Визнання Голодомору 1932—1933 років на міжнародному рівні дається Україні нелегко. В умовах шаленого спротиву Кремля українцям доводиться виборювати навіть право на внесення відповідних резолюцій на розгляд міжнародних організацій, їм доводиться шукати додаткові аргументи для донесення правоти та роз’яснення позицій України, які й так очевидні. Але в питанні визнання Голодомору в світі Україна щойно розпочала свій шлях, стверджує народний депутат України, голова підкомітету з питань співробітництва з НАТО та АЗЄС Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції, член Моніторингового комітету Парламентській Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) Ольга ГЕРАСИМ’ЮК. В інтерв’ю «Дню» вона розповіла про те, як проходить розгляд проблеми великого Голоду в різних міжнародних організаціях: ООН, ПАРЄ та Європейському Парламенті. Також депутат Верховної Ради дала відповіді на гострі питання українського сьогодення.
НЕПРОСТЕ ПОНЯТТЯ ГЕНОЦИД
— Пані Ольго, ви щойно повернулися з Нью-Йорку, де брали участь у 63 сесії Генеральної Асамблеї ООН. Скажіть, чи є шанс, що в ООН буде винесене відповідне рішення до 75-ої річниці вшанування жертв Голодомору в Україні?
— До ухвалення в ООН якогось документу, який би визнавав Голодомор злочином, наш шлях ще дуже довгий. Хочу сказати, що річниця, яку ми незабаром будемо вшановувати, це — дата для нас, для українців, для тих, хто пережив це, хто є дітьми та онуками жертв того страшного лиха. Очевидно, що цю дату також будуть вшановувати всі ті країни, які визнали Голодомор і геноцидом, і злочином. Що стосується ООН, то тут ми тільки розпочали свій шлях, хоч п’ять років тому ми вже й мали один оонівський документ з цієї проблеми. Сьогодні нова Росія чинить у цьому питанні відчайдушний спротив, що виливається у форми гострого й неприкритого шантажу щодо різних країн. П’ять років тому Росія підписала документ, в якому є й слово Голодомор, і визнання того, що це був злочин сталінізму. Це не дивно, якщо зважити на те бачення російської зовнішньої політики, яку нещодавно озвучив президент Медведєв, а він, зокрема, заявив, що Кремлю не буде байдуже те, відбувається на так званих окраїнах Росії, куди, в першу чергу, входимо ми, звичайно, в їхньому розумінні.
З огляду на все це і на реставрацію сталінської персони як історичної постаті і як постаті, яка спрограмувала цілком певне імперське бачення ролі Росії у світі, треба сказати, що ми мусимо пройти непростий шлях визнання Голодомору. Я би всім радила ставитися з розумінням до того, що він некороткий: якщо згадати, що євреї 62роки відстоювали свою резолюцію в ООН про Голокост, то ви зрозумієте, про що я говорю. Якщо згадати також скільки достойних людей з тих, хто ступив на цей шлях, уже згоріло, то ви теж зрозумієте, про що я говорю.
Що стосується сьогоднішньої конкретної ситуації, то я думаю, що на 63 сесії Генасамблеї ООН це питання ще постане.
Хочу також відзначити, що чим більше навколо цього питання розвиваються інтриги, яку Росія упаковує у такі жорсткі форми, тим більший інтерес виникає у світі до того, що ми відстоюємо. Вже в оонівській залі немає жодного представника країни, навіть найвіддаленішої від нас, який би, завдяки оцьому протистоянню не знав, що таке Голодомор, і якому би вже не здавалося, що шантаж навколо українського питання надмірний. Я пересвідчилася в цьому, перебуваючи у Нью-Йорку в складі делегації Ради Європи. Цей загальноєвропейський орган в умовах фінансової кризи, тероризму та перекроювання мапи світу вважає, що зараз необхідна ще більша співпраця з ООН, особливо в галузі прав людини. І заради обговорення цієї необхідності прибули туди ми. Ми провели багато зустрічей з очільниками різних напрямків роботи ООН. І очевидно, однією з найцікавіших була зустріч із представником ООН, що опікується проблемами геноцидів та проблем масового насильства і знищень. Ми обговорювали дражливе питання — що таке геноцид, яке його визначення, де межі, з яких починається геноцид, і як варто на цьому шляху поводитися країнам, що його зазнали. Відповідь ми знайшли таку: нікого не повинно зупиняти на цьому шляху те, що, як правило, буває найпростішим аргументом «проти» — вимога «а ви дайте нам документальні свідчення». Документальних свідчень у таких випадках майже ніколи не буває, бо такі страшні злочини чиняться в інший спосіб, без слідів для майбутнього суду. Представник ООН говорить ось про що: ми правильно робимо, коли обстоюємо це питання, тому що головне — мета, яку ми ставимо перед собою. В цій дискусії головне — яка у нас мета? Якщо мета — не допустити надалі повторення цього зла, то, незважаючи ні на що, треба продовжувати боротьбу, в якій найголовніше — якомога частіше і голосніше говорити з міжнародною спільнотою, роблячи для них очевидним предмет, роз’яснюючи явище. Тільки це може стати запорукою того, що злочин не повториться ще раз у майбутньому. Ця дискусія була, можливо, трохи філософською, але у ній дуже зацікавлено брали участь представники різних країн. Зокрема, представник Польщі, який досі не був прихильником нашої позиції щодо Голодомору (загалом, Польща є дружньою до нас у цьому питанні) розповів, що поляки також зверталися до Росії з вимогою визнати злочином сталінського режиму те, що сталося в Катині, де поляки зазнали масового знищення. У цьому Росія їм категорично відмовила. А це вже — ще одна ознака того, як серйозно Кремль взявся «турбуватися про свої окраїни».
Питання Голодомору є не лише проблемою історії. Питання визнання Голодомору є основоположним, — це те, з чим ми можемо зіткнутися, втративши державу, незалежність, переставши опиратися ведмедеві, який зараз простягає свої лапи на всі землі, які він називає окраїнами своєї імперії. Нічого антиросійського в цих моїх твердженнях немає — просто загроза для цілого ряду країн є надто серйозною.
— Нещодавно Європейський Парламент підтримав Україну у визнанні Голодомору 1932—1933 років. Чи матиме це рішення вплив на прийняття резолюції щодо цієї проблеми в ООН?
— Підтримка Європейського Парламенту є дуже важливою, і, звичайно, це матиме свій вплив. Але таких рішень має бути багато, їх треба добиватися щодня, не тільки до дати 75-ої річниці, не тільки щоб відзначити та поставити галочку. Цим шляхом нам треба йти не один, я вважаю, рік. Йти так, як, наприклад, це робить ваша газета — не заради орденів, заради того, щоб записали в послужний список , а звитяжно, не звертаючи з дороги, залучаючи до непростої роботи тих, для кого це — справа, а не заняття до дати. Як, наприклад, це ще 1993 році зробили й пішли з життя Лідія Коваленко й Володимир Маняк, що зібрали мішки листів-свідчень жертв Голодомору й видали товстелезний том-меморіал, який сьогодні ніде не купиш, а листи ті — не знайдеш... Йдеться не про дату, а про факт, про принцип і явище. Це питання дуже важливо не поховати під «датними» подіями. До думки ОБСЄ ще серйозно дослухаються, а також до ЮНЕСКО.
— Як відомо, стосовно голоду 1932—1933 років в Україні та на теренах Радянського Союзу буде підготовлено доповідь представника Албанії Алєксандра Біберая для Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ). Чи можете ви розповісти, на якій стадії підготовка цієї доповіді? У чому її особливість?
— Процедура, за якою пишеться доповідь, не широко відома, тому поясню. Річ у тім, що такі доповіді пишуться не один рік. Зараз Алєксандр Біберай лише був затверджений, лише відбулися перші обговорення на осінній сесії. Його позиція полягає в тому, що він виділяє Голодомор як особливу сторінку сталінського режиму. Він вивчає це питання, вже відвідав Україну і був тут на науковій конференції, з якої почерпнув багато знань. У Нью-Йорку я зустрічалася з ним на сесії ООН, де ми продовжили цю розмову. Він, до речі, не сумнівається, що Голодомор — це геноцид. 22 листопада він збирається прибути до нас на форум. Між іншим приїде також голова політичного комітету ПАРЄ, який є автором однієї з найбільш відомих доповідей у Парламентській Асамблеї Ради Європи — щодо засудження злочинів тоталітаризму. Ця доповідь була з успіхом представлена у 2006 році, туди не вдалося включити питання Голодомору, оскільки його заблокували, там не було й України. Ці два європейські діячі прибудуть до нас на форум, щоб висловити свою підтримку і продовжити своє вивчення цього питання.
Існують процедури, за якими Біберай має ще приїхати в Україну, щоб побувати на місцях злочинів, щоб попрацювати з архівами, з ученими. Він збирається відвідати Росію, між іншим, Кубань й Казахстан. Він дуже зацікавлений у цій проблемі, оскільки для нього відкрилися ті істини, які невідомі дуже багатьом європейцям. Він говорить про те, що буде активно працювати і спробує зробити так, щоб доповідь з’явилася якомога раніше, він не збирається її писати багато років. А росіяни зараз затримують спілкування з Бібераєм. Вони виробили тактику відтягування часу. Отже, це не є швидкою працею.
ПРО КРИМ БЕЗ ЖАРТІВ
— Пані Ольго, у серпні ви направили депутатське звернення до Служби безпеки України (СБУ) з проханням взяти під контроль незаконну видачу російських паспортів українським громадянам, зокрема в Криму. Які результати це принесло, що вдалося з’ясувати СБУ? Чи було цю проблему винесено на розгляд у ПАРЄ?
— Я отримала відповідь із Служби безпеки про те, що вони також стурбовані цим питанням. Зараз відбувається вивчення цього питання компетентними відділами. Про результат мені обіцяли повідомити раніше. На тому все. Але ця тема постійно в центрі уваги, у ПАРЄ ми обговорювали це питання з колегами з Прибалтики, Грузії, Молдови, з інших країн, які також стурбовані цим явищем. Ми говорили про необхідність резолюції з цього питання. Багато хто в Раді Європи сам нам нагадує, що наступною після Грузії може бути Україна. Навіть коли ми про це не говоримо, нам про це говорять інші, щоб ми не розслаблялися. Адже Медведєв нещодавно заявив, що вимагає для себе подовження президентського терміну і оголошує про нову програму переселення співвітчизників, яка зараз дуже активно впроваджується в Калінінграді, де він, до речі, збирається ще й розмістити свої ракети. Це ознаки того, що Росія звертає мало уваги на слабкі попередження. Нам усім потрібно бути весь час в стані готовності, щоб відстоювати себе.
— На вашу думку, у Криму може повторитися історія Південної Осетії?
— Жартів тут уже не буде. Ми стежимо за політикою, яку провадить Кремль. Нам просто потрібно весь час над цим працювати, а не реагувати на вибух, який може статися — можемо просто не встигнути на нього прореагувати. У Криму непросто проводити українську політику, але ми це робимо. Нещодавно відкрита кримінальна справа по факту захоплення комуністами студії ДТРК. Днями там відбудеться вистава місцевого автора про трагічні події Голодомору, яку підтримує симферопольська «Наша Україна». Крим — наш, там живуть наші люди.
ПРОДОВЖЕННЯ ХОДИ У НАМІЧЕНОМУ НАПРЯМКУ
— Стає очевидно, що ПДЧ Україна в грудні не отримає. Як ви вважаєте, чия в цьому вина?
— Наша внутрішня ситуація спрямована якраз не на державотворення — поки що. Можливо, цьому є об’єктивні пояснення. У політиці мають залишитися ті політики, особистості, які насправді займаються державою, а не тим, чим вони зараз займаються. Туди мають прийти державні діячі — з нових, і з тих, хто цій державі вже приніс велику користь, реальну, плодами якої й досі живляться теперішні. Я вважаю, ми зараз знаходимося у дуже непростій ситуації. Непросто ще й тому, що у світі вже немає того захоплення деякими нашими політиками. Раніше коли Юлія Тимошенко виступала у Брюсселі, Хав’єр Солана повторював її слова. Зараз вже такої ейфорії немає. Світ стурбований тим, що відбувається між гілками влади тут, в Україні. Він абсолютно не відторгає Україну. Навпаки, Україна зараз стоїть на першому плані у європейської та світової спільноти. Є бажання допомогти, посприяти Україні на цьому шляху, не бачу нічого фатального в тому, що зараз відбувається на шляху нашого просування. Україну з її величезним інтелектуальним потенціалом, з її традиціями, з її історією та можливостями світ хоч е мати у своєму колі. Я вважаю, що ми повинні продовжувати ходу у наміченому напрямку євроатлантичної інтеграції. Ніякі невдачі не повинні викликати в нас депресію.. Це окремий шлях, яким мають прокладати спеціалісти, а не дилетанти..
Суспільство повинно також взяти на себе певну частину відповідальності за те, кого призначає своїми очільниками. Треба випустити вперед ті особистості, які справді будуть записані в історії як люди, які робили кроки на шляху просування держави, а не записувалися туди як комічні чи ганебні персонажі, що, на жаль, зараз робиться.
І ГАСЛО: «НЕ ЗДАВАТИСЯ»
— Чому, на вашу думку українські політики не можуть об’єднатися і домовитися навіть тепер, в умовах світової економічної кризи?
— Така якість наших політиків — невисока, прямо скажемо. Вважаю, так триватиме, поки в ситі виборів не відсіються з піску дрібні золотники, які сформують потім злитки. Суспільство має дати оцінку політикам. Причому варто не спиратися в цій справі на тих образах, які пропонують суспільству електронні ЗМІ в своїх політичних шоу... ЗМІ продукують не тих персонажів. Як правило, на екранах у нас ті, хто голосно скандалить, це формує певне ставлення до політики, тому суспільство повинно навчитися давати свої відповіді і такій пропозиції, і такому телебаченню.
— А особисто ви не втомилися від політики? Адже вже є приклад Святослава Вакарчука, який не витримав і покинув політичну діяльність...
— Приклад Вакарчука для мене не приклад. Напевно, в нього не було мети, якщо він йшов у політику і так швидко втомився. Хоча він обіцяв не здатися без бою, як співав у своїй пісні. Втомитися від якоїсь справи, тому що вона марудна і важка, можна лише тоді, коли не розумієш, нащо ти це робиш. Насправді, будувати незалежну державу — це труд, труд каменяра, він ніколи не може бути легким, особливо в нашій ситуації. Для мене Україна — мета життя. Я робила свідомий вибір. Слово «втома» я в цьому сенсі не сприймаю. Суспільство також не може зараз втомитися, розчаруватися. Між іншим, воно зараз уже інше. Той Майдан показав, що ми не такі вже, як були раніше, що ми маємо характер. А сказати: «Ну раз нічого не вийшло, пішли назад», — це було б просто злочинно щодо України. Я можу передбачити, що будуть ще не одні перевибори, що будуть невдачі. Але це — шлях. Він іншим не буває.