Світова економічна криза спровокувала хворобливі вияви ідеологічної лівизни в українському суспільстві у вигляді залишкових виявів комуністичних ілюзій. Кризові явища в глобалізованій ринковій економіці деякими українськими громадянами сприймаються як своєрідна історична реабілітація «вчення Маркса-Энгельса-Леніна-Сталіна». Окремі видання розміщують на обкладинках фотографії Карла Генріховича, який погрожує пальцем і запитує: «Ну що, догралися?» А відставні марксисти зловтішаються щодо нібито масового інтересу до «Капіталу» і різкого збільшення продажу цього ваговитого фоліанта, особливо в Німеччині. Ну, свого часу, в епоху кризи 30-х років минулого століття німці духовно рятувалися книжкою, яка називалася «Майн Кампф». Результат відомий. Із Марксом результат кращим не буде... Зрештою, нехай запитають у «оссі», як західні громадяни ФРН називають східних.
Деякі з марксистів, які пожвавилися, навіть бадьоро потирають руки і чомусь апелюють до Петра Миколайовича Симоненка, неначе він із ранку до вечора вивчає «Капітал», явно плутаючи марксистів із комуністами, що далеко не одне й те саме. Щоб бути марксистом, потрібно знати Маркса (хоча б текстуально). А щоб бути комуністом, Маркса знати не обов’язково й навіть краще його незнання. Дуже глибоке знайомство з працями основоположника, як правило, комуністів у всіх країнах «перемігшого соціалізму» до добра не доводило. В інтересах особистої безпеки комуніст повинен був знати кілька розхожих лозунгів і останнє трактування вчення бородатого Карла й менш бородатого Володимира, що виходило з правлячого ЦК. Особисті дослідження в їхніх писаннях були здатні викликати скочування в якийсь з численних ідейних ухилів. Та й узагалі, вчити марксизм-ленінізм, щоб уникнути неприємностей, належало за актуальними брошурами, а не першоджерелами, щоб не виявитися більшим марксистом, ніж члени політбюро. Як самокритично говорив Л.І. Брежнєв спритним московським спічрайтерам, які складали його найдовші виступи: «Ну навіщо ви мені в доповідь стільки цитат із Маркса вписали? Ну хто ж повірить, що Льоня Брежнєв читає Маркса?»
Варто зазначити, що нелюбов офіційних марксистських ідеологів до сильно грамотних начотчиків марксової спадщини з робочо-селянських та інтелігентських мас нагадує схожі обставини з історії Середньовіччя. У ті часи в Західній Європі віруючим християнам рекомендувалося читати Біблію (якщо вони, звичайно, володіли латинню) виключно під наглядом священика. А то ж дійсно, мало що вони там вичитають, добре ще якщо стосовно другої щоки, яку потрібно підставити під удар, а якщо на іншій сторінці прочитають: «Не мир приніс я вам, брати, а меч», і зрозуміють це як прямий заклик до озброєного повстання?
Великий чех Ян Гус сказав, що зробить так, що будь-яка чеська стара знатиме Священне Писання краще, ніж єпископ. І перевів Біблію на чеську мову. Чехи почали читати й розпочалися гуситські війни, що приголомшували Європу кілька десятиліть. Лютер перевів Біблію на німецьку мову і знову почалися багаторічні релігійні війни. Ось і окремі комуністи, й навіть цілі групи товаришів, начитавшись Маркса, починали впадати в єресі: опортунізм, ревізіонізм і так званий єврокомунізм. Тому з деяких пір у середовищі комуністичних лідерів копання в томах Маркса стало вважатися виявом поганого тону й чимось навіть не зовсім пристойним. А для написання доповідей і насичення їх цитатами існують енергійні хлопчики з дипломами з наукового комунізму. Так що закликати Петра Миколайовича Симоненка собі на допомогу як виконувача духівниці Маркса марксистам, які пожвавилися, не треба. Товариш П.М. Симоненко — нормальний комуніст. До чого тут Маркс?
Карл Маркс дійсно спробував відповісти на два «проклятих» російських (і не лише російських) запитання: «Хто винен?» і «Що робити?»
Із першим запитанням у нього виходило непогано. Дійсно, буржуї охоплені інстинктом прибутку. В ім’я нього вони готові закласти душу ворогу роду людського. Вірно, що без жорсткого суспільного контролю підприємницька ініціатива, орієнтована виключно на прибуток, залишає за собою пустелю... Бізнес, що підім’яв під себе суспільство, стає руйнівною силою. Більше того, досягнувши абсолютної перемоги над суспільством, він перетворюється в саморуйнівну силу, він стає небезпечним для самого себе (що ми сьогодні спостерігаємо у вигляді світової кризи), явно демонструючи схильність до економічного та соціального суїциду. Коли Маркс писав, що задля 300% чистого прибутку буржуй піде на будь-який злочин, це потрібно розуміти в тому значенні, що серед безлічі пристойних і богобоязливих підприємців завжди знайдеться хтось, хто продасть рідну матір за цих самих 300%...
Ці слова Маркса добре ілюструють те, що відбувається нині в Києві з будівельною вакханалією і дерибаном землі. Так, Маркс прекрасний, яскравий і гострий, цілком справедливий критик вад і виразок капіталізму. Він дуже сильний у негативно-критичній частині свого вчення. Але ось із відповіддю на запитання «Що робити?» в нього явно не вийшло. Ліки, що пропонуються Марксом, у більшості випадків виявлялися значно гіршими, хіж хвороби. Класики марксизму неодноразово проголошували, що критерієм істини є практика. Історія відпустила марксизму на практичну перевірку його рекомендацій понад 70 років. Шляхом, запропонованим цим вченням, упродовж багатьох десятиліть ішли десятки країн і народів. Маркса намагалися реалізувати і так, і так, від комун у червоних кхмерів у Кампучії до трудових колективів в Югославії маршала Тіто, але результат скрізь був один і той самий, десь він, звичайно, був кращим, десь звірячим і страшним, але суть його незмінна — фізичний і моральний терор, позбавлення суспільства і людини Божого дару свободи, деградація виробництва, виродження політичного режиму, глухий кут і крах.
Навіть там, де на комуністичний експеримент не шкодували коштів, як, наприклад, у ГДР, система, побудована за заповітами Маркса, демонструвала свою неспроможність і непривабливість у порівнянні із «загниваючим капіталізмом». З погляду рівня життя ГДР була одним із найзатишніших бараків соціалістичного табору. Але східні німці все одно натовпами бігли з ГДР у ФРН, ризикуючи життям, виявляючи чудеса винахідливості. Ще трохи й ГДР ризикувала залишитися без громадян. Довелося будувати Берлінську стіну і закривати кордон. Причому кількість утікачів із комуністичного «раю» в тисячі разів перевершувала кількість утікачів з капіталістичного «пекла»... Але коли, нарешті, стіна звалилася, східні німці ринулися в західне «пекло» так, що лише пил здіймався з-під кросівок. Адже це чистий експеримент: одна країна — Німеччина, одна нація — німці, але дві соціально-політичні системи. Результат — наявний.
Те ж саме на Сході. Порівняйте дві Кореї — Північну та Південну. І все відразу стане зрозуміло навіть самим зашкарублим марксистам. До речі, якби вчення Маркса втілювали в життя буквально, то результат був би ще гіршим, бо всі жахи комуністичних диктатур були не «ексцесами», а природним і логічним наслідком втілення в життя вчення Маркса. Ніде й ніколи реалізований марксизм (в його автентичній формі, що передбачає ліквідацію приватної власності та всевладдя комуністичної партії) не привів до емансипації людей, до підвищення рівня свободи, до вдосконалення суспільства. Спадкоємці Маркса дійсно втілювали його постулати не дуже послідовно, на щастя для людей, бо послідовність гарантувала б нескінченний жах. Ось лише деякі рекомендації з «Комуністичного Маніфесту»: «Повністю ліквідувати приватну власність. Скасувати «буржуазну» сім’ю. Всіх дітей взяти на суспільне виховання. Кожна дитина, починаючи з дев’яти років, повинна бути продуктивним працівником». Проте щодо дев’ятирічних робітників і трудових армій — це вже з резолюції женевського конгресу Інтернаціоналу, написаної Марксом.
Послідовники виявилися нестійкими марксистами і неповністю виконували заповіти класика, хоча (принаймні в СРСР) скасували приватну власність, захопили всю владу, але сім’ю так і не скасували (за винятком окремих спроб створення полігамних комун у центральній Росії 1917—1919 рр. Але все провалилося через приватновласницькі рефлекси чоловіків, що бажали жінок, які особливо сподобалися, закріпляти лише за собою на постійній основі), дитячу працю експлуатували не завжди й не починаючи з дев’яти років, у ГУЛАГ відправили лише 10% населення.
Неокомуністи дають свої рецепти подолання економічної кризи, спираючись на «марксистську методологію»: «Централізувати кредит у руках держави за допомогою національного банку з державним капіталом і абсолютною монополією», «централізувати весь транспорт (і велосипеди також? — І.Л.) у руках держави», «збільшити кількість державних підприємств». Усе це ми вже проходили, але класичним комуністам, щоб все це зробити після Жовтневого перевороту, довелося сформувати такі структури як ВЧК-ОГПУ—НКВС і відкрити концтабори для тих, хто не був у захопленні від рекомендацій Маркса. До речі, самі класики ще не знали слова «концтабір», тому Енгельс рекомендував створювати для всіх противників нового суспільства «особливі місця, що охороняються».
Соціалізм у суто марксистському вигляді скрізь зазнав краху. Однак можливі деякі гібридні моделі. Наприклад, гібрид соціалізму й капіталізму в країнах Скандинавії, що виражається в державному контролі капіталу, могутній системі соціального захисту, але абсолютно не передбачає ліквідацію приватної власності і диктатуру комуністів. Інший варіант такого гібрида — національний соціалізм Гітлера, коли також приватна власність не знищується, а радикально контролюється державою. Між іншим, існують цікаві дослідження російського історика, професора Олега Пленкова, присвячені «соціалізму Гітлера», що забезпечив німецькому робочому класу набагато вищий рівень життя, ніж був у його радянських колег.
Сучасні неокомуністи, розповідаючи про чарівність СРСР, що не знав криз, забувають, що 1932—1933 рр., у період Великої депресії, на Заході не було масового голоду і людоїдства, на відміну від Радянського Союзу, що «не зазнавав криз», де було і те, й інше... І неодноразово.
А тепер неокомуністи стверджують, що Маркса досі втілювали в життя неправильно. Тому експеримент і провалився. Дайте їм ще один шанс і цього разу вони все зроблять правильно. Але, щоправда, не кажуть, скільки ще мільйонів людських життів їм потрібно буде, щоб такий соціальний експеримент сплатити (досі, за запевненнями західних істориків, йдеться про 100 мільйонів...) Скільки ще масових репресій і голодоморів повинні лягти в підмурок чергового за визначенням утопічного проекту, що вимагає, однак, цілком реальної людської крові?
Не потрібно всує турбувати дух Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, Мао Цзедуна, Пола Пота і різномастих діячів націонал-соціалізму. У ХХ столітті Україна відчула всю цю «чарівність» на повну. На ще один експеримент нас не вистачить навіть біологічно, бо всьому є межа.
