Уперше повість Микола Косміна було опубліковано в часописі «Дружба народов» 1991 року. Нею зацікавився Михайло Ульянов, запропонувавши письменникові зробити інсценізацію. Так з’явилася п’єса «Божа сльоза», але побачити її втіленою на сцені Московського театру ім. Вахтангова так і не судилося. Ульянов важко захворів, а потім помер, а п’єса про Голодомор в Україні 1932— 1933 років залишилася припадати пилом у театральному архіві... Допоміг випадок. На очі художнього керівника Театру ім. І. Франка Богдана Ступки потрапила повість Миколи Косміна, яка приголомшила Богдана Сильвестровича. «Я прочитав її на одному диханні, — признався «Дню» Ступка. — Її написано так щиро, з такою теплотою і болем, що нікого не залишає байдужим. Це історія, як соціум впливає на людину; як горезвісні декілька колосків фактично ламають життя людині, роблячи її злодієм і вбивцею. До речі, спочатку повість називалася не «Божа сльоза», а «Бандит», відразу розставляючи перед читачем акценти: головний герой Іван — людина, яка мала декілька судимостей. Перед смертю він сповідається перед дружиною Бронею. Іван згадує, як трагічні обставини штовхають його на екстремальні вчинки, коли на одній шальці терезів лежить: жити або померти родині, а на іншій — здійснити вбивство, щоб добути колоски та нагодувати рідних... Прочитавши повість я зрозумів — це написала небайдужа людина, у якої загострене почуття генетичної пам’яті. Повернувся на першу сторінку, звернув увагу на прізвище автора — Микола Космін, і пригадав: так я ж його знаю. Попрохав знайомих із Москви розшукати письменника. Космін зателефонував і я запропонував, щоб він приїхав до Києва обговорити питання постановки вистави на нашій сцені. Український переклад зробив Василь Неволов, сценографію придумав Володимир Карашевський, головні ролі зіграють Лесь Сердюк і Любов Кубюк, а постановником виступає Валентин Козьменко-Делінде».
Сьогоднішню творчу співпрацю режисера з першою драматичною сценою України можна назвати його «другим пришестям», оскільки тут він уже працював замолоду. Потім життя кидало й кружляло Козьменком-Делінде різними країнами, і так виходило, що те, до чого в нього спочатку не лежала душа, згодом ставало плідним і щасливим. Режисерська професія в житті Валентина з’явилася також усупереч бажанню, але все подальше життя доводить, що той давній вибір був ним зроблений правильно.
«ТОЙ, ХТО ЙДЕ ПОПЕРЕДУ»
— Одного разу я прочитав слова Андрія Тарковського і мені дуже сподобалася своєю образністю думка про задум постановки, він стверджував, що свій задум режисер повинен зберігати так, як злочинець таїть задум злочину. Потім неодноразово ловив себе на думці, якщо приступаючи до роботи, я обмовлявся про свою ідею задуму комусь, навіть не в театрі, а просто в родині, то мені ставало нецікаво працювати. Став ловити себе на відчутті, що озвучивши ідею, немовби перегорів майбутньою постановкою. Тому, чим довше задум зріє всередині і залишається таємним для навколишніх — тим плідніше він народжується на сцені.
— Валентине, на ваш погляд, який найбільш вдалий задум ви зуміли втілити?
— У зв’язку з цим процитую свого улюбленого художника Давида Боровського, для мене він у сценографії номер перший. Він вважав, що коли хоча б 40 % задуму змогло втілитися у виставі, це вже було б успіхом. Я завжди думав, чому хоча б не 50? Ну, а потім реально переконувався, добре, якщо хоча б 25 % вдасться із задуманого. Із екстравагантних моїх ідей можна пригадати чотирьох Гамлетів у Львівському театрі ім. М. Заньковецької; батут у виставі «Сон літньої ночі», а також образ роздвоєної суті Тартюфа, роль якого виконували актор і акторка (Олексій Богданович і Людмила Смородіна) — в Театрі ім. І. Франка. На початку роботи кожна з таких ідей мені здавалася авантюрою, в яку і сам до кінця не вірив, але потім було цікаво доводити таку можливість, переконувати в такому способі існування, радий, що про ці вистави можна згадувати з професійною гордістю.
Вистава, над якою ми зараз закінчуємо роботу — «Божа сльоза» — своєрідна гра з професією для мене. Це приклад чудової, високої літератури, але вона абсолютно не драматургійна, не сценічна. Так ось, мені цікаво, спробувати все ж таки, підпорядкувати законам театру цей матеріал. У виставі є два головних герої (їх грають Любов Кубюк і Лесь Сердюк) і 25 студентів акторського курсу Богдана Ступки (Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого), які грають усе, що відбувається навколо героїв: їхній настрій, відчуття, інших персонажів і навіть корову... Ось у такому варіанті я, як режисер і педагог, побачив сенс цієї постановки. Ми з Богданом Сильвестровичем передусім переслідували виховну мету, ввести в дію своїх студентів у франківських постановках. До речі, ідею створити акторський курс при Театрі ім. І. Франка я підтримав лише завдяки Ступці й можливості працювати з ним разом. Богдан Сильвестрович у моєму житті завжди мав величезне значення в багатьох поворотних моментах, і людських, і професійних. Я не раз переконувався, що до його думки потрібно прислухатися — він не просто чудовий актор, але й дуже мудра людина.
— Автор нової вашої вистави є сучасний драматург Микола Космін. Ви з ним знайомі і чим привабила його п’єса?
— Знайомство з Косміним сталося завдяки Ступці. У Богдана Сильвестровича на столі в кабінеті лежить величезний том — антологія «Шедевры русской прозы ХХ века», яка починається оповіданням Миколи Косміна, а потім там опубліковано твори Чехова, Буніна, Шукшина і багатьох інших авторів. Микола Космін живе в Москві. Він має українське коріння (родом із Бердичева), до речі, на околиці цього містечка й відбуваються події вистави. Дію побудовано на спогадах про непростий життєвий шлях головного героя, доля якого зламалася на самому початку подіями 1932 — 1933 років. Це оповідання про те і як герой шукає шляхів душевного примирення, рівноваги з долею. Мені було цікаво приводити цю літературу в драматургічне русло, взагалі режисер із автором перебувають у постійному протистоянні. Колись Курбас сказав: «Поза боротьбою з автором не існує діалектики театру», так що, я веду боротьбу з дуже добрим автором, не знаю, хто переможе, гадаю, що він.
— Нехай перемагає театр!
— Чудова думка! Краще, що може й повинно завжди відбуватися — це перемога театру. Можливо, згодом я скажу і про цю роботу, так, був ризик, була авантюра, але вона мала сенс.
— Ви авантюрист за вдачею?
— Так. Великий! До речі, зовсім нещодавно дізнався, що «аванта» означає «той, хто йде попереду», так що бути авантюристом зовсім непогано.
«РЕЖИСУРА — ЦЕ НЕ ВІК, А СПОСІБ МИСЛЕННЯ»
— Валентине, обернімося назад і пригадаймо з чого ви починали свій шлях до театру?
— Я, як і багато хто з хлопців, мріяв стати актором. Але вчився в Київському Суворовському училищі, а там, як відомо, готують майбутніх військових, а не акторів... Займався малярством, літературою, потім раптом у мене «проклюнувся» й акторський дар — захопився театром і кіно. Але за умов училища, щоб займатися театром, мені доводилося самому шукати п’єсу, робити інсценування, організовувати хлопців, репетирувати, робити художнє оформлення і грати головну роль. Проробляючи таку підготовчу роботу, я сам осягав ази режисури. Мені це було дуже цікаво. Пішов поступати до Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. У той час завідувач кафедрою режисури Всеволод Давидович Биковець проводив консультацію, послухавши мою програму, він запропонував вступити на режисерський факультет. Я мріяв лише про акторський факультет і ця пропозиція приголомшила. Я вирішив, що Биковець не побачив у мені актора. На що він відповів: «На акторський, гадаю, ви поступите, але за добором та інтерпретацією вашої програми, мені здалося, що з вас міг би вийти режисер». Я заперечив, що режисер повинен бути старшим, досвідченішим, на що він відповів: «Режисура — це не вік, а спосіб мислення». Я пішов додому і порадившись із рідними, погодився, що краще самому ганяти акторів за лаштунками, аніж підкорятися вказівкам режисера, і подав документи на режисерський факультет...
— А що було після закінчення інституту?
— Ще закінчуючи навчання, я став їздити до Москви, до Юрія Любімова на Таганку, проводив там багато часу на репетиціях, дивився всі вистави. Любімов запросив мене на стажування. У ті часи ця подія була грандіозною, Таганка гриміла! Театр був на вершині слави. Я запропонував Любімову поставити виставу за романом В. Шукшина «Я прийшов дати вам волю». Написав інсценування, зробив макет, пропонував, щоб грали все детально, в два вечори, тоді таке було в новинку. На головні ролі запропонував Губенка й Висоцького — одним словом, авантюра чистої води: приїхав якийсь хлопчик із Києва й диктує самому Любімову. Але майстер поставився до моїх ідей позитивно, хоча порадив поставити не роман, а оповідання Шукшина. Але, на жаль, цій пропозиції не судилося здійснитися. Стажуватися в Любімова могли лише мешканці РРФСР, а я був із України, тому довелося буквально зі сльозами на очах поїхати додому. Спочатку в Києві не знав що ж мені робити — тупо лежав на канапі й дивився в стелю. І раптом задзвонив телефон: мені передали запрошення від Михайла Юрійовича Рєзниковича, він запрошує прийти до Російської драми працювати. Це було фантастично і так несподівано. Виявилося, що друг і колега Ігор Афанасьєв показав Рєзниковичу мій макет оформлення до вистави «А зорі тут тихі», зроблений до його курсової роботи. Знаєте, після блискучої сценографії Давида Боровського до цієї вистави для Таганки, взятися за оформлення постановки було цілковитою самовпевненістю, але тут знову спрацював мій авантюризм: а я спробую! І щось у мене придумалося і, треба сказати, цікаве, бо як потім розповів Афанасьєв, саме цим макетом зацікавився Рєзникович, що й привело пізніше до того, що я був запрошений до Російської драми. Там я встиг поставити казку «Два клени» і почав роботу над виставою «Кафедра», яка потім вийшла в постановці Михайла Рєзниковича, а я залишався в театрі працювати як художник і режисер... За рік пролунав ще один знаковий дзвінок. На цей раз від Сергія Володимировича Данченка (він став художнім керівником Театру ім. І. Франка). Ми з ним не були знайомі, я прийшов до готелю «Київ», де Данченко тоді мешкав, і ми пішли на прогулянку Києвом і розмовляли декілька годин. Після цього «променаду» Сергій Володимирович запросив мене до театру. Чесно признаюся: боязко відмовлятися від Російської драми, але зрештою я зважився. До речі, в тій нашій першій бесіді на запитання Данченка, що хочу поставити, я зовсім «від ліхтаря», назвав Шекспіра «Сон літньої ночі», «Кар’єра Артура Уї» Брехта і щось із Вампілова. Коли прийшов до театру, то довелося відповідати за свої ідеї, висловлені Данченкові з гаряча. Сів, перечитав Шекспіра і зомлів, як же я це робитиму?... Але все ж таки я поставив його, і про ту виставу згадують і досі. Потім поставив вампіловське «Прощання в червні» — славна вийшла вистава, там грала франківська молодь, а тепер — основний кістяк трупи. Ну, а потім дійшла справа й до Брехта. Знаєте, його «Кар’єру Артуро Уї» я б не ставив ні за яких умов, але Данченко примусив, мотивуючи, що була обіцянка — виконуй! Несподівано вийшла дуже добра вистава на малій сцені, в головній ролі виступив Богдан Ступка...
— Валентине, ви підраховували, скільки зробили театральних поставок?
— Я не веду точної статистики, але ось нещодавно, для захисту дисертації мені довелося сісти за підрахунки. Виявилося, що й не так уже й багато; набагато більше вистав я зробив як сценограф. Але потрібно відзначити, що в моєму спискові були лише чудові автори, якими можна пишатися — Шекспір, Мольєр, Макіавеллі, Гоголь, Чехов, Гольдоні, Теннесі Вільямс, Вампілов, Розов, Арбузов, Брехт, Мрожек.
— Про яку дисертацію ви згадали?
— Я захистив її в Словаччині — другій батьківщині, де у мене живе родина. Тепер — я кандидат філософських наук. Тема дисертації — «Реабілітація системи Станіславського», це те, чим я практично займаюся в театрі. Я писав дисертацію на матеріалах постановок Чехова й Гоголя, показуючи на них методологію і дію принципів системи Станіславського.
«У ТВОРЧОМУ ПЛАВАННІ»
— У вашій долі був ще один знаменитий театр і робота з видатним режисером — МХАТ і Олег Єфремов. А як ви опинилися в Москві?
— Коли я звільнився з Театру ім. І. Франка і був у так званому «вільному плаванні», Анатолій Смелянський, завліт запропонував приїхати на стажування до них у МХАТ. І знову я пустився в авантюру... Було страшенно цікаво. Олег Миколайович Єфремов ставився до мене дуже тепло й турботливо. Там я поставив, до речі вперше на цій сцені, «Яму» Купріна, яку колись хотів поставити сам Станіславський і було замовлено інсценування Купріну, але щось там не склалося. Хороша вистава вийшла, грали молоді ще Юля Меньшова, Ігор Верник, Ігор Волков, тепер уже відомі актори. Вистава йшла декілька сезонів. У МХАТі я відпрацював сім років, два — стажування, після чого Єфремов запросив мене режисером, що на ті часи було нечуваним успіхом. За тих часів, щоб отримати московську прописку, театр повинен був внести за мене 30 тисяч карбованців до міськради. Тоді це були величезні гроші. Єфремов зібрав правління МХАТу, до якого входили зірки першої величини — Смоктуновський, Табаков, Калягін, Євстигнєєв і поставив питання, проголосуймо, щоб заплатити з бюджету театру за прописку режисера Козьменко-Делінде. Проголосували одноголосно. Коли я про це дізнався, цілий день ходив окрилений. Я уявляв, як вони підносять руки, щоб зробити для мене таку грандіозну справу. Ось якщо є в моєму житті події, якими я пишаюся, то ця — перша в списку. Але до щасливої реалізації їхньої ініціативи не дійшло, влада в Москві помінялася і замість купівлі прописки, запропонували купувати помешкання, але вже за іншою ціною... Незабаром я пішов із МХАТу і поїхав до Словаччини. Але назавжди залишив у пам’яті найтепліші почуття до Олега Єфремова і колективу МХАТу.
У Словаччині у мене чудова родина, дружина —провідна театральна акторка, дванадцятирічний син Крістіан. Він серйозно займається спортом, футболіст. Син чудово малює, пише вірші і заявляє, що стане режисером і вчитиметься в Університеті ім. Карпенка-Карого. Звичайно, для мене ситуація непроста, родина — в Словаччині, а я тут, у Києві. Всі мої професійні інтереси сьогодні пов’язані з Театром ім. І. Франка й акторським курсом, який ми з Богданом Ступкою мріємо зробити в майбутньому самостійним театром-студією. Тому з родиною, поки що, ми вирішили підкоритися обставинам, займатися кожен своєю справою і зустрічатися на свята. На всі прем’єри дружина і син обов’язково приїжджають. Крістіан закоханий у Київ і це мене дуже радує. Сподіваюся, що «Божа сльоза» стане не просто моєю черговою творчою авантюрою, а виставою-довгожителем.
