«Жнива народної скорботи... Свіча пам’яті» — під такою назвою у Національній філармонії пройшла мистецька акція.
Виставу поставлено до 75-річчя Голодомору 1932 — 1933 років в Україні. В головній ролі виступив лауреат міжнародних конкурсів читців Андрій Бурлуцький. Як народилася ідея вистави на таку болючу тему?
— У лютому під час підготовки вистави про творчість поетів «Празької школи» мені допоміг перекладач Василь Неволов, а коли керівництво філармонії підтримало мою ідею щодо вечора, присвяченого роковинам Голодомору, я попросив Василя Васильовича порекомендувати твори, на його погляд, слушні для цієї теми, — розказує Андрій Бурлуцький. — Він запропонував свою п’єсу, написану спільно з поетом Миколою Томенком (твір останнього «Трудова книжка матері» взято за основу вистави). Головний герой дійства — наш сучасник: юнак, вивчаючи історію, вперше доторкнувся до трагічних сторінок про голод...
Постановку здійснила творча група під керівництвом Володимира Лукашева (композитор Олександр Козаченко, балетмейстер Аніко Рехвіашвілі, артист Борис Лобода, кобзар Тарас Компаніченко і я). Назву «Жнива народної скорботи... Свіча пам’яті» було ухвалено одразу. Уточнення «Свіча пам’яті» цінне, позаяк акцентує суголосність вистави зі всесвітньою акцією передачі вогню, що його запалюють в Австралії на знак вшанування жертв голоду і проносять від країни до країни. Крім того, наша вистава — один із заходів Всеукраїнської громадсько-політичної акції «Свіча пам’яті». Перший Національний телеканал здійснив телеверсію вистави. Тож, можливо, свою роботу презентуватимемо й українській діаспорі Італії, Канади та США.
Директор Центрального держархіву кінофотофономатеріалів ім. Г. Пшеничного Ніна Олександрівна Топішко допомогла мені розшукати документальні підтвердження про навмисність і продуманість дій катів України (Леніна, Сталіна, Молотова, Кагановича). Ці документи у виставі озвучив історик. Була представлена хроніка 1929 й 1931 рр. та фрагменти з документального фільму «Українська ніч 1933 року», створеного за часів незалежності.
Ми свідомо подали широку палітру (музичну, драматичну) засобів. Органна музика і пісня кобзаря у виставі працювали на одну мету: достукатися до серця глядача за допомогою контрапунктів, контрастів (часу, музичного матеріалу). Зокрема, Єлизавета Ліпітюк (сопрано) виконувала класичні твори Баха та українські народні пісні.
На сцені філармонії танцювальні дуети працюють досить рідко. На прохання Василя Неволова до проекту долучилася балетмейстер Аніко Рехвіашвілі. Пластика — виражальний засіб, який органічно вплівся в загальну драматургічну основу. Хоча в п’єсі тільки дві діючі особи і текст здебільшого віршований, нам вдалося скомпонувати всі складові (живий звук, фонограма, відеоряд) і вибудувати чітку сюжетну лінію вистави.
