Cонце веселками виграє на даху благенького будинку. Якби не державний прапор над ним — нізащо б не повірив, що саме тут засідає місцева влада чималого села. Хатина з оббитими вітрами й дощами стінами, напівзруйнованими східцями дуже вже дисонує із сусіднім, на цьому ж подвір’ї, будинком. Він — місцеве відділення зв’язку — просторий, доглянутий, цегляний. Такі ж переважно у Берестяному й хазяйські будівлі, бо хоч із якого боку у село заїдеш, з якої вулиці поглянеш — скрізь стіною навколо села стоїть густий ліс-годувальник.
ВИЖИВАЛИ ЯК МОГЛИ
Надію Папежук, котра на посаді берестянського сільського голови вже четверте (!) скликання, вигляд споруди сільради, яка нагадує Попелюшку перед поїздкою на бал, коли до неї ще не з’явилася чарівниця-фея, видно, турбує не дуже. Знає про східці, знає і про двері.
Криза, як свідчить розповідь Надії Федорівни, у Берестяному почалася значно раніше, ніж у державі. У Берестяному нема ні перукарні, ні швейної майстерні, нема де поремонтувати взуття. Нема й служби, котра б надавала ритуальні послуги. Аварійними визнано приміщення Будинку культури і дитсадка. Та чим більше слухаєш сільського голову, тим частіше приходить на думку крилата фраза героя популярного мультфільму кота Матроскіна: «Средствов у нас хватает... Ума у нас не хватает!» Обіцяв же голова райдержадміністрації Леонтій Кричкевич, побачивши, що у Будинку культури з тильного боку вигнили вікна, безкоштовно виділити цеглу. Сільська влада мала б тільки вирішити, як приміщення обмурувати. Та цей намір місцеву владу, видно, не надто колише: віз і нині там... Що казати, коли навіть виділені кілька років тому тодішнім керманичем Ківерцівського району (а тепер головою Волинської облради) Анатолієм Грицюком кошти на реконструкцію дитсадка залишилися невикористані!
Холод, який пронизує до кісток у кабінеті завідувачки дитсадком Катерини Василівни Акайомової, мабуть, саме той, який називають «могильним».
— Треба було б змурувати і собі грубку, — каже завідуюча, демонструючи, які теплі грубки у приміщеннях, де перебувають дітки.
Старий дідівський спосіб обігріву тут завели не з доброго життя.
— Виживали як могли! П’ять років працювали лише сезонно. Тільки вечір — посилаю чоловіка, аби глянув, чи цілі вікна. Ми все зберегли: і посуд, і ліжка. Котельня не гріла, вже й труби поржавіли, водокачка вийшла з ладу, і ми відрами носили воду... Потім упросила чоловіка з сином та одного підприємця, аби поставили колонку.
Ремонт у групах, ясна річ, — на плечах батьків та працівників садочка. На зауваження, що у селі стільки багатих підприємців, завідувачка дипломатично каже: «Ой, не знаю, у кожного свої проблеми!» Тому хвіртка на вході геть стара, дерев’яний майданчик розвалюється, а діти й батьки щоразу місять метрів з тридцять знаменитого берестянського болота, бо ремонт дороги завершили якраз... на початку дитсадківського паркана.
— Проводили семінар, а в спальні штори висіли ще «брежнєвські». Не повірите, мусила нові купувати за свої кошти, бо мені соромно було б людей завести.
Акайомова добрим словом згадує колишнього головного керманича ківерцівської влади Анатолія Грицюка. Оцінивши, що працівники вберегли садок від розкрадання, та ще ж і бажаючих відвідувати садок вистачало, а половина приміщення перетворювалася на руїни, районна влада виділила до 20 тисяч гривень. Та місцева влада організувати використання грошей не зуміла. І в кінці фінансового року гроші повернулися туди, звідки прийшли. У садочку встигли зробити лише половину ремонту, то ж нині це крило продовжує вражати руйнацією.
Та одне з благ цивілізації, котре останнім часом стало символом добробуту будь-якого найменшого і найзлиденнішого волинського села (газ нині тягнуть навіть у населені пункти з двох-трьох десятків хат, де переважно лише старі мешканці, які хочуть доживати з грубками), для Берестяного манною небесною не стало. Більше того: 90% населення проти неї категорично... протестують своїми гаманцями. З кількох сотень хат газифікувати свої помешкання бажали б лише 1,5 десятка осель. І, як каже головний лісничий місцевого лісництва Сергій Охочий, для берестянців страшнішим за газифікацію є лише... Національний парк, котрий тут теж хочуть створити.
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПАРК
За місцевими переказами, назва села, котра не мінялася з середини XVI століття — часу першої писемної згадки про Берестяне, походить начебто від переселенців з-під Берестя (нинішнього Бреста). Навколишні ліси потрапляють в ареал майбутнього Національного парку, який спочатку мав носити назву «Цуманська пуща», а тепер екологи і лісівники вибирають між назвами: «Цуманський» чи «Ківерцівський»?
— Для людей старшого віку, а таких у селі більшість, слово «парк» звучить як щось страшне, — каже Сергій Осадчий. — Люди бояться, що не зможуть рубати дров, косити сіно, збирати ягоди і гриби. Звичайно, це нісенітниця, але як їх переконати?.. Газифікації теж не визнають. Кажуть: у лісах лоз ще вистачає, є чим топити, і на наш вік вистачить. Та й надто той газ дорогий. За те, аби підвести до хат, спочатку треба було сплатити 6200 гривень. Навіть якщо у когось є такі гроші, то люди бояться інфляції і невпевненості у державі. Мовляв, а як скажуть потім 12 тисяч давати, аби у хаті газ був?! Якщо на другий день Водохреща, коли проводили перші збори по газифікації, проти неї було відсотків 60 населення, то нині категорично проти 90 відсотків.
— Усе опалення у хатах пристосоване під дрова. Фронтальні комини, як ось у мене, далеко не в кожного є. Ніхто ж про це не думає, а треба, якщо газифікація, переробляти комини або проводити парове опалення. Та вже нині й спеціалістів таких нема, — міркує один з сільських активістів, місцевий фермер Григорій Тихонович Нарушевич.
Його сільський голова Надія Федорівна у розмові зі мною назвала підпільним противником газифікації. Мовляв, тихенько налаштовує проти неї людей. Мовляв, буде газ дорожчати, то не підключайте... А ось Степана Микитовича Грицуню, нині працівника обласного управління лісового й мисливського господарства, назвала відкритим противників газифікації. І це лише за те, що на сході селян висловив вголос думку, аби блага цивілізації до мешканців Берестяного проводили за кошти Євросоюзу. Бо ж за ці кошти «відгрохано» у сусідніх Журавичах шикарний пункт утримання нелегалів. Хай би і наші люди з того скористали!
— Мені люди весь час тикали: ти районний депутат, а що ти зробив? Я не мав з тим званням спокою і на весіллях! То ж і робив. Федорівна каже: не зробимо щось там для села, бо нема можливостей. А я не раз заперечую їй: згодний безкоштовно попрацювати на її посаді, коли вона у відпустці. І побачите, як село зміниться, тільки дайте мені її повноваження. Та й з тим, що маємо, можемо робити. Підвід у селі щонайменше дві сотні. Невже не можна організувати людей, аби засипати ті кілька ям, тим більше, що є кар’єр?! Коней у селі 350. Ночами — такого нема ніде — багато господарів їх випускають пастися. На городах і наших полях шкоду завдають. Невже то не можна навести порядок?.. А головне, що село спивається. Я б і сьогодні взяв на роботу зо п’ять чоловіків. Так нема кого! Він то хоче на роботу йти, але мені такого робітника не потрібно. Два дні поробив — давай гроші, і кілька днів пропиває. А тут таких — півсела!
— А місцева влада на це може вплинути?
— Може, якщо не буде з порушниками вась-вась.
