Між французькою столицею і українським (за походженням) селом на межі Воронезької та Волгоградської областей Росії, звідки походить рід мого батька, — історична й географічна прірва. Про перше кажуть: «Побачив Париж — і можна помирати!». А мені в останні роки нестерпно хотілося побачити слободу Манино, щоб жити далі з чітким усвідомленням, звідки пішов наш рід.
Цій поїздці присвятила останню відпустку. І виявилося, що в рідному і мені воронезькому селі є свій... «Париж», у котрому, між іншим, проживала родина батька по його мамі...
ДОДОМУ — ЗА ПІВТОРИ ТИСЯЧІ КІЛОМЕТРІВ
— А тепер — додому! — з цими словами тьотя Клава, яку я щойно побачила вперше у житті та родинна схожість з якою проглядалася відразу, спрямувала старенькі «Жигулі» на манинську трасу.
Хоча Манино всього за 24 кілометри від районного центру Калач, проте автобус сюди ходить одним рейсом у день... двічі на тиждень. До перебудови ж було по чотири рейси щодня... То ж манинці (як і мешканці інших навколишніх сіл) виходять зі становища дуже просто: наймають машину. У тьоті Клави одним з постійних «таксистів» є сусід Павлик Димитренко, послуги якого обходяться у круглу суму: у Воронеж (майже 300 кілометрів) можна заїхати автобусом і за менші гроші. Та подібний бізнес для манинських моторизованих чоловіків — часто єдина можливість щось заробити.
А тітка будь-що хотіла зустріти мене ще у Калачі. Поїздом же із Києва ми цілу добу добиралися на найближчу до Калача залізничну станцію Талова, де о сьомій ранку з трояндами зустрічали троюрідна сестра Шура з чоловіком Юрієм, а вже від їхнього будинку в Калачі пересіли на Павликів «жигуль». Якщо тітка — рідня по лінії батька мого батька, то Шура — по лінії батькової мами.
Добратися у Манино виявилося непросто. Калачеєвський район — справжня російська глибинка. А Манино — на самісінькому кордоні Воронезької та Волгоградської областей: за кладовищем і дільничною лікарнею буквально через дорогу вже й козачі волгоградські села.
— Але вони не такі, як ми, бо розмовляють по-москалячи! Ми ж балакаємо по- хохлячи, — відразу внесла ясність тьотя Клава, і навіть приклад козачої говірки навела: — Отак кажуть: «Хадила, хадила поза гародами, гаршок розбила, квас разлила...»
І Шура, коли проїжджали через містечко Бутурлиновка й мене зачарував величний старовинний храм з червоної цегли, кинула:
— То не наше, то — москалі.
— Землячка приїхала! — чистісінькою українською мовою привітав перший же зустрінутий у Манині чоловік — найближчий тітчин сусід 80-річний дідусь.
Пізніше ми з чоловіком жартували: хотіли побувати у Росії, та не зовсім вдалося! Кожен мешканець слободи, котрому бодай за 40, майже вільно спілкується українською мовою, молодші її прекрасно розуміють і при потребі теж можуть поспілкуватися. А тим, кому за 60 і більше, вона з діда-прадіда настільки рідна, що іншою й не балакають. Історія Манина як поселення «войсковых обывателей» почалася з першої половини XVIII століття, хоча масові поселення українців на Воронежчині виникли ще за часів Богдана Хмельницького. На одному з манинських цвинтарів (у селі їх три), де покояться мої рідні по лінії прадіда Гриші, прізвища на старих хрестах (десь до середини 30-х років минулого століття) — суціль українські. Приходченки, Лещенки, Руденки, Кравченки, Димитренки, Лободини... Але вже тьотя Клава, 1940 року народження, у дівоцтві була не Горобець (бо ж у росіян ці пташки — «воробьи»), що логічніше, а Горобцовою...
Про те, що десь далеко на світі існує слобода Манина (а саме так вимовляють назву населеного пункту корінні його мешканці) я знала, здається, раніше, ніж почала цей факт усвідомлювати. Знала, що батько, Петро Андрійович Стадников, дуже рано залишився сиротою. Його 18-річна мама на ім’я Акулина померла чи то при пологах, чи зразу після них. Тож хлопця-сироту при зовсім молодому батькові виховували дід і баба. А ось які саме — батьки Андрія чи батьки Акулини — для мене донині залишається таємницею: нема вже кого питати.
Нині моя тітка Клавдія Федорівна Павленко, чия мама була сестрою мого діда Андрія, мешкає на вулиці Шевченка (!), що майже у центрі Манина. Промовиста назва, проте вже єдина, нагадує про українську основу слободи. Обійстя прадіда, Григорія Михайловича Стадникова, майже поряд, на вулиці Мічуріна, через лужок. Ми ішли ним, і я уявляла, як тато, будучи дитиною, морозного різдвяного вечора цими стежками-дорогами між високих заметів розносив по слободі кутю своїм хресним... Про те згадував дуже часто.
— Скільки годів живу вже не тут — страсть багато! А сниться мені тільки ця хата! — з хвилюванням підводить тьотя Клава до колишнього родового обійстя Стадникових. Тут минуло її дитинство. Прадід Гриша помер у 1950 році, маючи 80 літ. Клаві ж тоді минуло лише 10. Роки багато чого стерли у пам’яті — навіть ім’я його дружини, Клавиної бабусі.
— Моїй мамі, коли їхня мама померла, було лише 9 років, а тьоті Анні, іншій дочці, взагалі три! Не пам’ятаю, щоб ім’я згадували. Але дід Гриша завжди був один, ніякої іншої жінки у хаті не мав. А помер чи навесні, чи глибокої осені — болото було неймовірне...
У хаті мого прадіда тепер мешкає 75-річна корінна манинка Люба Діденко, яка на старість осталася самотньою. Хату трохи перебудовували. А ось просторий льох (користується досі!) і геть вгрузлий у землю хлівчик, який бабуся зберігає чисто як реліквію, бо зайти вже й боїться, — ще пам’ятають мого прадіда. І висока, як тут прийнято, огорожа з великими ворітьми — на тому ж місці. І з землі, мабуть, ще не стерлися сліди прадідових, дідових і батькових ніг.
Мій батько прийшов на світ, за одними даними, напередодні, а за іншими — після свята апостолів Петра й Павла. То й хрестили на честь того, у кого ключі від раю... Проте життя дитини, народженої у непростому 1921 році, було далеким від райської благодаті. За кілька років до його народження (як лише тепер дізналася) померла дружина діда Гриші. Тож вірогідно, що годували сироту таки батьки мами Акулини: Галина і Андрій Конотопцеви (чи не з того Конотопа походженням, котрий на Сумщині?..). Стадникови мешкали у частині Манина, котру згодом назвуть «Росією» (бо колгосп був «Радянська Росія»). Конотопцеви — у протилежному кутку, за річкою Маниною, у «Парижі» (слово пішло від назви колгоспу «Паризька комуна» і нині вимовляється з наголосом на третьому складі).
Принаймні сестра Шура добре пам’ятає (бо мала років десять), як її бабуся Євдокія Конотопцева-Лаптійова дружила з Анною Стадниковою. І не раз вони горювали над непростою долею рано померлої Євдокіїної сестри Акулини та долею її сина.
— Казали, що гляділи його дід і баба, це точно пам’ятаю! Через те, що мами не мав, так рано Петра й забрали в Україну, бо туди з новою дружиною виїхав твій дід Андрій...
Другу дружину діда звали Дарія Дмитрівна, і саме її я в дитинстві називала бабусею. А спільних дітей з Андрієм Григоровичем Бог їм не дав.
Далі у біографії батька було селище Фрунзівка під Одесою, де він закінчував школу. Атестат отримав не простий — із золотою окантовкою (так на ньому й писалося — «С золотой каемочкой», а окантовка на великому цупкому аркуші справді була золотистого кольору) — аналог теперішньої золотої медалі. Цей документ довго зберігався в нас удома. Після Другої світової війни діда Андрія з родиною направили на Західну Україну, де вони й осіли у селищі Іваничі. Дід піднімав на Волині народну освіту, працюючи в облвно, райвно. Батько — вчителем у селі Заболотці, де знання української мови врятувало його від шмайсера бандерівців (це окрема історія, про яку пізніше), а як один з перших директорів першої Іваничівської школи споруджував її приміщення, котре ще й досі у селищі стоїть.
Та до решти зв’язки з рідною слободою обірвалися раніше. Хоча на фронт батька призивали саме з Манино, і до приз ову він ще встиг дуже молодим тут же, на манинській, й одружитися. Старший син, Володимир, народився вже без батька, а доки той воював, дружина... знайшла іншого. І той, інший (я сама читала листа у формі фронтового трикутника!), написав батькові на фронт: «Забери своего сына, ведь у нас с Полей будут свои дети». При першій можливості (а Калач як найближчий до Сталінграда залізничний вузол був переповнений військами) баба Даша поїхала за онуком. Батько ж у Манино вже й не повернувся. Перша дружина не просто віддала йому сина, а... продала. Був документ, завірений кількома свідками-манинцями, що «Стадникова Полина отдает на воспитание Стадникову Петру сына Владимира и до его 18 лет не будет иметь к отцу претензий». За те жінка отримала тисячу рублів, а баба Даша ще й зняла з себе піджака, туфлі й добиралася в Іваничі у тапочках. Ці спогади я чітко пам’ятаю, а документ віддали Володі, коли став дорослий. Батько ж на Волині працював у кількох районах, тоді осів у селі Лаврів Луцького району, де зійшовся з моєю мамою, і на світ з’явилися ми з братом Сашею. Його старшого сина моя мама й виростила.
Чи знаєте ви, якого кольору очі були у вашого прадіда? Я тепер знаю: у мого прадіда Гриші вони, як і в мого батька, були голубі. На старому манинському кладовищі з портрета на старенькій простій металевій тумбочці з хрестиком угорі дивився напрочуд схожий на мого батька чоловік! Поставою — невисокий, трохи сутулий — мій тато (як і я) пішов у Стадників. Проте обличчя мав зовсім іншої, ніж у них, форми. І очей таких ні в кого з найближчого родинного оточення не було. Були! Та не знала, у кого. Досліджуючи історію свого роду, робиш немало подібних відкриттів. Дізнаєшся не лише імена й історії, котрі цілком тягнуть на телесеріал, а й усвідомлюєш причини власних невдач і здобутків, бо гени справді велика сила!
Iз великої родини (п’ятеро дітей) прадіда Гриші я знала лише двох: власне дідуся Андрія і його брата Євграфа. У нашому Лаврові його кликали Граф.
— Уж больно честен был! Щоб у колгоспі взяти чуже... Боже збав! — у першу годину спілкування тьотя Клава ще плутається між балачкою «по-москалячи» і «по-хохлячи».
Ми стоїмо навпроти запущеного приміщення колишнього сільпо, в якому дід Граф у свій час трохи торгував.
— Довіряв людям безмежно! Прийдуть чоловіки, візьмуть пива: «Грахва, іди біля нас посидиш!» Сидять, балакають... На прилавку тарілочка: гроші клади — бери що треба. Доторгувався, що корову з дому вивів, аби нестачу покрити, і з торгівлею навіки зав’язав.
Я й не знала, що дід Граф був насамперед чудовим агрономом: один iз кримських колгоспів вивів iз розвалюхи у передові. У Меловатці (українське село за Калачем) очолював передовий харчокомбінат. Для післявоєнної відбудови Манино, будучи і тут на керівній роботі, вагонами доставляв ліс з Півночі.
— А сам і жив, і помер у саманці! — печалиться тьотя Клава. — Саманку не знаєш?.. То хатина фактично з глиняної цегли. Така маленька була, кухня і кімнаточка... Зате який виноградник розвів! Мій чоловік Толик (ми тоді у Нальчику жили) навіз йому чубуків... Дітей своїх не мав. Взяли з дружиною дівчинку з дитячого будинку. Виростили, видали заміж у Донецьк... І все, ні листів не писала, ні сама не провідувала. Прожив 84 роки, все казав: «Хоч я батька пережив!» Як він танцював! Мало не до смерті так «Яблучко» видавав, що заглядалися!.. А перебудова кінець пришвидшила. Так вірив у партію! Вже лежав, моя мама прийде провідати, дядько Грахва питає: «Сестро, скажи мені, у якій країні ми живемо?» Мама каже: «У своїй!» «Ні, я не пойму, що за время настало!» А ще і виноградник його винищили, виламали...
Такими безкорисливими — жили за принципом «Раньше думай о Родине, а потом — о себе!» — у Манині пам’ятають усіх Стаднікових (яких досі звуть лише «Стадники» — з наголосом на третьому складі). А я ще думала, чому ні дід Андрій, ні батько не нажили для нас особняків...
«ТУТ УКРАЇНЦІВ БІЛЬШЕ, НІЖ В УКРАЇНІ...»
Подвір’я манинської «бандерівки» Каті Чайко засипане пір’ям. Стада гусей та індиків скоро витіснять і господарів. Цю розкішну простору хату по сусідству з колишнім обійстям мого прадіда Григорія Стаднікова земляки (родом з Гощанського району Рівненської області, з села неподалік Корця) придбали за 100 тисяч російських рублів (20 тисяч гривень). А починали ж життя у російській глибинці практично з нуля.
— Мали і машину, і дачу, трикімнатну квартиру... Не тут — у Казахстані, куди завербувалися ще 48 годів тому. Казашки, узбечки, росіянки, українки — як сестри були, у куми одні одних брали! Жили ми у місті на кордоні з Узбекистаном — до Ташкента 18 кілометрів, а до Алмати — як тепер нам до Воронежа, п’ять годин їхати. Автобус у Ташкент ходив кожні 15 хвилин... А як перестройка стала, то німці поїхали у Німеччину, росіяни — у Росію, а ми, хохли... теж у Росію!
Спочатку Чайки думали повернути собі щастя в Україні, де мешкають дві Катині сестри й брат.
— А тоді саме Кравчук сказав, щоб пенсію переселенцям платили там, де вони її заробили. А Росія усіх приймала і всім пенсію платила.
У Манино Чайки вже «14 годів». Та місцеві пиячки, коли Катя не дасть горілки у борг, прозивають її... «бандерівкою». І хоча горілку у селі гонять чи не всі (казенна дуже дорога!), місцевого дільничого недавно вивели саме на неї.
— Прийшов постійний клієнт... Ще, казала Катя, звернула увагу: із пляшкою гайнув не на звичну дорогу, а в інший бік. Мовляв, хлопці там чекають... Через півгодини стукає у двері міліціонер: «Твоя пляшка?» Вона й призналася, — переказує оказію моя тьотя Клава. — Склав акт й оштрафували Чайків на тисячу рублів...
— Так зразу й призналася? — дивуюся я. — На гарячому ж не зловили!
Тітка тільки розводить руками. Що горілка, у виготовленні якої могла признатися через властивий деяким переселенцям острах перед владою? Приїхавши у чужий край, Катя майже відразу поділилася новиною, що син у них не рідний, а прийомний.
— І хто її за язик тягнув?! Усім клопоту наробила... Свати гризуть хлопця, що вона йому чужа, навіщо допомагати?.. Правда, син по крові чужий, а добріший за рідних...
Село Манино на межі Воронезької й Волгоградської областей Чайки вибрали навмання. Списалися зі знайомими по Казахстану, котрі, змушені покинути насиджені десятиліттями місця, успішно обжили російську глибинку з чи не найкращим у світі чорноземом. Тітка Клава розказує, що переселенців у навколишніх колгоспах (а тільки у Манино, бо велике село, їх було четверо) на зорі перебудови приймали з охотою: доярками, свинарками, механізаторами... Вони у Манино так давно, що встигли нарівні з «аборигенами» заробити право і на земельний пай. До речі, пай отримали не лише суто колгоспники, а й представники соціально- культурної сфери. Так, моя тітка Клавдія Федорівна Павленко, за покликом котрої я й побувала на малій батьківщині і яка відпрацювала майже 20 років у манинському магазині «Риба — м’ясо», має шiсть гектарів земельного паю нарівні з передовиками колгоспного виробництва.
Чайкам же відразу дали двокімнатну квартиру у колгоспному будинку, до якого тут же прибудували (не були б то «хохли»!) хлівчик. Все старалися за власний дім. Нині, може, й відпочили б, проте через малу пенсію (отримують наймінімальнішу, на українські гроші — 340 гривень) мусять тримати велику господарку. Коли втікали з Казахстану, трудові книжки взяли, а довідок про зарплату не взяли. Тож, як сказав «дорогий» їм перший український президент Кравчук, «мають те, що мають». Корову, овечок, свиней, незліченно птиці... Прийомного сина вмовили одружитися з дівчиною з рідного їм села біля Корця.
— Думали мати зв’язок з Україною!
Весілля справляли всією українською родиною. А дівчина приїхала у Манино, побула трохи, отримала лист від подруги, що хлопець, якого кохала (та одружуватися не хотів), кличе назад — поїхала наче виписуватися й не повернулася. Вдруге син Чайків одружився з манинською. Отож із єднання з Україною знову нічого не вийшло. Україну Чайки повертають собі у... Манино. Переселенці-земляки ці території освоюють давно. І мова навіть не про запорозьких козаків та українськ их селян, котрі, прагнучи вольниці, заснували Калач і Манино, Корінне, Новомеловатку, Богучар, Валуйки й Острогожськ... Власне, третина теперішньої Воронезької області має українське походження. Вже у наш час, задовго до перебудови, широку дорогу на благодатні воронезькі землі проклали українські заробітчани із західних областей. Обробляли плантації соняшника, цукрові буряки... Місцеві хлопці охоче одружувалися з дівчатами, які, власне, балакають тією ж «хохляцькою» мовою, що й вони, і мають ту ж ментальність. Отож тільки в одному «Парижі» (слово вимовляється з наголосом на третьому складі, позначаючи назву великої частини Манина і походить від назви колгоспу «Паризька комуна. — Авт. ) — до десятка господинь лише з Рівненщини.
— Тут українців більше, ніж в Україні! — каже Катя Чайко, маючи на увазі не лише національність, а й мову, якою переважно розмовляють мешканці цього воронезького села.
— Предків записуєш?.. — тітка Наталка зауважує мій порух до блокнота і зручно всідається у крісло, аби продовжити розповідь про українське коріння нашого роду. — Оце куплю п’ять тітрадів й опишу все своє життя! Своїм потомкам, онукам і правнукам... Може, колись і прочитають. Цієї зими й займусь!
Вона дружина двоюрідного брата мого батька по його мамі і відповідно мама моєї троюрідної сестри Шури, котра нині живе в Калачі й у якої ми теж гостювали. На жаль, дядько Василь Лаптійов, чи не єдиний у Манино «московіт» (тобто предки із Москви), відійшов з цього світу ще торік. Тітка Наталка (у дівоцтві Кириченко) балакає (як, між іншим, і її покійний чоловік балакав) тільки «по-хохлячи» і є фактично єдиним живим свідком юності мого батька.
Про тридцяті переломні роки минулого століття в історії слободи Маниної пам’ятає дуже добре.
— Ти думаєш, тільки у вас у Сибір виселяли?.. У нас теж. Тітку мою у тридцятім году забрали. Вона ще встигла напередодні рядюгу нам на зберігання принести. Уявляєш, що робилося?... Тепер килими кругом і нікому їх не треба, а то рядюгу добром рахували. Багатьох з Маниної до білих ведмедів виселили. Рубанів, що біля нас жили, за те, що мали биків, три корови, робітників... А що для наймитів у них окрема хата була, мало що гірша від хазяйської, і їм добре платили, не рахували. Вночі, у чому були, в тому й забрали. А як ночами виселенців грабували!.. Я вийду опівночі, малій інтересно ж, як люди на різних кінцях Маниної «Караул!» кричать... Усе забирали, навіть в’язками кришенників (сушкою. — Авт. ) не гребували. Одного грабували, бо у колгосп не записався. Мав шестеро дітей і хату на дві кімнати під залізним дахом. Господиню закрили в колгоспній коморі, а вона ходила, як тоді усі манинські жінки: у червоній спідниці з широким поясом. На тому поясі до ранку й повісилась... Господар у тюрмі пропав. Отаке було самоуправство!
Себе тітка Наталка пам’ятає, як стверджує, з півтора року. Бо дуже хотіла вилізти з колиски, а не вдавалося. Принаймні смерть недавно народженого братика у свої вже два «годи» бачить чітко, як у кіно: як плакали рідні, як закопували дитя у садку під деревом, а вона просила «Мамо, дай лялю поняньчу!»
— Коли ж мене від груді відлучали, бо довго ссала, то відвели до баби. Я маму кличу, а баба лякає: «Москаль у торбу забере — під вікном ходить. Не плач!» А в 9 годів мама попалила мої зроблені з ганчірок ляльки і посадила вишивати хрестиком. Тоді у чоловіків всі сорочки полотняні були вишиті навколо коміра..
— Ось так? — я показую тітці Наталці старе фото 1956 року. На ньому зі мною, маленькою, дід Андрій, його друга дружина — баба Даша, батьків син від першого шлюбу Володя, моя мама Любов Пилипівна і батько: у вишитій сорочці. І тітка Наталка з хвилюванням вдивляється...
Є ще й інший знімок, на котрому у вишиванках — батько і дід Андрій. У діда навіть модна нині вишивка: білим по білому. У молодші літа мене задовольняло пояснення, що батьків рід з півдня Воронежчини, а там — про це (хоча й пошепки) говорили навіть при радянській владі — живуть етнічні українці. Проте батька, Петра Андрійовича Стаднікова, у моєму рідному селі Лаврів Луцького району до смерті називали... «кацапом» (у Західній Україні, як відомо, слово «москаль» не прижилося). І російською ж ніколи не розмовляв... Ставив з лаврівськими самодіяльними артистами українську класику... І вів усі вечори у сільському клубі у 50 — 60-х роках минулого століття не просто українською, а ще й читав зі сцени твори Тараса Шевченка (читав саме він, а не ті, котрі пізніше назвуть себе «українськими патріотами»)... А вечорниці, на які послухати Шевченка у нашу тісну хату сходилися й з сусідніх вулиць!..
— Петро Андрійович, розкажіть «Гайдамак»! — просили люди, бо батько знав напам’ять, мабуть, увесь «Кобзар».
І тільки через майже 30 літ по батьковій смерті, у його рідному воронезькому селі мені стало зрозуміло: драмгуртком і вечорницями він вгамовував свою тугу за рідним краєм. Проте був випадок, коли знання української мови врятувало батькові життя. Приїхавши після Другої світової війни на Волинь (сюди як «совіта» прислали діда Андрія), батько у другій половині сорокових років працював у Заболотцівській школі, що неподалік Іванич. Одного дня завітали у школу хлопці з лісу...
— Я встиг вискочити через вікно і засів у кущах, бо школу оточили. Чую, прибиральницю питають: «А чому ж цей кацап навчає наших дітей?!» Та перераховує: математиці, читанню, писанню, географії, українській мові... «Українській мові?! Хай живе!» — часто пригадував батько.
— Ми ж, Наталю, починали ходити в українську школу. І я з Василем, і твій тато... Підручники в нас були українські, — пригадує тітка Наталка. — Ще у «красній» школі українською вчилися...
Стара «червона» школа, яку так донині й називають, стоїть у самісінькому центрі села Манино, через дорогу від майже двохсотлітнього храму Святого великомученика Георгія Побідоносця. Названа так через колір цегли, споруджена у царські часи. Міцна ще споруда має стати згодом манинським готелем: місцева влада сподівається на відродження села. З інших боків церкви — ще по школі. В одному приміщенні, дерев’яному, навчалося уже покоління, народжене, як моя тітка Клавдія Федорівна Павленко, у сорокових роках минулого століття, і навчалося вже російською. А сучасну цегляну двоповерхову звели у радянські часи. Типове просторе приміщення розраховане на кілька сотень школярів. Поруч — великий стадіон. Але тітка Клава каже:
— Дітей меншає. Була мова, щоб школу у Маниній — ти тільки подумай! — закрити зовсім, а дітей довозити у Підгірну (село біля райцентру Калач. — Авт. ). Село без школи пропаде. Як вулиця, на якій «червона» школа стоїть, називається?.. А «мертвою»! — шокує мене назвою (бо й сама не знає і не знає ніхто, кого питає, що офіційно вулиця — Шкільна). Шокуюча назва через те, що склалася своєрідна традиція: оскільки храм більше півстоліття був закритий, покійника (де б не жив) обносять біля храму і мимо «червоної» школи провадять на «погост».
«Дабы хахлы, аки волки, не смотрели в лес, учинить им повсеместное обрусение» — писала імператриця Катерина II, пам’ятник котрій нещодавно зі скандалом поставлено в Україні. Писала у час, коли руйнували Запорозьку Січ і козаки втікали аж сюди, на землі колишнього Дикого Поля. Одних указів від Петра I до Миколи останнього про заборону української мови й писемності було видано 33. А українська душа Манина вижила не лише у мові, а й у піснях.
Проте чи житиме вона, коли залишать цей світ останні ровесники мого батька?
Про те, що побачила авторка в старій церкві, де хрестили її батька, та як у російській глибинці відновлюється духовність — у наступному репортажі з малої батьківщини.
