Остаточно втомившись від осоружних «свобод слова», ваш оглядач вирішив «побродити» іншими телеканалами і виявив немало цікавого. Як то кажуть, не однією лише «свободою слова» живе телеглядач. Знову порадував «Особливий погляд» на Першому Національному своїм умінням зупиняти увагу публіки на проблемах дійсно реальних та гострих, в яких, як у краплині води, відбиваються особливості нашого буття і, так би мовити, блиск та убогість нашої державної машини. У середу, 11 листопада, «Особливий погляд» упав на так звану русинську проблему в Закарпатті. Вона цікава передусім тим, що показує, як із нічого можна створити щось, як на пустому місці можна сконструювати серйозні неприємності для країни. Особливо, якщо в цій країні відсутня консолідована та ефективна влада.
Як відомо, група закарпатських ентузіастів, що представляє інтереси менше одного відсотка населення області, сколотивши кишенькові псевдоструктури (аж до «уряду» «Пудкарпацької Русі»), зажадали отримати територіальну автономію. Не біда, що політичні «русини» — це купка людей, головне, що є підтримка в надрах обласної офіційної влади та й у Києві. Чимале враження справила телекартинка: на зборищі сепаратистів (поки ще у формі автономізму, а там — як справа піде) з трибуни зачитують зворушливе вітальне послання Уповноваженої із прав людини пані Карпачової. У зв’язку з цим пригадалося, як рік тому на «5 каналі» в передачі Романа Чайки такий собі «русинський» лідер пан Жупан щиро дякував пану Балозі за фінансову підтримку «русинських» заходів.
Ідеологія політичного «русинізму» зводиться до ствердження, що нібито існує особливий, окремий «русинський» народ, який не має нічого спільного з українцями, а отже — якщо так, то звідси слідують цілком конкретні політичні та правові вимоги. «Ліпити» «русинський народ» намагаються з українських горців: бойків, лемків, гуцулів. А «русинську мову» відповідно — з їхніх діалектів. Варто зауважити, що в тих державах, до складу яких входили колись західноукраїнські території, ця ідея користувалася і користується чималою популярністю. Адже набагато зручніше мати справу з розпорошеним реліктовим псевдоетносом, ніж із національною меншиною на своїй території, за якою, однак, стоїть велика нація зі своєю державою.
І в передвоєнній Польщі, і у Чехословаччині, і в Угорщині, і у Румунії на політичних «русинів» дивилися прихильно-заохочувально. Так і сьогодні... Крім того, дуже люблять сюжет про «карпаторосів» у Кремлі. Зокрема, автори програми «Особливого погляду» подали цитату з висловлювання радника прем’єр-міністра Російської Федерації О. Дугіна (а я й не знав про такий службовий зліт лідера «Євразійського союзу»!) про значну роль «русинського руху» в тому, що він називає «декомпозицією України», а простіше кажучи — у розчленуванні. Політикани, звичайно, вирішують свої цілком шкурницькі питання, але за рахунок інтересів країни. Відомо, що в Закарпатті два основні багатства: ліс (якого стало менше після бурхливої діяльності однієї політичної партії, прозваної місцевими жителями «об’єднаними лісорубами») і кордон. Як говориться в анекдоті: «Дайте мені в оренду півтора метри державного кордону»... А в Закарпатті сходяться кордони України, Словаччини, Угорщини, Румунії та Польщі.
Зрозуміло, що створивши там на порожньому місці автономію, можна залучитися до ділення державного митного «пирога». Та й закордонні спонсори виявлять велику цікавість...
Але біда скандальних осіб із «русинського руху» в тому, що ні бойки, ні лемки, ні гуцули не сумнівалися у своїй приналежності до українського народу, більше того, — брали найактивнішу участь в українському русі. Степан Бандера і Андрій Мірошник, Іван Франко своїм корінням пов’язані з Бойківщиною, а автор мелодії Національного Гімну Михайло Вербицький, якщо вірити «Енциклопедії українознавства» Кубійовича, — лемко.
Що ж до Закарпаття, то величезна, абсолютно переважна більшість корінних закарпатців вважали і вважають себе українцями. І за це вони заплатили 1939 року найдорожчу ціну: ціну крові. Абсолютно не випадково в той час свою маленьку державу вони назвали «Карпатська Україна» (а не «Пудкарпацька Русь» за «русинськими» політичними скрижалями), державним прапором визначили синьо-жовтий, гімном «Ще не вмерла Україна», а збройні сили назвали «Карпатська Січ».
Зрозуміло, все вищесказане не дає, однак, підстав органам української держави до «русинських» фокусів ставитися легковажно. Шкода, що приноситься цією публікою Україні (з урахуванням іноземної зацікавленості), може бути непорівнянна з її чисельністю.
Симптоматично, що ці діячі спекулюють на етнонімах точно так само, як у Російській імперії спекулювали на етнонімі Русь, хоча він покривав чималу кількість різних народів, об’єднаних Києвом. Етнонім «русин» використовувався на всій території України, поволі поступаючись етноніму «українець». На заході, в Карпатах, Галичині, Закарпатті, Буковині він затримався аж до початку ХХ століття, на цих територіях усе населення, яке нині однозначно визнає себе українцями, використовувало етнонім «русин». В історії народів це не таке вже рідкісне явище. Румуни до ХІХ століття називали себе «волохами», поляки на зорі своєї державності називали себе «ляхами», візантійські греки «ромеями», тобто римлянами, підданими Східної Римської І мперії тощо, залишаючись етнічно самототожними. «Особливий погляд» продемонстрував нам, що якщо наша держава й надалі реагуватиме на подібні явища так само пасивно і невиразно, то політичними «русинами» справа не обмежиться. У складі українського народу є ще й поліщуки, пінчуки та інші групи, як-то слобожанці, подоляки, тавричани тощо. Ось де можна розгулятися іноземній «щуці», якщо рідний «карась» і надалі дріматиме...
ЧЕСНИЙ (?) ПОНЕДІЛОК
Російський канал НТВ у черговому «Честном понедельнике» зібрав проти одного ліберала Марка Урнова трьох жорстких прокремлівських опонентів — Сергія Кургіняна, відомого імперського патріота, близького за поглядами і темпераментом до Олександра Проханова, ще відомішого Гліба Павловського та Володимира Жириновського, який не потребує рекомендацій. Вирішували питання: що робити із Заходом? Щоправда, потім добралися і до Сходу. Із Заходом визначилися, всупереч слабким запереченням Урнова: ворог.
Але виявилося, що й на Сході засіла люта вражина російського народу: Китай. Володимир Жириновський висунув ідею, як врятуватися від «жовтої небезпеки»: нацькувати Індію та Японію на Китай, а коли вони візьмуться знищувати Китай, із півночі їм на допомогу у вирішальний момент прийде російська армія і остаточно розбереться з китайцями. В.В. Жириновський, пробачте, — віце-спікер парламенту Росії. На місці Китаю можна було б і образитися.
Аналітик Дворкін, генерал-майор, який був присутній у студії, повідомив від мікрофона, що ЛДПР Жириновського була на прохання Горбачова створена тогочасним шефом КДБ Крючковим. Сам Жириновський ніяких контраргументів не навів, крім нестямних криків: «Він бреше!» Російський канал «Совершенно секретно» знову приділив увагу історії України, особливо ОУН-УПА. У ролі експерта в студії виступив дехто Андрій Марчуков, науковий співробітник Інституту російської історії РАН.
Пан Марчуков викладав застарілі міфологеми НКВС-МГБ-КДБ-ФСБ. Логікою не блищав. Зокрема, заявив, що УПА не була армією, оскільки армію може мати лише суверенна держава. Дуже сумнівна теза. А як тоді бути з Білою армією 1918—1920 рр.? Як бути з В’єтконгом у Південному В’єтнамі? Як бути з Народно-визвольною армією Югославії маршала Тіто? Можна навести десятки таких прикладів.
Потім пан Марчуков вирік весь набір пропагандистських звинувачень на адресу ОУН-УПА, в тому числі й тих, від яких навіть російські історики з числа адекватних давно відмовилися. Наприклад, Марчуков повідомив, що УПА «була створена абвером та гестапо, і виконувала накази з Берліна». При цьому «історик» постійно плутав ОУН(М) і ОУН(б), стверджував, що лідери ОУН були офіцерами абвера і, на його переконання, Тарас Бульба-Боровець керував однією з фракцій ОУН. Хоча насправді він не мав відношення до ОУН.
Головним історичним авторитетом у цій проблематиці для Марчукова є одіозний Віктор Поліщук, колишній, як стверджує Богдан Осадчук, комуністичний прокурор у Польщі. За Марчуковим, ОУН також «створили німці». Буйна фантазія цього московського «товариша при виконанні» навіть породила аналогію між УПА та Армією звільнення Косового (УЧК). Показово, що ні в одну іншу голову, окрім голови пана Марчукова, подібна аналогія не прийшла... Євгена Коновальця Марчуков назвав «австрійським офіцером», хоч до моменту створення УВО він уже близько трьох років був офіцером армії УНР. До речі, УВО, за Марчуковим, також «створили німці». Тут Марчуков повторює зади польської пропаганди 20-х, 30-х років минулого століття. Українських націоналістів Марчуков називає терористами, хоча, керуючись подібною логікою, терористами потрібно називати всіх, хто боровся за незалежність зі зброєю в руках. Неприязнь до української державності змусила пана Марчукова навіть знехтувати нинішню московську полонофобію і заявити, що Галичина за рішенням Антанти абсолютно законно увійшла до складу передвоєнної Польщі. При цьому він забув (або не знає, що для «історика» подібного рівня цілком природно), що було рішення Ліги Націй 1923 року про те, що Галичина може перебувати у складі Польщі лише в статусі автономії, що польська влада повністю проігнорувала. Тож, яка вже там законність...
«Товариш при виконанні», як виявилося, дуже сумнівається в існуванні українського народу, але прагне «загальноросійської свідомості», почерпнутої так само як і «загальноросійська мова» з анналів Російської імперії. Щоправда, цвіт російського академічного мовознавства ХІХ—ХХ ст., імперські академіки Фортунатов, Шахматов, Фамінцин, Лаппо-Данилевський, Ольденбург, Корш, ще 1905 року оголосили свій вердикт: ніякої «загальноросійської мови» немає, і, швидше за все, ніколи не було. Це ж саме стосується і «загальноросійської свідомості», яку вдалося прищепити певній частині українського соціуму, яка й породжувала всіх цих марчукових, петренкових, іваненкових, ковальчукових тощо.
Судячи із заяв Марчукова, цей «історик» не підозрює про ІІІ Великий збір ОУН, нічого не знає про ідеологічні процеси в цьому середовищі. Говорячи про батальйон «Нахтігаль», Марчуков знову повторював гебістські казки про «різанину», яку нібито батальйон учинив у Львові 1941 року, хоча це було спростоване на цілій низці європейських судових процесів. Московський «знавець» плів про те, що нібито й трагедія Хатині на совісті ОУН, хоча навіть радянські прокурори заявляли, що поліцейські формування, які брали там участь, були сформовані з дезертирів із Червоної армії і ніякого відношення до ОУН не мали. Марчуков, сидячи в Інституті російської історії, і не володіючи реаліями історії української, стверджував, що український націоналізм це синонім уніатства. Зрозуміло, де вже йому знати про майже повністю православну Волинь, основну бойову базу УПА, про православних Міхновського, Донцова та багатьох інших діячів цього руху.
Марчуков позитивно охарактеризував Львівський собор 1946 року і розгром Української греко-католицької церкви. Наступні звинувачення цього пана зводилися до того, що це ОУН в еміграції знічев’я вигадала Голодомор (цікаво, Джеймс Мейс з якого року був членом ОУН?), якого, на думку Марчукова, не було, що це українські націоналісти воювали в Чечні і збивали російські літаки над Грузією 2008 року, що нібито нинішньою офіційною ідеологією України є «український нацизм», що взагалі вже викликало побоювання щодо психічного здоров’я фігуранта. А закінчив він свій спіч звитяжною заявою про те, що, мовляв, «душі бандерівців горять у пеклі».
Сумнівно, що Кремль приватизував Рай та Пекло... Їм там краще про власні душі подумати. Біда навіть не в тому, що хороший телеканал, створений ще Артемом Боровиком, надає ефір примітивним пропагандистам і підставляє власні вуха під їхні «макаронні вироби», біда в тому, що цей гнилий ідеологічний продукт нав’язується всьому населенню Російській Федерації. З усіма витікаючими...
До речі, Марчуков усіх основних кандидатів у президенти України оголосив «проводирями» націоналістичної ідеології, що переконливо характеризує міру його розсудливості. На жаль, у російському телепросторі панують дуже неадекватні уявлення про Україну. І так буде доти, доки російська громадськість харчуватися інформацією не українського, а власного виготовлення, наполегливо відштовхуючись від першоджерела. У певному сенсі — це ще радянська традиція, коли мільйони радянських громадян, позбавлені можливості їздити в США, читати американські газети і журнали, спілкуватися з американцями, могли дізнатися про цю країну лише з телеящика, де висідав професор Академії суспільних наук при ЦК КПРС Валентин Зорін. І уявлення радянських людей про Америку були настільки ж адекватними, як нинішнє бачення України багатьма росіянами.
