29 листопада в світ вийде спеціальне дослідження щодо Росії під назвою «Загадкові варіації», підготовлене британським тижневиком The Economist. Автори дослідження доходять висновку, що непередбачуваність руху Росії становить як загрозу, так і може стати причиною для надії. У чому може полягати надія на поворот Росії в напрямі лібералізму й демократії? Про що свідчать останні кроки Кремля, його натиск на стабільність, спадкоємність, подовження президентства з чотирьох до шести років? Як має діяти Захід по відношенню до Кремля, щоб сприяти такому повороту? Що має робити Київ, коли Газпром заганяє його в кут, маючи намір підняти ціну на газ до 400 доларів? Яку підтримку має надавати Захід Україні, щоб вона своїм прикладом вела Росію в напрямі західних стандартів і цінностей? Про це «Дню» — в інтерв’ю шефа московського бюро журналу The Economist Андрія ОСТРОВСЬКОГО, котрий безпосередньо брав участь у підготовці спеціального дослідження щодо Росії.
— Є надія на те, що Росія в останню мить згорне шлях, яким зараз йде. Оскільки мені здається, що досить небезпечною є траєкторія, якою вона рухається. Тому непередбачуваність руху в цій ситуації — це одна з небагатьох надій на те, що «омине». Особливих причин для оптимізму не буде, якщо Росія буде лише далі йти в бік, в який вона йшла в останні місяці. У цьому разі непередбачуваність руху не виключає того, що в останню мить Росія вирулить, схаменеться й що люди виявлять неприйняття розвитку націоналізму. Що люди в Кремлі й елітах зрозуміють, що без лібералізації політичної системи нічого не можливо. Непередбачуваність дає хоч якусь надію.
— Як же слід тоді розцінювати останні кроки Кремля, його натиск на стабільність, спадкоємність, подовження президентства з чотирьох до шести років?
— Мені здається, спроба подовження терміну саме свідчить, що ніякої стабільності немає. Еліти це зрозуміли. І, на мою думку, населення Росії це дедалі більше розуміє. Особливо в містах, де відбувається скорочення штатів і де люди опиняються на вулицях, де зростають заборгованості у виплаті зарплат. Насправді всі розуміють, що ніякої стабільності немає. Швидка зміна конституції, зміна терміну президентства — свідчення нервозності й паніки в Кремлі. Спроби групи, що перебуває при владі, законсервувати систему, змінивши термін президентства, мені здаються небезпечними. Це їхня відповідь на фінансово-економічну кризу. Мені здається це небезпечним хоча б тому, що спроба будь-якої консервації — все одно що закрити кришку бляшанки, де йдуть процеси бродіння.
— Чи бачите ви силу, яка може в Росії вести суспільство до демократизації? Адже в парламенті домінує пропутінська партія «Велика Росія», що має конституційну більшість. Комуністи — це повернення до минулого.
— І так, і ні. Дійсно, такої політичної сили немає. З іншого боку, «Єдина Росія» — це ж насправді не партія. Це як у пізні радянські роки була КПРС, з якої вийшли Горбачов, Лігачов і Кравчук. Ходорковський і Медведєв вийшли з комсомолу. Оскільки в «Єдиній Росії» немає ідеології, то всередині можуть початися будь-які процеси.
Можливо, я себе втішаю, але останніми днями або тижнями в Росії з’явилися прояви того, що громадянське суспільство не до кінця придушене. Наприклад, Євген Колесов, один з присяжних у справі Ганни Політковської, прийшов на радіо «Эхо Москвы» й сказав, що присяжні не робили заяв, аби преса не була присутня на судовому засіданні. 19 з 20 присяжних сказали, щоб процес був відкритим. Виявляється, дуже мало треба для того, щоб усе було трохи інакше, ніж хоче влада. Треба трошки совісті й почуття гідності, яке в когось залишилося. Тому я сподіваюся, що процеси, розпочаті в 90-ті роки, не до кінця придушені. Що людям ставатиме дедалі огидніше, що з них роблять ідіотів, коли їм брешуть. А як далі розгортатимуться події, ніхто не знає. До речі, на Майдані теж ніхто не знав, як вони повернуться.
— Як, на вашу думку, має в цій ситуації діяти по відношенню до Росії Захід: Європа й США?
— Про США можу сказати, що вони не мусять діяти так, як діяли раніше. Тому що відчуття перемоги в холодній війні було, на мою думку, неправильною, короткозорою політикою. У нас є приклад Німеччини після Першої світової війни. І ми знаємо, до чого призвела така тріумфалістська риторика переможців по відношенню до Німеччини. У Росії є свої інтереси, на які можна зважати чи ні, але ігнорувати їх не можна. Це безглуздо. Це все одно, що ігнорувати присутність якоїсь сили, наприклад, попередження про шторм. Не можна ігнорувати можливі небезпеки, які чітко продемонструвала війна в Грузії. Не можна вважати, що Росія слабка й ми будемо робити, що заманеться. Це страшенно непродуктивно.
Так само непродуктивною є політика примирення, яку сповідував Берлусконі й Німеччина за Шредера. Якщо боятися й усміхатися, то нічого доброго в Росії не буде за нинішнього уряду. Він відчуватиме цілковиту вседозволеність. Тому, мені здається, лінія має бути між цими двома точками: реалістична, з розумінням загроз, що закладені в Росії, з розумінням її інтересів.
— В дослідженні йдеться про те, що Росія може бути небезпечною, коли її заганяють в кут. Хто заганяє її в кут?
— Прикладом цього є спроби відмахнутися від Росії. Коли Захід дає зрозуміти росіянам: ви можете все, що завгодно думати, а ми будемо продовжувати те, що вважаємо за потрібне — розміщувати ракети в Польщі, радари в Чеській Республіці. Мені здається, це небезпечно. І ненабагато розумнішою є ця лінія за самого пана Путіна, який ігнорував думку Заходу відносно визнання Росією Абхазії та Південної Осетії. Ані з того, ані з іншого боку — це нерозумно. При цьому не треба забувати, що в Росії при владі люди, які досить злобно ставляться до нинішнього керівництва України та Грузії. В Росії досить багато способів завдати прикрощів Заходу, Україні та Грузії. Мені здається, що людина, загнана в кут, — це не найбезпечніша ситуація, яка може бути. Тому що реакція країни, загнаної в кут, завжди буде неадекватною.
— А як же тоді розуміти ситуацію з Україною, коли Росія заявляє про намір підняти ціну на газ до 400 доларів, або з Грузією, у якої Росія фактично анексувала Абхазію та Південну Осетію?
— Мова йде про різні ситуації. Стосовно загнаної в кут Грузії, то їй дійсно дуже важко. Чесно кажучи, Грузія сама себе досить довго заганяла в кут з Абхазією та Південною Осетією. При цьому я зовсім не виправдовую те, що робила Росія в Грузії — очевидно, це була агресія. Саакашвілі повів себе нерозумно, коли намагався повернути свій контроль над Абхазією та Південною Осетією. Він часто робив провокаційні заяви відносно Абхазії. Що стосується причин грузино-російського конфлікту, я сподіваюся, що буде проведено міжнародне розслідування, в якому оцінюватимуть дії обох сторін. І те, як Росія провокувала Грузію, як вона роздавала паспорти в Абхазії та Південній Осетії, як падали російські бомби на грузинську територію і як це схоже на історію із Судетами, про що сказав шведський міністр закордонних справ. Все це має бути враховано. І мені здається, чим детальніше буде таке розслідування, тим краще.
Що стосується України, то тут ситуація дуже складна. Якщо Газпром буде підіймати ціни на газ до 400 доларів, тоді, думаю, Україні нічого не залишиться робити, як підвищувати тарифи за транспортування газу. На мою думку, це не заганяє Україну в кут, адже вона може підняти тарифи за транзит і це нормально.
Мені здається, що для України важливо було б розібратися з внутрішніми проблемами: корупцією, демагогією та популізмом, а також реформами, які необхідно провести. Чим сильнішою і консолідованішою Україна буде всередині, тим легше їй буде протистояти будь-якому тиску. Що мене лякає в Україні — це відсутність руху в цьому напрямі. Скільки можна говорити людям: давайте ходити на нові вибори. Це неповага, передусім, до тих, хто дійсно вийшов на Майдан і здійснив фантастичний вчинок. Чим закінчуються такі невиконані обіцянки, чим закінчується такий обман з боку політиків, ми бачили на прикладі Росії в 90-ті роки? Те, що росіяни вийшли до Білого дому (будівлі російського уряду. — Авт.) в серпні 1991 року, а українці — на Майдан у листопаді 2004 року, ні на що, крім поваги, заслуговувати не може. Ця повага має виявлятися у відповідальності політиків перед тими людьми, які їм дали можливість прийти до влади.
— Чи не здається вам, що нинішньому російському керівництву якраз і не подобається розвиток демократії?
— Звичайно, не подобається, тому що є ворожим; тому що встановлює абсолютно іншу систему цінностей; тому що є прикладом того, що українці змогли це зробити. Звичайно, авторитарному режиму завжди не подобатиметься сусідство з ним демократичного режиму. Захищати цей демократичний режим можна тільки зсередини — консолідацією та зміцненням демократичних інститутів. Наївно було б думати, що авторитарний Кремль зараз кинеться просто обіймати демократичну Україну. Звичайно, Кремлем це сприймається як ляпас, як зрада, як загроза, як західна провокація. В Росії дійсно не вірять, що помаранчева революція була насправді результатом внутрішніх сил в Україні. Це були прекрасні хвилини для країни. Не менш прекрасні, ніж серпень 1991 року для Росії.
— Мені доводилося чути від німецьких політиків, що успіх демократичних перетворень в Україні може стати показовим прикладом для Росії і таким чином залучить її до Заходу. Що, на вашу думку, повинні зробити європейці, щоб Україна успішно інтегрувалася в Європу і потягла за собою Росію?
— Головне, що Європа може зробити для України — всіляко допомагати українським політикам будувати інститути. А не говорити, що Росія напала на Грузію і може напасти, не дай Боже, на Крим — зараз ми терміново вас приймемо в НАТО або до Євросоюзу. Я думаю, що Україні це не допоможе. Допоможе інше, коли Європа буде говорити Україні: ми хочемо і віримо, що Україна повинна бути частиною Євросоюзу. Оскільки ми віримо в це, то повинні робити так, щоб Україна відповідала цим параметрам. Для цього треба припинити займатися популізмом і думати тільки про вибори, а також розглядати все, що відбувається між виборами, як підготовку до наступних виборів. Треба дійсно будувати інститути. Треба займатися зміцненням і будівництвом України як держави, щоб вона могла увійти до Євросоюзу. Неправильно просто давати нездійсненні обіцянки. Євросоюз потрібен для того, щоб Україна розвивалася. Я думаю, що в Європі та Америці всі бажають успіху Україні. Це не відмовки, що ми не готові і тому не можемо вас прийняти в ЄС. Повинна бути підтримка, причому, якщо необхідно, у вигляді фінансової або експертної допомоги. Європа, безумовно, має бути зацікавлена в тому, щоб Україна увійшла до Євросоюзу.
Оскільки Україна демократична країна, то народ має право запитати уряд, що він реально робить для просування в Європу. Адже народ дав своєму уряду аванс, причому не один раз. Народ проголосував за БЮТ та НУ-НС не тому, що вони такі молодці і всього досягли. Він сказав: ми за вас стояли на Майдані — будь ласка, зробіть те, що обіцяли і ми вас так легко не відпустимо. В цьому був попит народу. Мені здається, головне — пояснити українським політикам, що вони всі, як при владі, так і в опозиції, — у великому боргу перед народом. І поки цей народ дає набагато більше авансів уряду, ніж він їх виконує. Якщо трьом провідним політичним силам важливо, що буде з Україною, то добре було б перейти до справ.
