Книжки можна назвати хобі відомого режисера Львівського театру ім. Марії Заньковецької. А бабенківська колекція потішить будь-кого із книжних гурманів. Тут немає новеньких (не в сенсі року видання, а в сенсі вигляду) книжок, тобто таких, які купили, аби просто поставити на полицю, де вони припадатимуть порохом. Алла Григорівна має колекцію автографів, причому унікальних.
Розпочала Бабенко показ своєї колекції з першої збірки поезій Дмитра Павличка, яку поет подарував режисеру з такою присвятою:«Дорогій Аллі Бабенко — на щастя. Дмитро, 29 квітня 1956 року».
— Ця книжка мені дуже дорога як пам’ять — передовсім тим, що Дмитро Васильович, по суті, влаштував мене в університет, — розповідає пані Бабенко. — Я двічі вступала на журналістику і двічі набирала прохідний бал, але мене чомусь не приймали. А коли втретє вступала, Павличко був присутній на всіх моїх іспитах. Я тоді склала предмети на «відмінно» (тільки усний з української склала на «4») і... знову не пройшла! І тоді Дмитро Васильович пішов до ректора, який Павличка на щось «підписав», і тільки після цього, вже через додаткові списки, я була зарахована. Павличко, до речі, не тільки мені — багатьом допомагав.
Далі Алла Григорівна показує «Роксолану» і такий автограф: «Аллі Бабенко — Алі-бабі моєї драматургічної долі з сердечною вдячністю. П. Загребельний. Київ. 15.02.1983.». («Я ставила його «Розгін», — згадує пані Алла).
«Аллочке в память тех прекрасных лет, когда мы познакомились, и в память всего хорошего, милого и теплого, что было с нами двоими в эти двадцать с лишним лет», — це вже автограф художнього керівника Театру російської драми ім. Лесі Українки Михайла Рєзниковича, кілька вистав якого поставила Алла Григорівна у Києві.
«Дорогой Аллочке Бабенко за то, что она украшала собою Львов вместе с собором Бердандинцев. Собору книжка моя ни к чему, поэтому дарю Вам», — написано рукою професора, режисера й художника театру та кіно Миколи Акімова, який тривалий час очолював Ленінградський театр комедії. Алла Григорівна й Микола Павлович товаришували, тривалий час листувалися, і саме він допоміг їй вступити до Щукінського театрального училища в Москві.
Тривалий час товаришувала Алла Бабенко і з головним режисером Большого драматичного театру ім. Горького Георгієм Товстоноговим. Середнє й старше покоління театралів, мабуть, пам’ятають, що кожна із його вистав ставала непересічною подією культурного життя не лише Ленінграда, а й усього колишнього СРСР. По квитки на прем’єри Товстоногова шикувалися кілометрові черги, і люди готові були стояти цілодобово, аби потрапити на виставу. «Алле Бабенко с пожеланием навсегда сохранить свою одержимость и неистребимую любовь к театру, без которых невозможно жить в искусстве. Дружески от автора», — так 1980 р. підписав Аллі Григорівні свою книгу «Зеркало сцены» Георгій Олександрович, знайомство з яким тривало понад 13 років.
— Товстоногов мене ввів у свою родину, у нього зупинялася, коли приїжджала до Ленінграда, — розповідає А. Бабенко. — А приїжджала дуже часто, бо займалася в його творчій лабораторії. Спілкування з людьми такого рангу, і не тільки з ними, а й із їхнім оточенням, дає дуже багато в професійному плані. Мене й зараз кличе в гості сестра Товстоногова, але я не маю часу поїхати.
А от іще один скарб — чотиритомник Анатолія Ефроса, який вийшов уже по смерті видатного режисера Московського театру на Малій Бронній, а пізніше — Театру драми і комедії на Таганці. Його передала Аллі Григорівні дружина Ефроса — Наталія Кримова: «Дорогая Алла! Я Вам бесконечно благодарна не просто за память об Анатолии Васильевиче, а за действенную помощь тому, что осталось мне как долг — очень тяжелый, почти непереносимый. Январь 1994 года. Москва».
— Це пані Наталя дякує за те, — пояснює Алла Григорівна, — що ми з Романом Віктюком свого часу записали репетиції Ефроса, які вийшли окремим виданням у Москві.
Показує Бабенко й книжку Станіслава Рассадіна «История актеров моего поколения», яку їй подарував Михайло Козаков. «Дорогая Аллочка! Сорок лет назад, страшно подумать, здесь, во Львове, мы встретились, и вот теперь опять. Дай-то нам Бог еще и еще. Целую и люблю» — цей презент режисер отримала у 1997 році, коли відомий російський актор і режисер привозив до Львова антрепризну виставу.
А остання, найсвіжіша книжка з автографом, — Доналд Рейфілд «Жизнь Антона Чехова». Її Аллі Григорівні передав із Москви Роман Віктюк: «Соученице по школе Анатолия Эфроса. Верной ученице от любящего ее Виктюка».
— Ця книжка скандальна, — говорить А. Бабенко. — У ній Антон Павлович Чехов представлений таким, яким ми його не знаємо (скнара, лихослов, навіть пошляк), а тому я її нікому не даю читати.
— Алла Григорівна, а який із автографів найбільше припав вам до душі й серця?
— Товстоногова! Бо Георгій Олександрович найбільше навчив мене у професії. Хоч я не його учениця, а вчилася у Ефроса. І дуже тішуся з того, що ніби примирила під своїм дахом двох великих режисерів, які за життя ненавиділи один одного. А ще можу похвалитися, що у моїй бібліотеці є книжка, якої ні в кого немає — «Тарас Григорович Шевченко» видання 1940 року! Її подарували моїй старшій сестрі Зіні після закінчення 8-го класу. Тут зібрані твори Кобзаря, які потім довго не друкувалися...
