Все-таки інтерес до історичної тематики перекочовує на телебачення із друкованих видань (маю на увазі передусім «День» з його постійними рубриками «Україна Incognita», «Історія та Я» та серією книжок «Бібліотека газети «День»).
Естафета передачі історичних уявлень та знань наступним поколінням певним чином визначає майбутнє нації. Як приклад, наведу випадок, про який розповів друг. Нещодавно, відвідавши виставку, присвячену Голодомору, в Українському домі, в книзі відгуків одна дівчинка написала: «Так вам, украинцам, и надо»... Підпис — учениця 7-А класу київської школи №219... Зміст потребує коментарів. По-перше, ким же почуває себе ця юначка в Україні? По-друге, як викладають історію в школі? І, по-третє, який загалом стан нашого суспільства?
Однією з причин політичного та морального нігілізму та невігластва є відсутність правдивого погляду на історію. Причин, які це формують, аж надто багато. Отож для суспільства дуже важливе значення має слово і позиція мас-медіа. «День» звернувся до наших експертів із таким риторичним запитанням: «Для чого журналісту потрібне ґрунтовне знання історії?».
Сергій АРХИПЧУК, режисер:
— Зараз читаю книжку «Шпана з Євбазу» про 1941—1943 роки. Там є фрагмент, коли хлопчина, весь час бігавши на ярмарок, постійно зустрічає чоловіка. І цей чоловік частує хлопця і водить його по Києву, розповідаючи історію будинків, пам’яток архітектури, вулиць. І для юнака Київ відкривається зовсім по-іншому. Мені здається, що більшість українських журналістів мусили би мати такого «екскурсовода» в українській історії. Тому що їхні нігілізм і відірваність очевидні не тільки стосовно історії, а часто в усьому. Наприклад, якось на одному з каналів прозвучало: Донецький театр оперети та балету... Добре, якщо то була обмовка. Це стосується й географічних назв, відмінювання слів... Це свідчить про те, що загальний рівень культури журналіста часто не відповідає, так би мовити, честі мундира. Одним словом, «якби ми вчились так, як треба, то й мудрість би була своя...».
Ми живемо в ситуації, коли дуже важливе кар’єрне зростання, боротьба за місце під сонцем. Це виявляється в усьому аж занадто. Хтось із філософів назвав ХХ століття епохою егоїзму й егоїстів. А ХХI століття може бути епохою егоїзму та егоїстів у квадраті чи навіть кубі. Тому що егоїзм і зухвальство нерідко заміняють знання, компетентність, розуміння та глибину. Отож добре, звичайно, що з’являється дедалі більше історичних матеріалів на телебаченні та в пресі. Це, можна сказати, своєрідний лікнеп для народу. Якщо взяти зовсім недавню українську історію, то в тому, що, наприклад, утворилася УПА, вагому роль вiдіграли бібліотеки, хати-читальні, самодіяльні театральні гуртки. За відсутності радіо й телебачення ті чинники, окрім шкіл та гімназій, були магістральними у формуванні майбутнього потужного патріота. Отже, самоосвіта необхідна усім, а журналістові — в першу чергу.
Ігор СЛІСАРЕНКО, тележурналіст, «5 канал»:
— «Хто управляє минулим, той управляє майбутнім; хто управляє сучасним, той управляє минулим». Це партійне гасло орвелівського суспільства майбутнього, яке автор пророчо описав іще в 1946 році, сьогодні стало керівництвом до дії. Пригадаймо, як у 2004 році президент США організував пишне дійство із вшануванням 60-ї річниці висадки союзницьких військ у Нормандії, розраховуючи переконати світ, що саме США цей світ має дякувати за розгром нацизму, ба більше, американська війна в Іраку і в Афганістані морально виправдана. «Безсоромно, — написав тоді один американський професор-історик, — Буш і Голлівуд намагаються втовкмачити, що війну виграв американський солдат Раян, а не Івани»...
Затятий противник російського президента Путіна екс-омбудсман Сергій Ковальов у свіжому числі «Нью-Йорк Бук Рев’ю» все ж віддає російському лідеровi належне за його державницьку лінію в тлумаченні недавньої російської історії. «Якщо брежнєвська політика наголошувала на трагізмі подій війни, то за Путіна домінуючою стала теза про величну російську перемогу в Другій світовій», — пише Ковальов. Мусимо визнати, що Путін дійсно об’єднав росіян офіційною історією без поділу на «поганих» і «добрих» залежно від кольорів у революціях та громадянській війні. Навіть готовий був відвідати могили вояків армії генерала Власова у Празі. Сам Путін нещодавно говорив із вчителями про те, як слід викладати історію: передусім, «не танцювати польку-метелик» на іноземні гранти. На боці Путіна і мас- культура із патріотичною мас-продукцією, уособлювана групою «Любе», Федором Бондарчуком та Гошею Куценком...
Наші політики тільки те й роблять, що розколюють народ на ґрунті історії: або ти «за червоних», або ти «за бандерівців»; або ти «націоналіст», бо визнаєш Голодомор геноцидом, або ж «інтернаціоналіст», якщо тримаєшся тези «про надмірне вилучення хліба»... Мас-медіа згадують про вітчизняну історію тільки до чергової круглої дати і за умови, що цю дату супроводжує протокольний вихід до камер вищих посадовців. Мізки репортерів або засмічені опусами публіцистів-лібералів із стенаннями про покаяння за радянське минуле, або взагалі не переобтяжені знаннями («редактор доручив зробити сюжет»).
Прем’єр-міністр без нагальної необхідності взагалі намагається не торкатися ключових моментів української історії (чи висловився він бодай раз по Голодомору або УПА?). Президент добрими намірами та, на жаль, спонтанними і не прорахованими заздалегідь кроками (часто один уперед, а два — назад) за відсутності плану дій тільки множить спротив противників. Ми вже не вимагаємо визнання Голодомору геноцидом у світі, бо капітулювали внаслідок опору Росії, США, Британії та Ізраїлю. Президент уже звично скаржиться, що досі не створено жодного якісного художнього фільму про Голодомор та війну. Ще чотири роки тому американська суперзірка Мел Гібсон в одному з інтерв’ю дивувався, що світ не знає про Голодомор в Україні. Його й досі не запросили в Україну, хоча кілька високопосадовців, коли я розповідав їм про це, криком кричали, що це зроблять. Його фільм «Хоробре серце» у свій час — без перебільшення — підняв дух шотландців і викликав повагу до них в усьому світі. Мені здається, що, дізнавшись в Україні більше про Голодомор, цей режисер неодмінно створив би фільм і тим самим пробудив би і наше національне самопочуття, і національну гордість...
Ігор МІРОШНИЧЕНКО, тележурналіст, ICTV:
— Ми як нація маємо бути єдиними. Якщо, наприклад, Ізраїль не визнає український Голодомор геноцидом, то для нас це — не дуже принципово. На мою думку, для нас більш принципово, що не всі українці готові визнати Голодомор геноцидом... Тому питання: «Як вивчати історію у школах та університетах?», «Як відзначати історичні дати і події на суспільному рівні?» передусім адресуються державі. Питання про те, як відзначати історичні дати і події на суспільному рівні, адресуються й журналістам. Якщо переглянути вітчизняні телеканали, видно, що їх заполонили здебільшого розважальні програми. Як правило, вони не інформують, не виховують суспільство, а паразитують на відсутності в його більшої частини смаку. Звичайно, є цікаві інформаційно-пізнавальні програми, але вони переважно йдуть пізно ввечері або вночі. Це — окозамилювання для Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, мовляв, нібито відсоток таких програм зберігається...
Поки що маємо державу, яка переживає труднощі. Але все залежить від нас самих, і кожен повинен починати із себе. Колись, подивившись сюжет про громадську організацію «Не будь байдужим!», у мене виникла ідея виготовити візитки із написом «Я не даю чайових офіціантам, які розмовляють російською». Неодноразово спостерігав, що офіціанти, починаючи із привітання українською, швидко переходять на російську, якщо клієнт починає говорити тією мовою. Я не проти. Але рідко буває навпаки, хоч часто вони володіють українською. Це — звичка? Комплекс меншовартості? Те й інше. Тому я не просто не даю чайових, нічого не пояснивши. Я залишаю візитку, яка пояснює мою позицію. Бачив, як якось персонал ресторану, роздивляючись її, зібрав цілий консиліум... А тим офіціантам, які зі мною розмовляють українською, підкреслено дякую, таким чином заохочуючи їх словами і чайовими...
Олег КЛИМЧУК, редактор, Перший Національний канал:
— Журналіст повинен поширювати знання, які відповідають історичним фактам, тоді формуватиметься грамотна думка щодо тієї чи іншої події. Але у нашому сьогоднішньому суспільстві робити це досить складно з багатьох причин. Взяти, наприклад, Міністерство освіти. Коли читаєш шкільні підручники з історії, складається враження, що вони пишуться не в Україні... Моя дитина зараз навчається в сьомому класі. Вони трохи вивчали історію України в п’ятому класі. У шостому сказали, що не будуть, а продовжать у сьомому. Але цьогоріч знову немає такого предмета, мовляв, з’явиться наступного року. Як таке можливо? А це звичайна загальноосвітня школа, навіть з претензією — коледж називається.
Отже, повертаючись до питання про підручники з історії, скажу, що політичні сили лівої орієнтації намагаються впливати на їхній зміст. А на мою думку, ідеологія комунізму повинна бути заборонена в Україні, так, як заборонена в інших країнах. Крім того, ми, українці, пережили її на практиці... Про Голодомор мені розповіли дід і баба (я родом із Західної України). Вони згадували, як збирали допомогу, вантажили мішки, везли на станцію і відправляли у радянську Україну. Допомога поверталася назад, мовляв, ніякого голоду там немає. До речі, у сучасних підручниках не написано, скільки людей забрала ця трагедія. Статистика — частина у нас, частина — у Москві... Тема — маловивчена. Звичайно, спекуляцій на цьому ґрунті теж може бути багато, але журналіст повинен працювати із першоджерелами, працювати із очевидцями, потім додати до того кілька коментарів, наприклад, істориків, і тоді ми матимемо більш-менш об’єктивне відображення того, що відбулося.
Я час від часу дивлюся телевізійні матеріали на історичну тематику і читаю газету «День», де, на міг погляд, історії заслужено приділяється значна увага. Так от, деякі новинні матеріали в телевізійних випусках — дуже поверхові. У нас і в інших редакціях працюють журналісти — минулорічні, позаминулорічні випускники. У мене склалося враження, що вони не тільки історії не знають — половина з них грамотно писати не вміє. Журналісти не знають своєї Батьківщини! Реальний випадок — кореспондента відряджають у Волинь — і він водить по карті пальцем i шукає місто... Волинь! Треба щось міняти в системі освіти.
Торік, коли були дні пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій, наші журналісти поїхали на Полтавщину. Вони знайшли унікальне село, де ще живуть бабусі й дідусі — очевидці того лихоліття. Вони розповідали, мовляв, той-то виганяв їх із хати, забирав їжу... І що з ним було? Нічого. Ба, тепер його донька керує у сільраді... Тобто у людському розумінні нічого не змінилося. Те, що відбулося, не було засудженим. А людська пам’ять набагато триваліша, ніж пам’ять історичних епох. І онуки цих дітей, їхні правнуки пам’ятатимуть, що ті, хто це робив, не понесли покарання. А значить, це може повторитися у той чи інший спосіб, тому що — безкарність.
