Виповнилося 109 років від дня народження одного з найблискучіших лікарів-діагностів свого часу.
У Музеї однієї вулиці відкрилася виставка, присвячена Дем’яну Володимировичу Попову (засновнику Київської гомеопатичної школи) та його знаменитим пацієнтам.
Попов народився 1899 року в селі Гапонівка Полтавської губернії. Навчався у парафіяльній початковій школі, потім в інтернаті села Харківці й комерційному училищі міста Лохвиці. Він закінчив Одеський медичний інститут 1925 року. Десять років свого життя присвятив хірургії (хірургом потрапив на фронт Другої світової війни). До речі, до Одеси Попов приїхав вступати на... архітектурний факультет. Дем’яна з дитинства чарувала краса храму Георгія Змієборця, Лубенського монастиря та поміщицьких садиб у його рідному селі. Однак архітектором Попову стати не судилося. Набору студентів у будівельний інститут того року не було, а земляки, які вступали до медичного інституту, покликали Дем’яна з собою...
Лікарській діяльності він присвятив 61 рік життя. 1935 року Дем’ян Попов переїжджає до Києва як лікар-гомеопат. У поліклініці Червоного Хреста на Подолі (Андріївському узвозі, 4) він починає практикувати гомеопатію як самостійну систему лікування. Це було зовсім не просто в колишньому СРСР, де на той час гомеопатія існувала напівлегально.
Гортаючи сьогодні сторінки історії медицини, дізнаємося, що перші відомості про гомеопатію в Росії належать до 1821 року. Царським указом 1823 року, в період царювання Миколи I, було регламентовано діяльність гомеопатичних аптек, що відкрилися в Санкт-Петербурзі, Москві, Ризі та 1835 року — в Києві. Одним із етапів становлення гомеопатії в Російській імперії стало відкриття у Санкт-Петербурзі першої гомеопатичної лікарні ім. Св. Архангела Михаїла, статут якої було затверджено 1881 року. Після 1917 р. почалися гоніння та пригноблення як самого методу, так і лікарів, що його практикували; та навіть вони так і не змогли заборонити його повністю.
За сталінських часів багато гомеопатів було репресовано разом зі священиками. Періодично видавалися укази, які то забороняли вживання окремих ліків, то робили вивчення гомеопатії неможливим, або жорстко регламентували видання гомеопатичної літератури. За цих умов лікарю Попову доводилося спиратися на власний досвід, вибирати свій шлях, дотримуючись улюбленого правила — поспішай повільно. У Дем’яна Володимировича дивовижно поєднувалися широта мислення й уміння бачити дрібниці. Саме ці якості й дозволили йому створити цілу плеяду послідовників, чия діяльність у подальшому породила таке явище, як Київську гомеопатичну школу.
На виставці в Музеї однієї вулиці відвідувачі дізнаються, що Попов писав чудові вірші, колекціонував витвори мистецтва; його друзями були видатні представники художньої інтелігенції, чиї роботи і склали основу експозиції. Вона підібрана зі смаком, любов’ю і повагою до чудової людини, талановитого лікаря й ученого. Представлені тут роботи великих майстрів пензля та різця, мало відомі широкому загалу. Всі вони різні, як і їхні автори, і все ж об’єднані хорошою пам’яттю про чудового лікаря і людину.
