Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Оголеність правди

15 листопада, 2008 - 00:00

Відгук на статтю І. Лосєва «Про вибіркове ставлення до історії» («День» №195, 29 жовтня 2008 р.).

Певно, 10—20 років тому слово «ментальність» вживали хіба що психологи та спеціалісти специфічних професій, тобто чисті розвідники (вони називалися шпигунами) та дипломати (які навіть поза своїм бажанням вимушені були виконувати специфічні функції). І хоч офіційна радянська наука (марксистсько-ленінська) заперечувала подібне поняття, вважаючи його витвором хворобливої буржуазної уяви, але час іде, уяви та поняття змінюються, і сьогодні, вживаючи цей термін, політики, політологи, політтехнологи вимушені пояснювати саме ментальністю ті чи інші явища у взаємовідносинах між народами. Недавно на сайті grani.ru з’явилася невеличка стаття російського політолога А. Піонтковського «Народ для розпусти зібрався«(!). Давно не відчував такої палітри почуттів, прочитавши невеличкий за обсягом, але такий змістовний допис: обурення від жорстокості правди, лють від безсилля та безпорадності що-небудь змінити в цьому світі на краще. Радість, що навіть у Росії, покріпаченій імперськими думками панування над світом, є світлі голови (п. А. Піонтковський, безумовно, серед них). Певно, це героїзм: в епоху КДБістсько-єзуїтського мракобісся говорити жорстоку правду про Росію та його народ. У зв’язку з цим просто необхідно нагадати, як на загальному тлі «непостижимости русской души» надактуально звучать деякі вислови світочів російської та світової думки, власне, про росіян. Ф. Достоєвського: «Народ, який блукає Європою й шукає, що можна зруйнувати, знищити заради розваги». О. Пушкіна: «Народ, байдужий до найменшого обов’язку, до найменшої правди, народ, який абсолютно не визнає ні вільної людини, ні вільної думки». Наполеона Бонапарта: «Московіти не просто найжорстокіші дикуни, а й найпідліші, тому що в них немає жодного уявлення про мораль. Європейці згадають мене, коли Росія захопить Європу» (як же був правий Наполеон!). І, безумовно, квінтесенцією цих висловлювань про народ, який сьогодні, розмахуючи зброєю, погрожує світові (звичайно ж, під брехливою душпастирською миротворчою егідою), є вислів К. Маркса — автора відомих «Маніфеста» та «Капіталу»: «В кровавом болоте московского рабства, а не в суровой славе нормандской эпохи стоит колыбель России. Сменив имена и даты, увидим, что политика Иоанна III и политика современной московской империи не просто похожи, но и тождественны...» Цитувати можна довго, але головне питання залишається: що робити Україні з такою норовливою сусідкою, якою Бог нас нагородив? Безумовно, після нахабної агресії Росії в Грузію світ вжахнувся та принишк в очікуванні. Певно, і зі страху теж. Адже сп’янілі від успіху та свіжої крові, від перемоги над набагато слабшим супротивником — Грузією, російські яструби, не відчуваючи достойного опору бюргерської зажирілої Європи (Євросоюзу), наплювавши на ООН, ОБСЄ та фактичне небажання НАТОвських генералів робити якісь рішучі кроки щодо збереження балансу сил, відчули прилив сили та бажання поставити світ на коліна перед російським фактором.

Росія дуже вдало прорахувала, що Європа не ускладнюватиме життя заради якоїсь Грузії. Тож, на моє переконання, Євросоюз та НАТО поговорять, поговорять та спустять на гальмах питання фактичної анексії Росією грузинської території. Стара Європа, США та світова спільнота фактично розписалися у своїй безпорадності щодо нового гарячого виклику.

Історія, на жаль, нас нічого не вчить і повторюється (згадаймо ХХ століття, коли за потурання СРСР та Європейської Ліги Націй агресору — гітлерівській Німеччині фактично було розв’язано Другу світову війну).

Десь вичитав, що протягом всієї свідомої історії свого розвитку людство не воювало лише декілька днів. Про який людський розум можна говорити і що це — homo sapiens? Запитання, на жаль, риторичне. Навіть брати наші менші на цьому зловісному фоні виглядають набагато гуманнішими, бо вбивають собі подібних лише щоб поїсти та вижити й продовжити свій рід, а людина — щоб панувати над ближнім, поневолювати та диктувати йому свою волю, привласнивши роль миротворця, спасителя та світового судді.

Якось на цьому зловісно-фатальному тлі дуже сумнівним виглядає теза, що наша північна сусідка — дружня нам держава. Останні події — війна в Грузії — лише зайвий раз підкреслили сумнівність наведених слів (адже в людській пам’яті невблаганно випливають Придністров’я, війни з непокірною волелюбною Чечнею, Прибалтика, знову-таки Тбілісі). Це події новітньої історії, які засвідчили: де Росія — там кров. Тож Україна сьогодні повинна негайно вжити певних превентивних заходів, а саме: (як пропонував один із слухачів радіо «Ера») змінити концепцію співіснування, нібито Україна межує з дружньою державою.

Потрібно зробити все, щоб якнайшвидше вступити до НАТО, віддавати армії належні їй два—три відсотки від ВВП, щоб якнайшвидше зробити її професійною та перейти на контрактну основу.

Нашим можновладцям давно треба зрозуміти, що Росія ніколи не мала й не матиме бажання до взаємного узгодження і, виходячи з визначення Путіна, що Україна навіть не держава(!), зробити так, як зробила свого часу маленька Естонія — в односторонньому порядку визначила свої кордони. Потрібно почати процес із дострокового припинення Договору щодо тимчасового перебування ЧФ в Севастополі, зважаючи на систематичні порушення його вимог, і ліквідувати Кримську автономію зі створенням Кримської області (з розпуском кримського парламенту).

Не треба лякатися погроз Росії про припинення в травні 2009 року дії Великого договору про дружбу й співробітництво та переходу на візовий режим. Протягом сімнадцяти років своєї незалежності українці переконалися на власній шкурі, що таке дружба старшого брата (тут тобі й Тузла, й газо-м’ясо-молочно-трубно-карамельні війни, і погрози перенацілити свої ракети тощо). Необхідно робити реальні кроки пошуку партнерів по діловому співробітництву. На мою думку, держава Росія ніколи не переставала воювати з Україною (мабуть, і не перестане), змінювалися лише форми ведення війни (окрім, слава Богу, гарячої). Та й пропаганда Росії у всі часи працювала й працює на декілька порядків краще від української, а саме в частині видання білого за чорне та створення іміджу неіснуючої дружби двох слов’янських народів.

Думаю, найвища якість взаємовідносин народів України та Росії, якої ми реально можемо досягти (і варто на цьому зосередитися), зважаючи на ментальність росіян — просте добросусідство і аж ніяк не дружба. Це та межа, за яку наші народи не в змозі переступити сьогодні.

З історії відомо, що римський імператор Нерон свого часу підпалив Рим з метою отримати натхнення для складання віршів. В діях сучасної імперської Росії я бачу таких собі неронів, що розпалюють світову пожежу і отримують таким чином натхнення на світове панування, провокуючи розв’язання Третьої світової війни.

Михайло ФАЛАГАШВІЛІ, Ірпінь
Газета: 
Рубрика: