Ми всі дуже добре запам’ятали, що минулого року в День пам’яті жертв голодоморів вся країна... танцювала. Так. Адже в цей скорботний день один із найпопулярніших телеканалів не переніс пряму трансляцію найрейтинговішого шоу «Танців з зірками» на неділю, та й інші телекомпанії не дуже переймалися скорботою. Цього року все ніби виправилося. Нацрада з питань телебачення та радіомовлення зобов’язала всі медіа відмінити розважальні передачі, та й канали активно готували проекти, присвячені Дню пам’яті. На думку багатьох медіа-експертів, найкраще з подачею теми справився телеканал «Інтер», зокрема, проект «Свобода з Савіком Шустером». Адже вони відмовилися від вже звичних і набридливих для нас дискусій: «А чи був таки Голодомор?». Вони запросили в студію очевидців трагедії й цим самим потрапили в «десятку». Бо нарешті всі остаточно зрозуміли, що дискусії та різного роду демагогія нам не потрібні, нам потрібні факти, свідчення, правда...
Чи вдалося українським телеканалам у День пам’яті жертв голодоморів привернути увагу до трагедії й чого не вистачало в телевізійному просторі, розповіли експерти «Дня».
Мирослав ПОПОВИЧ, історик:
— Взагалі, тема геноциду не є предметом для дискусії. Бо дискусія може бути тільки юридичною, коли дійсно є сумнівні питання. Ця формула подачі теми на телеканалах не вірна. До речі, вона з’явилася під тиском Радянського Союзу. Як ці питання можна перетворювати на дискусію? Це просто блюзнірство.
Такий формат, який був на «Інтері» в «Свободі з Савіком Шустером», можливий. Тому, що нам потрібно це згадувати не для того, щоб вести розмови навколо цього, нам треба розкрити зміст тої епохи, з якої ми вийшли. Що стосується телевізійних фільмів, то від формату останнього багато чого залежить. Поки що переконливих фільмів про Голодомор я не знаю. Так, є кадри, дуже жахливі, які говорять самі за себе, але немає фільму.
Ігор ПАСІЧНИК, ректор Національного університету «Острозька академія»:
— Сьогодні ми вже можемо говорити про якість того, як проводиться відзначання Дня пам’яті жертв Голодоморів. Але воно має підніматися і висвітлюватися на всіх телеканалах, не лише на «5» чи «Інтері». Тому, що це питання багато років замовчувалося. Гадаю, що про це потрібно говорити не лише в День пам’яті. Оскільки очевидців тієї трагедії лишилося досить мало, то, гадаю, це б мала бути система таких передач і по телебаченню, і по радіо тощо. А найважливіше — Президентові слід було зібрати науковців, так як це зробили наші східні сусіди. Хоча ми часто нарікаємо на Росію, але у неї багато чому є повчитися, тому що президент Путін провів цілу нараду з істориками, де і поставив перед ними певні завдання. Якщо ми говоримо про істинну історію, то вона повинна формулювати почуття громадянина, патріота, і почуття гордості за свою країну. Відкрийте підручники з історії, то її справді можна читати з бромом, як колись говорив Винниченко. Історія не формує ні патріотизму, ні гордості... Тому що це історія наших поразок. Але це зовсім інша тема.
Гадаю, що у наших ЗМІ мають бути приклади з життя, але не має бути дискусія як така, тому, що дискусія може вестися з приводу питання, хто винний у цьому. Але вести мову про те, чи був Голодомор чи ні — це ганьба, і, насамперед, перед тими жертвами, яких вже нема. Не потрібно забувати про фільми. Вони будуть, напевне, важкими, але вони мають бути, і перш за все, у художньо-документальній формі. До речі, я нещодавно повернувся зі США, і там досить часто прокручують кінофільми про Голодомор на уроках, щоб учні бачили цю трагедію і відповідно формували свій світогляд. Цього року я бачив підняття у свідомості кожного українця, тому що у багатьох домівках на підвіконнях світилася свічка пам’яті, а це свідчення того, що люди все таки не залишаються осторонь.
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, академік НАН України:
— Ми сьогодні можемо говорити, що Україна проходить певні виразні етапи поширення серед суспільства правильної, надзвичайно трагічної та драматичної сторінки нашої національної історії. Не можу не згадати, що Лариса Івшина у нещодавньому інтерв’ю з Президентом дуже правильно сказала, що Україна підняла дуже високу планку, яка зобов’язує всіх нас не забувати дзвін, що повинен лунали не лише в конкретний день (24 листопада), а буквально щоденно, поки він дійде до свідомості більшості українського населення, і цим сконсолідує його навколо відповідальності за пам’ять мільйонів загиблих. Тому гадаю, що сьогодні вести дискусії не треба. Тим більше я не вважаю, що ми повинні вести дискусії із комуністами, чи з тими представниками ПР, які базують свою полеміку на якихось класових позиціях, доцільностях і так далі. Такі дискусії, які прозвучали не лише на «5» каналі, врешті-решт, нічого не дають. Якщо ми будемо і далі продовжувати ті безплідні дискусії з людьми, які не чують аргументів, і не хочуть їх чути, то ми цим самим принижуємо себе. Я зустрічався з багатьма людьми не лише в Україні, а й за кордоном і зрозумів, що немає переконливішого аргументу, аніж спогади. Нам потрібні документальні, художні фільми. Короткі, невеличкі брошури. Повна правда про те, що відбувалося. Ми повинні бути максимально чесними перед собою, розуміти, що в Україні було багато зла зроблено руками тих, хто не зупинявся ні перед чим. Гадаю, що кожен телеканал, газета повинні мати рубрику, присвячену геноциду. Найголовніше завдання, що стоїть сьогодні перед нами, — відновити історичну пам’ять. Таким чином ми відновлюємо і нашу національну ідентичність, консолідуємося, єднаємося.
