Україна переживає надзвичайно складний період. І річ не лише в тім, що на нас обрушилися і економічна криза, і пандемія грипу А/Н1N1. Мабуть, ще ніколи рівень довіри до влади не був таким низьким, а протестні настрої — такими високими. На початку року, на самому піку економічної кризи, соціологічна компанія Research & Branding Group оприлюднила сенсаційні результати одного зі своїх досліджень. Виявилося, що 80% (!) опитаних українців згодні з тим, що Україні необхідна «сильна рука». Те ж саме дослідження Research & Branding Group показало, що близько третини респондентів готові пожертвувати громадянськими свободами заради приходу «сильної руки».
Але самі соціологи зазначають, що ці страшні цифри зовсім не означають, що народ чекає диктатора або «українського фюрера». Насамперед люди хочуть, щоб у країні був наведений елементарний порядок. Багато хто просто хоче приходу сильних та відповідальних політиків, вважаючи, що «сильний» — означає не «диктатор», а той, хто знайде в собі сили консолідувати суспільство й подолати війну гілок влади та суперництво еліт. У цьому контексті «сильна рука» — це і Маргарет Тетчер, і Франклін Рузвельт, і генерал де Голль.
Хай там як, але саме розмитість поняття «сильна рука» відкриває великий простір для творчості всіляких політтехнологів. У основних кандидатів також з’являється спокуса задовольнити «суспільні очікування». Дуже показовою є недавня фраза Віктора Януковича. Мовляв, усі повинні знати, у Президента «ніжні ручки, але він у будь-який час шкуру зніме з будь-кого». Заради справедливості варто визнати, що і в Тимошенко подібних «перлів» удосталь. Чого, скажімо, варте її знамените: «А хто вам сказав, що люди не хочуть диктатури?» на програмі в Савіка Шустера.
У кулуарах Ради вже давно ходять чутки, що першим кроком нового президента стане звернення до Конституційного Суду щодо законності прийняття політреформи. Але річ навіть не в цьому. Питання в іншому: чи зможе українське суспільство адекватно реагувати на можливі недемократичні кроки майбутнього президента? Простіше кажучи, чи не стали ми байдужими? Чи захочемо ми реагувати на ущемлення свобод, чи просто будемо пасивними спостерігачами? Зможемо і, головне, чи захочемо контролювати владу? Розмірковують експерти «Дня».
Віталій МАСНЕНКО, політолог, професор Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького:
— По-перше, варто подивитися, чи справді в межах цієї виборчої кампанії акцентується увага саме на моменті «сильної руки», сильної постаті? До певної міри так. Але очевидно, що лише до певної міри, бо насправді далеко не всі з претендентів займають таку позицію і далеко не всі виборці хотіли б бачити вирішення проблем, які їх турбують, саме таким способом.
По-друге, наскільки суспільство готове це сприйняти чи заперечити? Я думаю, тут теж немає якоїсь однозначності, бо, власне, саме поняття «сильної руки» у масовій свідомості не завжди асоціюється лише з чимось антидемократичним, хоча насправді ми маємо переважно негативний досвід тоталітарного радянського суспільства. Відповідно, уявлення про «сильну руку» і «наведення порядку» саме таким чином формувалося. Але ж можна виходити з інших позицій. Наприклад, з позицій якихось демократичних систем, які пропонують більш централізовані способи керування. І тут можуть бути певні крайнощі. Адже те, що нині відбувається в країні, це штучно створена ситуація такого собі «керованого хаосу». Бо фактично вийшло так, що існує кілька центрів прийняття владних рішень, і вони один одному суперечать. Зрештою, не приймаються жодні рішення або приймаються такі, які вже абсолютно не потрібні. І це порушує в масовій свідомості уявлення про те, що в країні немає керівників, тому вона перебуває в такому своєрідному розбалансованому стані. Отже, якщо розглядати «сильну руку» в контексті виправлення цієї ситуації в межах закону, щоб був один центр прийняття рішень, розподіл повноважень між гілками влади тощо, то суспільство очікує саме цього. З другого боку, коли йдеться про те, що вводиться взагалі якась ситуація диктатури в Україні, обмеження якихось можливостей різного гатунку (починаючи від економічної діяльності і закінчуючи свободою слова), то наше суспільство такі речі, очевидно, в більшості не сприйматиме пасивно. Наприклад, візьмемо ту активну частину людей, які зрозуміли, що можна робити власний бізнес, хоча й із великими перепонами та великими труднощами. Ці люди (і не лише вони) відчули, що можна жити в межах вільного суспільства щодо свободи слова і так далі. Це вже є певний режим життя, я вважаю, що суспільство наше все ж таки цінує ці речі. Принаймні якась частина суспільства. Але наскільки вагомою може бути позиція цієї частини суспільства та в який спосіб заперечуватимуться авторитарні замашки влади — про це сьогодні складно говорити.
Людмила ШАРА, психолог, м. Хмельницький:
— Психологія українського народу, яка формувалася під впливом столітнього культивування рабства, сформувала національний менталітет. Він сьогодні грає із нами злий жарт. Переконана, що настав час переламати стереотипи та переосмислити свою позицію. Інакше ми залишимося пасивними спостерігачами руйнації нашої державності.
Нам треба подумати, що ж буде після 17 січня, коли країна зануриться у ще глибшу кризу. Вона поглиблюється кризою духовності, бо більшість із нас у пошуках шматка хліба не вболівають за своє духовне здоров’я. Духовно зростати — це взяти відповідальність за своє життя, життя своїх рідних, перестати звинувачувати, критикувати, ненавидіти, а зрозуміти, що майбутнє залежить від вибору кожного з нас.
Якщо ми не звернемося до духовності, у нас взагалі не залишиться жодного вибору, крім рабства. Куди ми йдемо і що ми несемо в своє майбутнє? Треба знайти час для пошуку відповідей, бо інакше ми залишимося без перспективи розвитку.
Ігор ПРОСЯНИК, юрист, громадська організація «Юрист плюс», м. Одеса:
— Те, що коїться з українським політикумом, дійсно говорить про бажання в суспільстві змін. Суспільство ними просто вагітне. Втомилися — народ, бізнес, місцева влада та й сам київський політикум втомився від себе. «Теледемократія» набридла, і в суспільстві все частіше виникають розмови про сильну руку. Для створення авторитарної системи є всі підстави: авторитаризація суспільної свідомості, криза влади за умов фактичної втрати керованості економікою, часта зміна тактики в усіх провідних політичних гравців, що девальвує будь-яку стратегію, конвертація суспільних очікувань «порядку» в ініціативи з формування централізованої сильної влади. Авторитарний поворот — точка біфуркації в розвитку всієї системи.
При всій актуальності для політичного режиму в Україні терміну авторитаризм, нова українська авторитарна влада не зможе скопіювати російський варіант. Це зумовлено принципово іншим підмурком російської політичної моделі, в якій політичне домінування побудоване на контролі над сировинними ресурсами.
Російська Федерація також являє собою зовнішню рейтингову демократію, але таку, що спирається на сильну державну традицію, жорстка вертикаль влади, як стрижень політичного режиму. Домінуючою частиною політичного класу в Росії є силова еліта, яка контролює олігархізовану економіку, деформовані демократичні інститути та повністю контрольований медійний простір. В Україні немає ні аналогічних сировинних ресурсів, ні силової еліти, ні державицької традиції, тобто немає більшості складових путінської моделі. Тому констатувати, що в Україні є політичне місце для «нашого Путіна», як мінімум, передчасно.
Так чи інакше, можливість авторитарної моделі в Україні варто розглядати як тимчасове явище. Країна, де стала можлива «помаранчева революція», довго не стерпить «сильної руки». А все тому, що так чи інакше авторитарний стиль правління, хоч хто б був його носієм, виллється в такі витрати для суспільства, що горезвісна «теледемократія» здасться квіточками. Алтернатива цього — серйозна робота зі створення в країні, хоч як би заяложено це звучало, європейськи орієнтованої моделі порядку, базованої на законі. Це довго, важко, але, хочеться вірити, безальтернативно. І, судячи з рейтингів, не за наступного президента.
