелюдський хрест? Ця стефаниківська тема — одна з центральних у постановці, як і в книжці М. Матіос. Хто відповідальний за людський гріх?
Хто винен? Це суто «достоєвське» запитання знаходить у виставі інакшу, питому українську відповідь. Та й чи варто когось звинувачувати в світі міфу? А «Солодка Даруся» і справді в постановці має щось міфічне, позбавлене традиційного відчуття моралі. Радянська влада не моральна й не аморальна. Вона — витвір свого жорстокого часу абсурду, як язичницький ідол, який на авансцену історії вивів дегенератів, людей неврастенічних, хворобливих. Так, був поштовх, але ця інфекція знайшла свій ѓрунт...
Постановка «Солодкої Дарусі» івано-франківців може стати початком для оновлення українського театру. Передовсім ідеться про те, що ця п’єса виростає з потужної європейської інтелектуальної традиції, з символістського міфологічного театру. Те, що ми мали сто років тому, знову знаходить свій шлях до сердець. І не йдеться про повторення: навпаки, про відкриття для української аудиторії потужного світу Буковини.
Світ «Солодкої Дарусі» — це трагічний світ сильної особистості, але ж це не божественний простір. Солодка — навіть ця назва-додаток містить неоднозначність: любов до солодкого й водночас постійне нагадування про момент гріхопадіння.
Ми сьогодні часом змушені замикатися в самотності, бо цінність слова девальвовано: кожне слово, неправдиве, штучне, немов ерзац, тільки помножує химерні і глевкі сутності. Цю проблему чудово показала Марія Матіос у своєму тексті. А художнє втілення на сцені дало можливість підсилити момент божевільної замкненості, самотності через голосоведіння, через музику, що відображають простір відьмацького ритуалу. Даруся знається з мертвими, її селянки-сусідки бачили на цвинтарі, нібито вона виходила з могили. Даруся — об’єкт ретельної уваги, їй не пробачають такої асоціальної поведінки: вона ж не соромиться свого кохання. Але божевільним усе можна, бо мають вони захисток Божий.
Проблема долання сільських стереотипів — також одна з тем, які порушує вистава. Світ села архаїчний, але й патріархальний... Одна з функцій п’єси — модернізувати світ села, оголивши нерв проблеми. В Дарусі акцентована її жіноча принадність, чуттєвість, яка містить у собі щось живильно-міфологічне. Світ жіноцтва у виставі представлено як інфернальний, ірраціональний, який тримається глибокого коріння. Всі жінки на сцені — й кумасі Марія та Варвара, й Дівчинка — втілюють магнетизм особливої жіночої вітальності, потужної життєдайної сили, яка здатна порятувати світ, що втрачає етичні орієнтири.
Танці, пластика, музика (і з-за лаштунків, і гра на дримбі під час дії), голосоведення — все це справляє надпотужний вплив на залу. Часом епізоди були справжнім виходом у сферу жаху, який може відчувати глядач під час катарсису. Костюми точно передають колорит доби... Талант молодого театрального колективу вражає, і в цієї вистави є всі підстави здобути одну з найпрестижніших відзнак нашої держави.
